Жодного праведника в Газі: між мораллю, реальністю та стратегічним баченням
Яд ва-Шем, Всесвітній центр пам’яті жертв Катастрофи, визнав 659 громадян Німеччини праведниками народів світу за допомогу євреям.
Ці люди ризикували життям і наражали на небезпеку свої сім’ї. Їхні дії кидали виклик жорстокому тоталітарному режиму і в багатьох випадках здійснювалися без очікування винагороди. Вони були мотивовані виключно почуттям моралі, співчуттям та універсальними принципами справедливості. Маси не пішли цим шляхом, це були рідкісні дії окремих осіб у суспільстві, яке значною мірою проявляло байдужість — або стало співучасником злочинів режиму.
З такого історичного екскурсу починають свою статтю співробітники Єрусалимського інституту стратегії та безпеки (JISS) полковник (резерву) професор Габі Сібоні та бригадний генерал (резерву) Ерез Вінер.
Погляд на сектор Газа з жовтня 2023 року приводить авторів до похмурого висновку: в Газі немає праведника народів світу — жодного. Жодна людина не стала на бік людської моралі перед обличчям злочинів ХАМАСу. Ніхто навіть не передав інформацію про заручників. Ніхто не намагався допомогти заручникам, які були так жорстоко викрадені 7 жовтня. У той час як тисячі людей у Європі 1940-х років пішли на великий ризик, щоб допомогти євреям, у Газі — під владою ХАМАСу — жодна людина, наскільки відомо, не вирішила зайняти моральну позицію.
Це не можна пояснити виключно страхом або примусом. Це відображає набагато глибший соціальний і культурний феномен, коли все суспільство в сукупності або активно включилося в цикл насильства та ненависті, або мовчки змирилося з цим. У даній статті Габі Сібоні та Ерез Вінер розглядають коріння цього явища і вивчають його моральні та стратегічні наслідки.
Масова підтримка різанини
Жах 7 жовтня 2023 року — це не просто історія про солдатів терористичної армії, які проникли в ізраїльські населені пункти. Зображення, відео та свідчення очевидців виявили щось набагато більш масштабне і тривожне: діти, жінки та літні громадяни в Газі не просто спостерігали збоку — вони активно брали участь у пограбуваннях, знущаннях, побиттях і навіть вбивствах.
Колони жителів Газі кинулися до прикордонного огородження не з цікавості, а щоб взяти участь у кровопролитті. Десятки тисяч людей вийшли на вулиці, вітали захоплення заручників, приєдналися до їх приниження і перетворили подію на своєрідне ритуальне святкування. Навіть ті, хто не брав безпосередньої участі або не висловлював відкритої підтримки, утримувалися від засудження звірств або пропозиції будь-якої допомоги заручникам.
Свідчення звільнених заручників ясно показали, наскільки глибоко мирні жителі в Газі були співучасниками. Заручників тримали в приватних будинках «звичайні» сім’ї, не обов’язково терористи. Цивільні особи, включаючи тих, хто отримує гуманітарну допомогу і часто зображується як «жертви конфлікту», відігравали активну роль. Не було зафіксовано жодного випадку, коли житель Газі допомагав заручнику. Навіть ізраїльські пропозиції фінансової винагороди в обмін на інформацію нічого не дали. Тиша була оглушливою, а консенсус переважним.
Ця масова участь цивільного населення не була випадковою. Вона випливає з культури насильства, яка культивувалася десятиліттями — через систему освіти, ЗМІ та релігійні інституції. Вона є результатом тривалого процесу, який сформував палестинське суспільство, що розглядає Ізраїль як головного ворога, а кожного єврея — як законну мішень.
Страх, співучасть чи колективна свідомість?
Один з поширених аргументів полягає в тому, що жителі Гази просто бояться ХАМАСу, і цей страх заважає їм чинити опір. Але це твердження не повною мірою пояснює феномен, особливо враховуючи численні випадки в історії, коли люди вирішували ризикувати своїм життям заради моральних принципів.
Наприклад, під час Голокосту тисячі людей по всій Європі ризикували життям, щоб врятувати євреїв, незважаючи на цілком реальну загрозу з боку нацистського режиму. Навіть при інших тоталітарних режимах, таких як сталінський Радянський Союз, деякі вважали за краще чинити опір, незважаючи на особисту небезпеку.
Хоча в Газі справді багато мирних жителів, які проявили мужність і публічно критикували не тільки Ізраїль, але й ХАМАС з питань економічних і гуманітарних страждань, ніхто не прийшов на допомогу заручникам, навіть за фінансову винагороду. Це мовчання свідчить про глибину існуючої ненависті.
Більше того, ентузіазм, з яким були сприйняті викрадення в Газі — вид дітей, що розмахують прапорами ХАМАСу і топчуть ізраїльські символи, — це не ознака страху, а колективного прийняття жорстокої культури. Це продукт десятиліть навмисної, систематичної ідеологічної обробки, спрямованої на те, щоб навчити молоді покоління тому, що Держава Ізраїль незаконна і не має права на існування.
Якщо проаналізувати колективну свідомість жителів Гази і культурні основи, на яких ґрунтується палестинське суспільство, можна виділити кілька основних елементів:
Антиєврейська та антиізраїльська освіта: Система освіти в Газі, особливо та, якою керує UNRWA, зображує євреїв втіленим злом, а Ізраїль — нелегітимним колоніальним утворенням. Підручники пропагують ненависть, стирають Ізраїль з карт і прославляють акти терору.
Прославляння смерті та мучеництва: палестинська культура в цілому і суспільство Гази зокрема представляють смерть у боротьбі з сіонізмом як найвищу цінність. З раннього віку дітям внушають, що смерть «за іслам» у цій боротьбі — найвища форма людського самовираження, а шахід (мученик) — зразок для наслідування.
Стирання відмінностей між солдатом і цивільною особою: у світогляді жителів Гази кожен єврей вважається солдатом, що робить навіть дітей або старих законними мішенями. І навпаки, кожен житель Гази повинен вважати себе бійцем, що виконує релігійно-національну місію.
Цих переконань дотримуються не одиниці екстремістів; вони закладені в системі освіти, підкріплюються в засобах масової інформації і поширюються через соціальні мережі. В результаті ми отримуємо суспільство, в якому ненависть до Ізраїлю і прагнення до його знищення є не просто ідеологією, а способом життя.
UNRWA: Закріплення статусу біженця та заохочення терору
Центральним фактором у створенні даної ситуації є UNRWA або БАПОР — Агентство ООН з надання допомоги біженцям та організації робіт. Створене після 1948 року, UNRWA стало більше, ніж просто органом для надання гуманітарної допомоги. Це агентство діє як освітня система, яка керує десятками шкіл, наймає тисячі викладачів і поширює навчальну програму Палестинської адміністрації.
Ця навчальна програма, як неодноразово викривалося, включає в себе відверте підбурювання, заклики до насильства проти євреїв, стирання Ізраїлю з карт і прославляння мучеників. За повідомленнями, співробітники UNRWA навіть брали участь у різанині 7 жовтня — як у якості безпосередніх учасників, так і в якості спільників.
Протягом багатьох років західні країни влили в UNRWA мільярди доларів, підтримуючи ситуацію штучно створених біженців, в якій третє і четверте покоління палестинців досі розглядаються як «біженці», без горизонту для вирішення проблеми.
Агентство UNRWA перетворилося на знаряддя подвійного призначення: з одного боку — освітній аспект, з іншого — ідеологічний. Це фундаментально невиправний інститут, мета якого — увічнити «палестинське біженство». UNRWA — не просто частина проблеми, це один з основних механізмів збереження конфлікту.
Стратегічний та оперативний етап
Наслідки цієї реальності очевидні: будь-яка спроба реабілітувати Газу після ХАМАСу — якщо зберегти те саме суспільство з тією самою колективною свідомістю — приречена на провал. Суспільство, яке святкує різанину, не перетворюється на миротворців протягом кількох місяців.
Тому Ізраїль повинен прийняти регіональну стратегію, засновану не лише на зміні режиму, але й на зміні демографічної ситуації. Такий зсув потребуватиме сміливих, спірних, але в кінцевому підсумку необхідних кроків.
Одним із ключових заходів є повна демілітаризація сектору з демографічним зсувом, який знижує демографічний тиск. Ідея заохочення еміграції, запропонована Дональдом Трампом, не нова, але вона актуальна як ніколи. Цей алгоритм передбачає використання фінансових стимулів для жителів Газі у вигляді грантів і допомоги в переселенні, щоб почати нове життя в інших країнах. Це буде не примусова депортація, а скоріше привабливе альтернатива життю в зоні вічної війни.
Еміграція сотень тисяч людей знизить тиск, дозволить провести демілітаризацію та створить основу для нової соціальної структури. Ця ініціатива потребуватиме міжнародної координації, фінансової підтримки з боку західних країн і складного політичного управління. Тим не менш, вона пропонує довгострокове рішення, здатне кардинально змінити парадигму. Варто нагадати, що більшість жителів Газі класифікуються як біженці, тому їхня еміграція в пошуках кращого життя в інших країнах відповідає міжнародним правовим нормам.
Водночас необхідно здійснити міжнародний тиск, щоб закрити UNRWA або, принаймні, провести всеосяжну реформу агентства. Замість нього слід створити нову гуманітарну структуру: контрольовану, не заплямовану ворожими політичними програмами і дійсно орієнтовану на надання допомоги, а не на виховання нового покоління ненависників. Ця нова структура повинна приділяти пріоритетну увагу відновленню економіки, освіті, спрямованій на созидання, а не на руйнування, і закладати основу для нормального життя тих, хто залишається в Газі.
На завершення Габі Сібоні та Ерез Вінер пишуть: Легко піддатися відчаю, поглянувши на Газу: ненависть, насильство, жорстокість щодо Ізраїлю — все це здається невиліковним. Але саме завдяки ясній відданості правді може зародитися надія. Не наївна надія на «два держави для двох народів» у пісках Газі, а надія на відновлення, на припинення фінансування зла, на руйнування ідеологічної та психологічної інфраструктури ворога.
Ізраїль повинен очолити глобальні зусилля, які покажуть усьому світу: не можна боротися з тероризмом, фінансуючи його коріння. Не можна говорити про мир, поки в офіційних школах викладається ненависть. Такі зміни потребуватимуть часу, але це єдина реальна умова для справжніх перетворень. Без іншої Газі Ізраїль не може бути в безпеці.
Окрім оперативних і демографічних рішень, необхідна більш глибока когнітивна трансформація. Культура ненависті та насильства, що вкоренилася в Газі, не зникне сама по собі. Ті, хто вирішить залишитися і жити серед руїн, повинні будуть пройти нову освітню програму, орієнтовану на співіснування, терпимість і співробітництво. Ця програма повинна здійснюватися під контролем відповідних міжнародних організацій і базуватися на моделях, які були успішними в інших країнах, таких як Німеччина після Другої світової війни.
Ізраїль не може здійснити цю трансформацію самотужки. Йому знадобиться співробітництво західних країн, поміркованих арабських держав і навіть міжнародних організацій. Зусилля повинні супроводжуватися глобальною кампанією публічної дипломатії, яка ясно дасть зрозуміти: мета — не колективне покарання, а краще майбутнє — не лише для Ізраїлю, але й для жителів Газі.
Поточна реальність у секторі Газа є результатом десятиліть підбурювання, ідеологічної обробки терором і увічнення штучного статусу біженців.
Відсутність праведників народів світу в Газі — не випадковість; це відображення суспільства, яке колективно вирішило розглядати насильство і терор як законні засоби для досягнення своїх національних цілей. Навіть ті, хто не бере активної участі в насильстві або втаємниці сумнівається в тому, що різанина, влаштована ХАМАСом 7 жовтня, пішла на користь палестинській справі, не змогли виступити проти неї.
Щоб змінити цю реальність, Ізраїль повинен прийняти новий підхід — оперативний, демографічний і стратегічний. Навіть якщо лідери ХАМАСу будуть вигнані, а сама організація припинить своє існування в Газі, колективна свідомість жителів сектору породжуватиме нові групи для продовження терору. Саме тому шлях до розриву порочного кола терору лежить через еміграцію населення Гази відповідно до концепції Трампа і ліквідацію всієї існуючої інфраструктури терору в секторі.
Необхідно заборонити UNRWA працювати серед тих, хто залишається в Газі, і створити нову систему освіти. Це найважливіші кроки на шляху до реальних змін. Майбутній шлях буде нелегким і потребуватиме рішучості. Але лише тверезий погляд на реальність дозволить побудувати справжню надію — надію на майбутнє, в якому Газа більше не буде базою для терору, а Ізраїль зможе жити в безпеці.
За матеріалами сайту jiss
Фото: AP Photo/Bernat Armangue
