Жута Хартман: останній солдат Єврейського військового союзу
У липні 2015 року в муніципалітеті Варшави запекло сперечалися, обираючи кандидатів у Почесні жителі польської столиці. Консервативна партія «Право і справедливість» (PiS), яка мала представників у міській раді, відкрито висловлювала своє невдоволення лівими, які вирішили висунути кандидатуру Александра Квасневського, колишнього президента Польської Республіки: цього політика PiS звинувачувала у співпраці з колишньою владою ПНР.
А от щодо громадянки Ізраїлю Жути Хартман і ультраконсерватори, і соціал-демократи зійшлися в думці. Причому ініціаторами вручення їй почесного звання виступили саме польські націоналісти. «Вона дивом пережила повстання й окупацію. Після війни повернулася в Кельце, стала свідком погрому, після якого назавжди поїхала з Польщі і більше сюди ніколи не поверталася», – так представив нагороджену Марек Макух, лідер PiS у міській раді Варшави.
Члени міської ради сподівалися, що Жута Хартман вперше за довгі роки все ж приїде до Польщі, щоб взяти участь в урочистостях. Але їхати вона відмовилася, оскільки поклялася ніколи не повертатися в «це прокляте місце». В результаті сертифікат Почесної громадянки міста Варшави вручили синам героїні – Хаїму та Єгуді.
В Ізраїлі про героїзм Жути Хартман не знали, тому польські дослідники вивчали лише матеріали у власних архівах. Все почалося з того, що історик Август Грабський вирішив написати про Єврейський військовий союз (ЄВС, польськ. – Żydowski Związek Wojskowy, ŻZW) – підпільну озброєну організацію польських євреїв, що діяла під час Другої світової війни.
Якщо сформована з комуністів, прихильників «Поалей Ціон», бундівців і членів інших лівих рухів Єврейська бойова організація (ЄБО, польськ. – Żydowska Organizacja Bojowa, ŻOB) була овіяна славою як у повоєнній Польщі, так і в Ізраїлі, то про Єврейський військовий союз, підтримуваний єврейськими правими організаціями, намагалися не говорити. Втрутилася політика: ядро ЄВС становили члени трьох організацій, пов’язаних з ревізіоністським рухом Жаботинського: «Бейтар», «ЕЦЕЛь» і «Бріт ха-Хаяль», що дуже не подобалося ні керівництву «народної» Польщі, ні функціонерам МАПАЙ на чолі з Давидом Бен-Гуріоном.
Правду про те, що на руїнах Варшави у складі Єврейського військового союзу хоробро билися «ревізіоністи», а разом з ними і колишні військовослужбовці-євреї, роками марно намагалася донести до громадськості безпосередня учасниця тих подій – Жута Хартман.
Коли нічого більше втрачати
Уроджена Ротенберг, Жута належала до покоління, що з’явилося на світ невдовзі після відновлення незалежності Польщі та виросло у Другій Речі Посполитій. Вона народилася 5 жовтня 1922 року в місті Кельце, розташованому біля підніжжя Свентокшиських гір. Жута жила там на вулиці Млинарській у престижному “польському” районі міста.
Початок Другої світової війни завадив дівчині скласти випускні іспити в приватній єврейській гімназії для дівчат. Дізнавшись, що німці зганяють євреїв-чоловіків до робочих таборів, родина вирішила терміново відправити батька Жути Єгуду Ротенберга до Радянського Союзу, куди прямували тисячі біженців. Інші члени родини сподівалися на розсудливість окупантів і залишилися – але ці люди в сталевих касках дуже відрізнялися від звичайних німців, яких вистачало в Кельцах. І в квітні 1941 року всіх євреїв, включаючи Ротенбергів, відправили до місцевого гетто.
Умови там були жахливі. Жуті доводилося вибиратися за колючий дріт у пошуках їжі для себе, матері та молодшого брата. Одного разу вона попалася: поляк, що проходив повз, підбіг до солдата і з обуренням повідомив, що єврейська дівчина вийшла за територію гетто без пов’язки із “зіркою Давида”. Німець підійшов до Жути і вимагав документи, але допомогло диво – солдата щось відволікло, і Жута швидко звернула за ріг і розчинилася в щільному натовпі.
Дівчина купила квиток на потяг з Кельце до Радома, що знаходиться на півдорозі від Варшави. До столиці без підготовки їхати було небезпечно: скрізь пости та перевірки документів… Вона дісталася до столиці лише на початку 1942 року. Підземним ходом зуміла потрапити на територію Варшавського гетто, де вже перебували деякі її родичі. І там зустріла однокласника Авраама Родаля – брата Леона Родаля, відомого журналіста видань “Момент” і Di Tat на ідиш, активіста партії сіоністів-ревізіоністів.
Однокласник усміхнувся: “Зюта, ходімо зі мною!” – “Гаразд”. Втрачати дівчині, яка перебувала у Варшавському гетто нелегально, було абсолютно нічого. Разом з Авраамом вони прийшли прямо до штабу Єврейського військового союзу, де Жуту одразу ж визначили до однієї з бойових ланок. Її навчили користуватися зброєю, зробили нові документи, і вона змогла влаштуватися на текстильно-хутряну фабрику Тебенса-Шульца під управлінням німця, який наймав євреїв.
Після того як влітку 1942 року гітлерівці ліквідували в таборі смерті Треблінка 300 тисяч мешканців Варшавського гетто, група молодих єврейських підпільників створила дві бойові організації для боротьби з німцями. Єврейський військовий союз створили лікар Йосиф Цельмайстер, журналіст Кальмен Мендельсон, адвокат Мечислав Еттінгер, журналіст Леон Родаль, психіатр Давид Вдовинський, бейтаровець Павел Френкель та офіцер Мечислав Апфельбаум – усі вони дотримувалися переважно ревізіоністських поглядів.
Жута не належала до жодної політичної організації, але виконувала найвідповідальніші завдання. Спочатку підпільниця виходила з гетто з порожніми відрами, на дні яких лежали перевернуті глибокі миски. Пересувалася вона переважно каналізаційними колекторами, що йшли через усе місто. Прийшовши в умовлене місце, вона зустрічалася зі зв’язковими, які клали у відра записки, патрони, зброю і накривали їх заготовленими мисками. Зверху насипали гнилу салаку, що поширювала жахливий запах.
Вийшовши в гетто на поверхню і наткнувшись на патруль, Хартман знімала кришки відер і спокійно пред’являла вміст. Картина завжди була однаковою: відчувши нестерпний сморід, нацисти, лаючись і махаючи руками, одразу ж відпускали дівчину: “Закрий негайно! Йди!” Як офіцер зв’язку Жута по кілька разів на тиждень переходила з гетто на арійську сторону, щоб забезпечити бійців зброєю, кореспонденцією та провізією.
Озброєння вони переважно отримували від невеликої маловідомої підпільної організації “Польський народний рух за незалежність”, яку очолював Цезарій Шемлей. Павел Френкель купував у нього навіть кулемети – рідкість для повстанців, які часто змушені були задовольнятися саморобною зброєю.
Страшно не було, адже всі розуміли, що ліквідація гетто не за горами, а отже, днем раніше чи днем пізніше – це нічого не змінювало. Молоду дівчину більше лякало, що вона не витримає тортур і здасть товаришів. Тому на випадок затримання Жута завжди мала при собі таблетку ціаніду.
Як пізніше згадувала Жута, дійсність була не такою красивою, як пишуть у книгах. Ніхто про героїзм не думав, адже часу на такі міркування просто не було.
18 січня 1943 року німці розпочали чергову депортацію мешканців гетто до концтаборів. Повністю вивезти євреїв вони не змогли, і керівництво єврейського підпілля стало посилено готуватися до останнього бою. Територією оборони Єврейського військового союзу були околиці Мурановської площі у варшавському районі Муранув. Бійці прорили під будинками два тунелі, підготували позиції, укріпили вогневі точки та обладнали відходи.
18 квітня 1943 року Павел Френкель отримав секретне донесення про скорий початок німецької операції і повідомив про це Мордехая Анілевича, коменданта ЄБО.
Наступного ранку велика кількість співробітників СС та українських поліцейських під загальним командуванням группенфюрера СС Юргена Штропа зайшли в гетто з боку вулиці Налевки – і поруч зі штаб-квартирою Єврейського військового союзу зав’язався жорстокий бій. Повстанці засіли на горищах і кидали звідти гранати, відповідали гвинтівковим і кулеметним вогнем.
Хартман та її загін тримали оборону на Швентоєрській. Жуті дали гвинтівку і відправили на одну з точок на даху. Побачивши німецьких солдатів, дівчина почала стріляти – командир наказав їй стояти до останнього. Німці відкрили шквальний вогонь у відповідь, тому постійно доводилося змінювати позицію. На третій день боїв, 21 квітня 1943 року, Хартман наказали спуститися в бункер під будинком № 36 і надавати медичну допомогу пораненим.
Підпільники розуміли, що всіх чекає смерть. У полон здаватися ніхто не планував. Під час боїв на Мурановській площі хтось із бійців на даху будинку № 7-9 вивісив біло-блакитне полотнище і польський національний прапор, добре видимі з усіх боків. «Ми тріумфували кілька хвилин. Нарешті ми вільні!» – згадувала Жута. Прапори майоріли чотири дні, про що не забув з неприхованим роздратуванням написати у своєму рапорті кат Варшавського гетто Штроп.
А бійці трималися на руїнах спалених німцями будинків ще два дні. Після придушення повстання Жута з іншими бійцями сховалася в добре замаскованому бункері. Деякі з них час від часу виходили вночі з укриття, щоб принести їжу та зброю або напасти на німецькі патрулі. Але приблизно 6 травня укриття, в якому перебувала Хартман, було виявлено і підірвано німецькими саперами. Дівчину взяли в полон і незабаром відправили до табору в Понятовій під Любліном, а звідти в числі небагатьох, хто вижив – до концтабору Майданек.
У Майданеку Жуту Хартман покарали 25 ударами батога за те, що не стояла «струнко» під час перевірки. За її визнанням, у таборі її більше били польські капо, ніж німкені. Її відправили на примусові роботи на фабрику німецького концерну озброєнь Hugo Schneider AG у таборі Скаржисько-Каменна. Звідти вона в 1944 році була переведена на збройний завод у філії Бухенвальда в Лейпцигу.
Після війни Жута повернулася з транспортом поранених солдатів до Кельце, де дізналася про смерть батька в Узбекистані та загибель матері й молодшого брата в Треблінці. У рідному місті вона працювала в місцевому єврейському комітеті, збираючи інформацію у тих, хто пережив Голокост, але через чотири місяці, ще до сумнозвісного погрому, що стався в її місті, разом з чоловіком Моше Хартманом, з яким познайомилася в одному з концтаборів, виїхала з Польщі спочатку до Німеччини, а потім – до Франції, де жили тітки Жути.
Зламати стіну забуття
Жута Хартман репатріювалася до Ізраїлю разом із чоловіком і трирічним сином Єгудою у 1952 році. Вона втомилася від війни і погодилася на алію лише після того, як бойові дії в Ізраїлі добігли кінця. Спочатку оселилися в Бат-Ямі, потім переїхали до Холона.
Коли після репатріації Жута спробувала розповісти правду про героїзм “ревізіоністів” Єврейського військового союзу поряд із бійцями Єврейської бойової організації, її рідний дядько суворо попередив, що через “альтернативну” інформацію у чоловіка Хартман можуть виникнути проблеми на роботі.
У 1961 році Хартман мала дати свідчення на процесі Ейхмана. Прямо перед судовим засіданням їй сказали, що вона не зможе виступити. На думку Хартман, їй було відмовлено, щоб замовчати історію про правих сіоністів, які брали участь у боях.
Жута важко переживала цей інцидент, але не здалася. “Важко проти рожна перти”, але не було жодної державної установи чи офіційного органу, в двері яких би Хартман не постукала, вимагаючи визнати Єврейський військовий союз та його заслуги.
Десятиліттями Жуті Хартман систематично відмовляли в цьому. А в довіднику, виданому музеєм “Лохамей ха-Гетаот” (“Бійці гетто”), було зазначено, що вона загинула в концтаборі.
На 60-ту річницю створення Держави Ізраїль пролом було пробито. У 2008 році в День пам’яті Катастрофи та героїзму саме Жута Хартман запалила факел під час церемонії. Потім відбулося загальне визнання на батьківщині. У 2011 році вона брала участь в офіційній церемонії в кібуці Лохамей ха-Гетаот, заснованому в 1949 році колишніми партизанами та бійцями єврейського опору фашистам у Польщі та Литві.
Останній солдат Єврейського військового союзу Жута Хартман померла в Тель-Авіві 19 травня 2015 року, на 92-му році життя, виконавши поставлене завдання. У Жути залишилися два сини, п’ять онуків і шість правнуків. Про її життя розповідає документальний фільм Юваля Хаймовича та Сімона Шехтера “Ніхто не забутий?”, знятий у 2017 році.
“Деталі” у співпраці з проектом “Єврейські герої“
Співробітники проекту “Єврейські герої” працюють в архівах країн, що знаходяться на території колишнього Радянського Союзу. Їхня мета – увічнити імена євреїв, чиї вчинки незаслужено стерті з людської пам’яті. У цій рубриці “Деталі” продовжать публікувати розповіді про життя євреїв, чий внесок у цивілізацію та боротьбу з різними формами тоталітаризму став фактом історії.
Для контакту з проектом ви можете звернутися на сторінку “Єврейські герої” у Facebook або надіслати листа на електронну пошту
