Збільшити армію, додати мільярди на оборону? Потрібно зробити навпаки

Збільшити армію, додати мільярди на оборону? Потрібно зробити навпаки

У поляризованому Ізраїлі лише одне питання не викликає суперечок між коаліцією та опозицією, між противниками та прихильниками Нетаньягу. Йдеться про масштабне розширення фінансування сухопутних сил та значне збільшення їх чисельності, відповідно до рекомендацій комісії Нагеля.

Серед прихильників цих заходів – не лише гнівний пророк генерал-майор запасу Іцхак Брік, який закликав саме до цього ще до 7 жовтня. Його точку зору поділяють й інші генерали, які вважаються прихильниками як правого табору – наприклад, Гершон Ха-Коен, так і лівого – наприклад, Ноам Тібон. Арі Шавіт у своїй новій книзі досить детально описав план створення “ізраїльської Спарти”, ядром якої є величезна сухопутна армія. У звіті цивільної комісії з розслідування подій 7 жовтня прямо говориться, що в нинішній ситуації “маленька розумна армія не може захистити Ізраїль від загроз, що нависають над ним”.

Цій прийнятній для всіх точці зору суперечить історичний досвід воєн, які доводилося вести Ізраїлю. Він свідчить також про небезпеку подібного консенсусу. Ось кілька прикладів, що підтверджують це твердження.

У 1956 році ейфорія після швидкого захоплення Синайського півострова змінилася різким падінням духу внаслідок нав’язаного Ізраїлю відступу до лінії офіційного кордону з Єгиптом. Усім, від Бегіна до Бен-Гуріона, було ясно, що це призведе до відновлення прикордонних інцидентів, вилазок диверсантів і, зрештою, до великої війни. Насправді після відступу ЦАХАЛу з Синайського півострова і до Шестиденної війни на ізраїльсько-єгипетському кордоні встановився відносний спокій. З 1957 по 1967 роки тут загинули менше 200 осіб. А ЦАХАЛ, незважаючи на те, що його фінансування в той період аж ніяк не можна назвати щедрим, зумів досягти найбільш вражаючої у своїй історії перемоги. Як стверджують закордонні джерела, в ті ж роки Ізраїль обзавівся і ядерною парасолькою, побудувавши реактор у Димоні.

Блискуча перемога в 1967 році призвела до створення широкого консенсусу щодо необхідності забезпечення військової переваги Ізраїлю. Всі також були згодні з тим, що присутність ЦАХАЛу в долині Йордану, на Суецькому каналі та на Голанських висотах не дозволить арабам здійснити повторний напад. Але й це припущення виявилося помилковим. Наступні сім років на нових кордонах Ізраїлю рясніли кровопролитними збройними зіткненнями, а завершилося все війною Судного дня. Оборонний бюджет за цей час збільшився більш ніж удвічі, а кількість загиблих з нашого боку перевалила за 5000.

Після травматичного досвіду війни Судного дня стало ясно, що Ізраїль має бути готовий до відбиття нової атаки відразу з кількох напрямків – з боку Єгипту, Сирії, Іраку, а можливо, й інших арабських держав. На відновлення армії та оснащення її найсучаснішим озброєнням були витрачені величезні гроші. Але Садат приїхав до Єрусалиму не тому, що злякався ізраїльської військової могутності, а тому, що ще до 1973 року він був готовий укласти мир з Ізраїлем в обмін на повернення Синайського півострова. Асаду, який дуже обережно вів себе на Голанах, було очевидно, що він не зможе впоратися з ЦАХАЛом самотужки. А Ірак під керівництвом Саддама Хусейна віддав перевагу втягнутися у війну з близьким Іраном, а не з далеким Ізраїлем. Тим часом, надмірні оборонні витрати призвели Ізраїль до затяжної економічної кризи, і 80-ті роки стали для економіки країни “втраченим десятиліттям”.

Нам варто пам’ятати ці уроки історії, коли йдеться про необхідність створення нової потужної армії, на яку не слід шкодувати державні ресурси. На відміну від прогнозів, зроблених у 1956, 1967 та 1973 рр., зараз є достатньо свідчень того, що в масивному нарощуванні військової могутності немає необхідності.

Які виклики чекають на ЦАХАЛ у наступній війні? Перші 30 років існування Ізраїлю головну загрозу для нього становили армії арабських країн. Кемп-Девідські угоди, укладені в 1978 році, нейтралізували Єгипет, а війна в Перській затоці 1991 року – Ірак. Розпад Радянського Союзу призвів до значного скорочення військової могутності Сирії. Внаслідок недавнього падіння режиму Асада можна сказати, що конвенційної загрози Ізраїлю зі сходу більше не існує. На південно-західному фланзі єгипетська армія нарощує свою силу. Проте тотальна залежність Єгипту від американської допомоги, Синайський півострів, що є буферною зоною, та відсутність сенсу в нападі на Ізраїль роблять і цю загрозу нерелевантною.

Можна сказати, що відсутність небезпеки в теперішньому не скасовує її появу в майбутньому. Але для будівництва конвенційної армії, здатної серйозно загрожувати Ізраїлю, потрібні багато років. У роки Другої світової війни США змогли швидко наростити свій військовий потенціал завдяки вже наявній інфраструктурі. Але навряд чи Сирія та Ірак у їхньому нинішньому стані зможуть в осяжному майбутньому створити армії, що становлять серйозну загрозу. Таким чином, східний напрямок, який вже близько 20 років є відносно безпечним, Ізраїль може вважати таким і надалі. У такій ситуації заклики до нарощування потужності та чисельності сухопутних сил виглядають не надто логічно.

Головна загроза — терористичні воєнізовані угруповання

За відсутності загрози вторгнення іноземних армій головною загрозою для сухопутних сил стають терористичні воєнізовані угруповання, на кшталт “Нухби” в секторі Газа. За певних умов ХАМАС може відтворити ці загони. Те саме стосується спецназу “Радуан”, який “Хізбалла” напевно спробує відновити. Не варто скидати з рахунків і терористичні угруповання, що діють в районі сирійських Голанських висот та в Йорданії. Події 7 жовтня довели, що збройні формування такого роду можуть накликати на Ізраїль катастрофу, але цього недостатньо для того, щоб виправдати серйозне розукрупнення сухопутних сил.

Головний аргумент прихильників подібного кроку полягає в тому, що велика сухопутна армія потрібна Ізраїлю не лише для оборони, але й для проведення наступальних дій. За їхніми словами, нинішня війна довела необхідність створення додаткових дивізій, що дозволить ЦАХАЛу атакувати одночасно на двох фронтах. Здавалося б, наш недавній досвід дійсно служить тому підтвердженням. Однак більш пильний погляд на проблему виявляє, що це не зовсім так.

Ще в 50-ті роки виникла теорія, відповідно до якої для швидкого знищення противника ЦАХАЛ має захопити частину його території і закріпитися на ній. Ця наступальна концепція відображала успіхи, досягнуті ЦАХАЛом наприкінці Війни за незалежність при відбитті атак єгипетської армії. Вона відповідала панівній у ті роки стратегії, яка ґрунтувалася на досвіді Другої світової війни. Відповідно до нього, армії для досягнення успіху необхідно було робити акцент на наступальних діях. Дві війни, які Ізраїль провів з меж “зеленої лінії” – у 1956 та 1967 рр. – довели правильність цього підходу.

Захоплення сектору Газа під час нинішньої війни нібито теж послужило підтвердженням цієї теорії. Але, незважаючи на розмови про досягнення ЦАХАЛу, це насправді не так. Те, що було правильним на початку 50-х років, коли наступальні дії базувалися на танкових кидках, а Ізраїль не мав взагалі ніякої стратегічної глибини, сьогодні вже втратило актуальність.

Першочергове значення оборонного бою

У сучасній війні необхідно робити наголос на обороні. Забутий приклад цьому можна знайти в історії війни Судного дня. На Голанських висотах ЦАХАЛ відносно невеликими силами зміг відбити атаку сирійської армії і за чотири дні знищити сотні танків противника. На Синайському півострові 600 бригада, яка спішно підготувалася до оборонного бою 9 жовтня, втратила всього 1 танк, знищивши 35 єгипетських. А 14 жовтня єгипетська дивізія, що спробувала перейти в наступ, втратила понад 250 танків. Ізраїль тоді втратив лише близько 20 танків.

Війна, що триває в Україні вже майже три роки, також довела першочергове значення оборонного бою. На певних її етапах до успіхів призводили й наступальні операції, але, як правило, це були обмежені досягнення ціною великих втрат. Під час українського контрнаступу влітку 2023 року темп просування військ становив 90 метрів на день. При цьому наступаючі несли важкі втрати. Російська армія під час наступу у вересні-листопаді 2024 року захопила близько 2300 квадратних кілометрів, втративши при цьому понад 125 000 осіб убитими та пораненими. Це означає, що за кожен захоплений кілометр припадає 53 втрачених військовослужбовців.

Те, що вірно для конвенційної війни, що ведеться за допомогою танків і артилерії, тим більше вірно для війни з терористичними угрупованнями, що використовують пікапи та легку зброю. Так було 7 жовтня і, здається, ніхто не сперечається з тим, що якби ЦАХАЛ того фатального ранку не продемонстрував би абсолютної неготовності до оборони, все могло б бути по-іншому. Катастрофа сталася не через те, що у нас недостатньо велика армія, а через повний провал розвідки та помилкові рішення, прийняті вищим командуванням у години, що передували початку війни.

Масований вогонь

Слабким місцем терористичних армій є їхня вразливість перед засобами вогневого ураження противника. Але, коли вони переходять в оборону, займаючи позиції в густонаселених міських кварталах, цей недолік нівелюється. У цій ситуації більш вразливою стає наступаюча армія. Щоб уникнути важких втрат, їй необхідно вести щільний вогонь. Саме так чинив ЦАХАЛ під час нинішньої війни. Відносно невеликі втрати наступаючих підрозділів пояснюються масованим застосуванням авіації та артилерії. До початку війни вважалося, що для захоплення сектору Газа ЦАХАЛу доведеться втрачати по 20 осіб на день.

Але масований вогонь у густонаселених районах загрожує іншою небезпекою. Різанина 7 жовтня надала Ізраїлю широку міжнародну легітимацію для нанесення удару по ХАМАСу. Але масовані бомбардування сектору Газа, що призвели до загибелі та поранення тисяч місцевих жителів, повністю змінили цю ситуацію. Щоб зрозуміти масштаби того, що сталося, звернемося до війни в Україні. За даними ООН, у цій країні за 20 місяців жертвами російських бомбардувань стали 12 162 особи, у тому числі 652 дитини. Щодо сектору Газа точних цифр не існує, але, мабуть, за 15 місяців війни там загинули близько 40 000 громадян. Міжнародні гуманітарні організації припускають, що під завалами в Газі знаходяться тіла тисяч дітей.

Ці цифри говорять про те, що нинішня війна стала однією з найкривавіших з початку XXI століття. Для того, щоб мінімізувати свої втрати, ЦАХАЛ використовував масований вогонь. Але з цим ще доведеться розбиратися – і всередині країни, і на міжнародній арені. Йдеться не тільки про демонстрації в університетських кампусах і видачу Міжнародним кримінальним судом ордерів на арешт прем’єр-міністра та колишнього міністра оборони. Під загрозою опинилися й поставки закордонної зброї Ізраїлю. Такі дружні країни, як Франція, Великобританія, Німеччина і, певною мірою, США почали вводити обмеження на продаж деяких видів озброєння. Поки невідомо, чим це закінчиться, але очевидно, що подібне становище ускладнить післявоєнне відновлення ЦАХАЛу.

Суттєве збільшення сухопутної армії завдасть удару її якості

Так вже бувало в минулому. Сухопутні частини ЦАХАЛу, і в першу чергу, танкові, мали серйозну перевагу перед противником під час війни Судного дня. Саме це дозволило їм швидко оговтатися від першого удару, який застав їх зненацька. Сухопутна армія, що вторглася в Ліван у 1982 році, була майже вдвічі більша, але діяла вона менш професійно. Причина цього очевидна: чим більше людей доводиться призивати в армію, тим складніше стає забезпечувати їх підготовку належним чином. Це і призводить до зниження якості особового складу.

Сухопутні війська, яким довелося вступити в бій 7 жовтня, виявилися недостатньо якісними. Протягом останнього десятиліття армія робила наголос на підготовці до точкових спецоперацій. Сухопутні війська в цьому не брали участі. На їх підготовку та фінансування ніхто не звертав особливої уваги. В результаті ми отримали посередню армію, що займається, в основному, забезпеченням поточної безпеки. Її можливості на полі бою стали обмежені. Як зазначив у своїй книзі бригадний генерал запасу Гай Хазут, сухопутні війська стали “кавалерією”, про яку всі забули, віддавши пріоритет “армії хайтеку” — ВПС, розвідці та деяким іншим високотехнологічним підрозділам.

Результати розслідування дій сухопутних військ під час нинішньої війни поки не опубліковані. Очевидно, що трагічні події 7 жовтня стали причиною високої мотивації військовослужбовців. Водночас виникає чимало питань щодо рівня дисципліни в деяких підрозділах — від носіння значків “Месія” всупереч наказу начальника Генштабу до невиправдано жорстоких дій, у тому числі з ініціативи старших командирів, щодо мирного населення. Неодноразово фіксувалися й інші відхилення від прийнятих в армії норм. У багатьох випадках це відображає зростаючий вплив національно-релігійного табору на дух ЦАХАЛу. У міру того, як такі офіцери, як Ефі Ейтам, Офер Вінтер або Барак Хірам просуваються по службовій драбині, а військовий рабінат зміцнює свій вплив, месіанські тенденції в армії, ймовірно, посилюватимуться. Але тут необхідно зробити вибір: або ви покладаєтеся на Бога, або на технології та професійні навички.

Значне розширення сухопутних військ може призвести до посилення впливу в них месіанських сил. Обговорюваний зараз призов учнів єшив стосується не тільки справедливого розподілу суспільного тягаря. Це ще й питання, пов’язане з характером нашої армії та її здатністю справлятися з головними викликами сучасності.

Якщо на початку нинішньої війни здавалося, що концепція невеликої розумної армії зазнала краху, то тепер складається враження, що вона витримала випробування в бойових умовах. Війна в Лівані та бойові дії проти Ірану були добре підготовлені. Такі операції, як підрив пейджерів та усунення керівництва “Хізбалли”, виявилися надзвичайно вражаючими. Це і була війна невеликої, розумної армії. З іншого боку, тупцювання на місці в секторі Газа та визнання ЦАХАЛом неспроможності концепції “повної перемоги” стало вираженням обмежених можливостей наземних операцій та марності існування великих сухопутних частин, призначених для їх проведення.

Ця війна почалася з жахливого провалу, який не був пов’язаний з чисельністю особового складу ЦАХАЛу. Такі провали, на жаль, можуть траплятися і в майбутньому. Щоб запобігти їм, не потрібно розширювати сухопутні війська, що неминуче погіршує їх якість. Замість цього потрібно підвищувати професійну підготовку всіх частин ЦАХАЛу та їх здатність протистояти противнику в майбутніх битвах. Цього має бути достатньо, щоб уникнути катастрофи. А якщо вона все ж станеться, велика сухопутна армія не допоможе. Захистом нам послужать приписувані Ізраїлю ядерні можливості, накопичені саме для цієї мети. Тому ЦАХАЛу потрібно не розширювати “кавалерію”, а остаточно перетворюватися на “армію хайтеку”.

Автор: Урі Бар-Йосеф

Джерело: “ХаАрец

Фото: прес-служба ЦАХАЛу