Запитання: чи може Ізраїль довіряти ворогу свого ворога в Газі?
У жовтні 1988 року Едмунд Мак-Вільямс — спеціальний посланник Держдепартаменту США в Афганістані — надіслав термінову депешу своїм керівникам і в ЦРУ. «Серед афганців по всьому ідеологічному спектру та найрізноманітнішого походження зростає відчуття розчарування, що переходить у ворожість, щодо уряду Пакистану та США, — писав він. — Масштаб цих настроїв, схоже, є безпрецедентним і продовжує посилюватися… Хай ці звинувачення можуть бути перебільшеними, але сприйняття, яке вони породжують, глибоке — й зловісне».
Колеги Мак-Вільямса були, м’яко кажучи, незадоволені його сумнівами щодо таємної політики США в той період. Тоді Вашингтон надавав фінансову й військову допомогу ісламістським моджахедам — здебільшого через пакистанську розвідку ISI — щоб ті вели боротьбу з Радянським Союзом в Афганістані.
Хоча сам Мак-Вільямс не був посвячений у всі деталі цих домовленостей, його депеша порушувала питання, яке ще десятиліттями переслідуватиме Афганістан — і США: якими є довгострокові наслідки підтримки та озброєння місцевих екстремістів, які нерідко відзначалися жорстокістю, заради тактичної переваги.
Ця дилема особливо яскраво виявилася в контексті плану ЦРУ щодо постачання моджахедам переносних зенітних ракет Stinger. Ці ракети, що наводяться на теплове випромінювання, виявилися надзвичайно ефективними проти радянських бойових гелікоптерів. За твердженням ЦРУ, вони стали вирішальним чинником, що змінив хід боїв.
Але після виведення радянських військ з Афганістану у 1989 році в ЦРУ посилились побоювання, що ці ракети можуть потрапити до рук терористичних угруповань. Агентство розробило план викупу — за готівку. За кожен Stinger платили від 80 до 150 тисяч доларів. Утім, близько 600 із 2300 ракет, поставлених у 1986–1989 роках, зникли безслідно.
Ще до постачання Stinger місцеві афганські лідери вже отримували значні суми в межах секретної допомоги США. Проте, як писав журналіст-розслідувач Стів Колл у книжці «Примарні війни», програма викупу ракет «можливо, підвищила безпеку цивільної авіації, але також забезпечила коробки з готівкою польовим командирам, які руйнували афганські міста й села».
Талібан, що сьогодні контролює весь Афганістан, виріс із фракцій моджахедів і медресе. Згодом вони надали Усамі бен Ладену базу для підготовки атак на США — передусім терактів 11 вересня. Десятиліття, що призвели до цієї точки, є заплутаною історією, пов’язаною з холодною війною, подвійною грою таких країн, як Пакистан і Саудівська Аравія, стратегічним ігноруванням очевидного — і гіркою ретроспективною мудрістю.
Чи може Ізраїль винести урок із афганського досвіду, озброюючи в Газі міліцію Ясера Абу Шабаба — ворога свого ворога?
«Аш-Шабаб» проти «Ісламської держави»
«Афганська історія показує, що будь-яке зовнішнє втручання зрештою призводить до певної форми екстремізму», — каже докторка Діна Ліснянська, спеціалістка з Близького Сходу та дослідниця з Центру Даяна при Тель-Авівському університеті в інтерв’ю «ХаАрец». До цього списку входять не лише ісламістські екстремісти, яких США підтримували в 1980-х, а й помірковані сили, яких вони вирощували після вторгнення в Афганістан у відповідь на 11 вересня.
США надали цим силам — майбутньому уряду Хаміда Карзая — величезні ресурси: гроші, зброю, підготовку. За словами Ліснянської, фактично вони виростили нове покоління афганців. «І що сталося в серпні 2021 року, коли США вивели свої війська? Звісно, вся навчена ними афганська армія розпалася і не змогла втримати владу», — сказала вона.
Втім, Ліснянська наголошує на важливій відмінності. На відміну від ідеологічного Талібану, «Ізраїль нині покладає надії на якусь банду наркоторговців», — каже вона. Абу Шабаб належить до племені Тарабін, яке мешкає на Синайському півострові й, за її словами, відцуралося від нього через шкоду репутації родини. Однак у них є спільна історія.
«Насправді свого часу існувала дуже серйозна співпраця між цим плем’ям, Єгиптом та Ізраїлем — коли виникла потреба ліквідувати синайське відділення “Ісламської держави”», — розповідає Ліснянська. Та співпраця виявилася доволі успішною у 2017 році — передусім завдяки обміну розвідданими між Ізраїлем та Єгиптом.
Ліснянська визнає ризики, пов’язані зі збройною підтримкою «ворога мого ворога», і називає підтримку Абу Шабаба «різновидом пластиру на існуючу рану».
Останніми тижнями вплив Абу Шабаба ослаб. У середу ХАМАС висунув йому ультиматум: упродовж десяти днів здатися владі, інакше його судитимуть за зраду та шпигунство. «Очевидно, що за будь-якого сценарію вони збираються його вбити», — зазначає Ліснянська. «Якщо він не здасться, в нього ще залишиться якийсь шанс вижити». Сам Абу Шабаб, зі свого боку, звинувачує ХАМАС у змові з Іраном і зраді інтересів мешканців Гази.
Попри це, з тактичної точки зору, підтримка такого угруповання, як у Абу Шабаба, має сенс. «Справжня мета — послабити ХАМАС, тому ми, безперечно, повинні шукати всередині населення інші сили, готові до співпраці», — каже вона.
Особливо це стосується питань, пов’язаних із доступом до заручників і забезпеченням їхньої безпеки. Ізраїльська точка зору полягає в тому, що зміни в механізмі розподілу гуманітарної допомоги дали суттєві переваги. За її словами, агентствам ООН менш важливо, хто саме контролює ситуацію на місцях у Газі. «Вони вміють працювати з тими, хто при владі, — зазначає вона. — Не має значення, чи це терористична сила, чи ні… поки вона дозволяє забезпечувати доступ до цивільного населення». На відміну від цього, «Ізраїль зацікавлений в альтернативі» — і в тому, щоб допомога не проходила через ХАМАС, підкреслює Ліснянська. Крім того, Ізраїль не хоче, щоб його солдати охороняли харчові конвої.
«У короткостроковій перспективі слід сприймати міліцію Абу Шабаба як мафіозну структуру», — пояснює вона. Як і в будь-якій злочинній родині, там є наркоторгівля, кровна помста й внутрішні конфлікти. Але в довгостроковій перспективі, додає вона, «ми розуміємо, що сила, яку ми зараз виставили як противагу ХАМАСу, має політичні амбіції».
Ці амбіції, за її словами, цілком можуть привести назад до Рамалли. «Ця структура явно діє від імені Палестинської автономії», — заявляє вона. Усі знають, що той, хто координує або посередничає в контактах Абу Шабаба з ізраїльтянами — представник ПА, додає вона. Ця група має «широкі зв’язки» з Мухаммадом Дахланом — колишнім лідером ФАТХу та главою Служби превентивної безпеки в Газі. Дахлана вважають одним із головних політичних противників голови ПА Махмуда Аббаса.
Саме тому питання про те, хто керуватиме Газою «наступного дня» після війни, має таке важливе значення.
«Якщо Палестинська автономія поверне собі контроль над Газою — хто сказав, що сценарій 2007 року не повториться?» — ставить питання Ліснянська, маючи на увазі захоплення влади ХАМАСом і вигнання представників автономії. «Адже в Афганістані сталося те саме: США взяли під контроль райони, які раніше утримував Талібан, і начебто вигнали його. Їх витіснили в віддалені райони, вони сховалися в горах — а потім, через 20 років, повернулися».
Ізраїлю слід запитати себе, чи не сприяє він насправді поверненню ПА в Газу. І не менш важливо — чи готовий він до сценарію спротиву з боку самих мешканців Гази, «які зовсім не обов’язково підтримують ПА і можуть створити новий, дуже насильницький рух», — підкреслила Ліснянська. У будь-якому разі, за її словами, ХАМАС (і його ідеологія) «нікуди не зникне в найближчому майбутньому, навіть якщо зараз він сильно ослаблений».
Гвинтівка, яку ми вже бачили
Підхід «ворог мого ворога — мій друг» давно відомий у нашому регіоні. Ізраїль зміцнював ХАМАС як противагу ООП і створив Армію Південного Лівану. Західні та регіональні держави також фінансували бойові загони, найманців або банди по всьому Близькому Сходу — від Ємену й Сирії до Іраку та Лівії. Подібні методи застосовувалися й в інших частинах світу: в Латинській Америці у 1980-х та в етнічній стратегії «поділяй і володарюй» в Африці. Майже в кожному конфлікті світу можна побачити прояви утилітарного підходу.
Але світ більше не є біполярним, як за часів холодної війни, і тому важче вчитися на досвіді попередніх війн чужими руками. Насправді нинішній світ більше нагадує ситуацію до холодної війни — із відродженням імперіалістичних прагнень. Ліснянська вказує на дату, яка, на її думку, відіграла ключову роль у руйнуванні колишніх глобальних домовленостей: вторгнення Росії в Україну 2022 року.
Це вторгнення, за її словами, віддзеркалило не лише імперські амбіції Путіна (і підштовхнуло подібні претензії таких країн, як Туреччина та Китай), але й послаблення міжнародних інституцій і норм. Це послаблення прискорилось за президентства Дональда Трампа. Воно проявляється, наприклад, у діяльності таких організацій, як БРІКС, до складу якої входять Росія, Бразилія та Китай і яка просуває багатополярний світовий порядок.
Держави втягнуті в політичне суперництво, озброюючи, навчаючи та фінансуючи місцеві проксі-сили, щоби послабити своїх супротивників. Але такі дії пов’язані з серйозним ризиком: держави часто мають дуже обмежений контроль над своїми проксі, а зміни в політичній ситуації можуть призвести до того, що проксі обернуться проти колишніх покровителів.
Альберт Соуза Мюллі з Женевського центру з дослідження збройних груп навів два приклади сучасних проксі-воєн: Судан та Ефіопію. У Судані колишній президент Омар аль-Башир підтримував міліцію «джанджавід» для придушення двох повстанських угруповань, які виникли після кризи в Дарфурі 2003 року. У 2019 році силові структури Судану офіційно інтегрували джанджавід до своїх лав під назвою Сили швидкого реагування. Але в 2023 році ця група повстала проти своїх колишніх покровителів і розв’язала криваву громадянську війну, яка триває й досі.
Під час громадянської війни в Ефіопії 2020–2022 років (також відомої як Тиграйська війна), зазначив Мюллі, федеральний уряд уклав союз із кількома збройними угрупованнями з регіону Амхара у боротьбі з іншим повстанським рухом — Народним фронтом визволення Тиграю (НФВТ), як він його називає.
«Однак мирна угода, укладена між урядом і повстанцями з НФВТ у листопаді 2022 року, виключила амхарців, — зазначив Мюллі. — Це ускладнило відносини між сторонами і зрештою спровокувало збройний конфлікт між угрупованням “Фано” і урядом у 2023 році. На сьогодні він призвів до загибелі сотень тисяч людей, понад пів мільйона стали вимушеними переселенцями, і існує ризик, що конфлікт переросте в набагато масштабнішу війну».
Доктор Ліснянська також вказала на нинішні приклади війн чужими руками — такі як участь Росії та Туреччини в Північній Африці та в інших частинах континенту. «Але це не сили, що прийшли для захисту, — уточнила вона. — Це сили, що прийшли отримувати вигоду з війни. Це руйнівні сили, а не творчі».
То чи є хоч крихта мудрості в рішенні Ізраїлю озброїти злочинну сім’ю в Газі задля миттєвої тактичної вигоди? Чи ми вже знаємо, чим усе це закінчиться? Ліснянська дала тверезу оцінку, зіставляючи тактичні й стратегічні міркування, і відповіла ствердно на обидва запитання.
«Це не питання “розумно чи нерозумно”, — сказала вона. — Це питання того, наскільки далеко вперед ми дивимося». Очевидно, що мешканці Гази раптово не почнуть любити Ізраїль, додала вона, і висловила впевненість, що «особи, які ухвалили це конкретне рішення, ймовірно, усвідомлюють масштаб ризику».
Тим не менш, додала вона, «оцінку ризику було проведено, і в ній є раціональне зерно. Зараз є сенс використати внутрішню силу в Газі для досягнення певних проміжних цілей».
Подібне рішення, за її словами, потенційно може прокласти шлях до довгострокового врегулювання в Газі. Одним з можливих кроків може стати введення арабських або міжнародних сил. Однак для цього знадобиться, як вона висловилася, «серйозна стратегічна робота» за багатьма напрямками — і вона не може спиратися виключно на військові або оборонні структури.
Утім, на запитання, чи не буде в майбутньому — через десять або п’ятнадцять років — ця передана Ізраїлем зброя звернена проти його власних солдатів або громадян, Ліснянська дала зрозуміти, що ілюзій не має. «Рушниця, яка з’явилася в першій дії, безсумнівно, вистрелить у третій, — сказала вона. — А в цьому випадку, можливо, й у другій».
Автор: Ішай Альпер
Джерело: «ХаАрец»
На фото: Бойовики Талібану відзначають третю річницю виведення військ під командуванням США з Афганістану. Кабул, Афганістан, 2024
Фото: AP Photo Siddiqullah Alizai
