«За півгодини «Хізбалла» буде у мене в саду». Заступник мера Кір’ят-Шмони — про життя посеред війни

Практично щодня Кір’ят-Шмона, місто на кордоні Ізраїлю з Ліваном, зазнає обстрілів. Іноді їх по десять, але буває і по шістдесят. Однак Алекс Карачун, батько двох дітей і заступник мера (на добровільній основі) Кір’ят-Шмони боїться не тільки протитанкових снарядів або «Бурканів», що летять на місто. Він також боїться того дня, коли війна закінчиться, і Кір’ят-Шмона зіткнеться з низкою важких питань.

«Страх того, що буде з нами після війни настільки ж страшний, як і сама війна: чи вціліють наші будинки? Чи буде з нами країна? Чи отримаємо ми всі обіцяні гроші? Чи збережеться наша спільнота? Загалом — чи забезпечить нам держава те життя, яке в нас було раніше?», — задається питанням він.

«Жителі міста розкидані по 460 точках країни, яким ми намагаємося допомогти і підтримувати з ними зв’язок. У мене є навіть сім’я, яка тимчасово живе в Мрарі, друзькому селі. Що буде з нашою молоддю? Різке зростання споживання наркотиків і алкоголю серед цієї категорії населення — наша сумна реальність. А сім’ї? Чи знаєте ви, що багато сімей розпалися, не витримавши постійного перебування один з одним на площі в 12 квадратних метрів у готелі для евакуйованих?»

Алекс Карачун живе в Кір’ят-Шмоні 35 років, з дворічного віку. З натхненням він розповідає «Деталям», що іншого такого міста в Ізраїлі немає. Великі парки, через які тече річка, зелені пасторалі, найдушевніші люди, яких він коли-небудь зустрічав. І хоч у цій частині країни немає такої кількості робочих місць, як у центрі або Хайфі — у цього міста є інші незаперечні переваги.

«Наші люди тримаються разом. Навіть якщо між ними відбувається якийсь конфлікт, людина усвідомлює, що тітка його опонента була його вчителькою, племінник сидить за однією партою з його сином, а найкращий друг одного — наречений кузини іншого, умовно кажучи. Ви можете зараз сваритися, але вже через тиждень обидва будете танцювати на одному весіллі. Відчуття однієї великої родини є у всіх городян, пояснює він. — Думаю, це сталося тому, що Кір’ят-Шмона з дня заснування Ізраїлю — найбільш обстрілюване місто країни. Ми росли не тільки в парках, а й у бомбосховищах. Спільна біда зміцнює емпатію один до одного».

Трагедія 7 жовтня застала сім’ю Алекса під час відпочинку на Кінереті. Вже через день у бік Кір’ят-Шмони полетіла перша ракета «Хізбалли». До 20 жовтня жителі міста терпіли обстріли, а 20 числа почалася організована евакуація міста. Основним страхом стало те, що події «чорної суботи» можуть повторитися на півночі.

«Хізбалла» — це не угруповання бойовиків, а повноцінна армія терористів, чиї військові можливості перевищують можливості багатьох армій Європи. Ми знаходимося на самому кордоні — я зі свого вікна бачу ліванське село, де облаштувалися терористи. Якщо щось піде не так — за півгодини вони будуть сидіти у мене в саду.»

Евакуація з Кір’ят-Шмони, за словами Алекса, відбувалася хаотично: Мінтуризму не було готове до подібного сценарію. Чиновники намагалися перекласти відповідальність на службу тилу, але молоді солдати також були не в змозі забезпечити повноцінну логістику. Тому міська влада, зокрема, сам Алекс і його друзі, допомагали перевозити людей своїми силами.

Незважаючи на те, що сім’я Алекса переїхала в циммер на Голанських висотах, сам він продовжує їздити в Кір’ят-Шмону як мінімум три рази на тиждень. Комусь потрібно допомогти заповнити бланки, комусь винести важкі сумки з квартири або зробити переклад на іврит, переконатися, що пенсіонери отримали гарячі обіди. Часто люди просто просять Алекса сфотографувати їхні будинки — перевірити, чи все ціле.

«У Кір’ят-Шмоні залишилося приблизно 2000 людей з 25000. Приблизно третина з них — літні люди. Держава тисне на них, щоб вони покинули місто. Та й є в цьому певна логіка: система охорони здоров’я міста працює в дуже обмеженому режимі, що для пенсіонерів може бути небезпечно. І деяких вдається вмовити поїхати. Але більшість нікуди не поїде, незважаючи на небезпеку загинути під завалами. У них просто немає вже моральних сил покинути свій дім. Вони мені прямо кажуть — «я все вже бачив у своєму житті. Буде що буде — я залишаюся вдома»», — розповідає Алекс.

«Це можна зрозуміти: багато літніх людей, які евакуювалися — вже не з нами. Вони просто зачахли далеко від дому. Відчувати, що тебе вирвали з корінням зі звичного місця — може обернутися летальним результатом для літніх, особливо, одинаків, — додає він. — Люди часто не розуміють цього. Їм здається, що готелі та циммери, які нам надали — це якесь свято життя. Але коли втрачаєш своє звичне життя і починаєш шататися по країні, без близьких, сусідів, друзів, — відчуття самотності починає тебе з’їдати».

Втім, від евакуації страждають не тільки старі: багато мешканців міста втратили роботу або бізнес. Грошове питання постало, що називається, ребром, каже Алекс. «І ніхто не знає, коли ми повернемося — останнє тисне на психіку навіть сильніше фінансових проблем».

— Як з часом змінюються настрої серед мешканців міста?

— З часом стає важче. Ми втрачаємо віру. Ми від’їжджали на два-три тижні, навіть не брали з собою запас одягу. Потім довелося міняти одяг з літнього на зимовий, потім знову на літній, і ось тепер скоро вже — знову на зимовий…

— Чи є у тебе почуття страху чи воно притупилося?

— Люди, які кажуть, що не бояться — або брешуть, або живуть в ілюзіях. Це природньо перебуваючи там, відчувати страх. Хоча, звісно, у мене почуття страху більш притуплене, ніж у гостей міста — просто тому що я знаю приблизно, чого чекати.

До речі, про гостей міста. Алекс також є добровольцем — спікером ЦАХАЛу. Він проводить роз’яснювальну роботу з зарубіжними журналістами — англійською та російською мовами. «До нас приїжджають іноземні кореспонденти, я їх вожу по місту, сподіваючись, що за цей час не трапиться обстрілів», — розповідає він.

— Як вони реагують на побачене?

— З величезним здивуванням. Багато хто був впевнений, що «Хізбалла» стріляє тільки по армійських цілях, що бойовики дотримуються якихось «норм» — зокрема, уникають свідомого знищення цивільних цілей. Вони вірять, що «Хізбалла» не хоче війни. Коли я показую їм влучання в житлові будинки, школи, садочки, магазини та інші цивільні об’єкти, то у них настає шок — «як таке може бути?».

І ні, я не насміхаюся над ними. Я їх розумію. Їхні країни межують, припустимо, зі Швецією або з Німеччиною, тобто з договороздатним населенням. Їм важко уявити, що у тебе за парканом живуть істоти, яких язик не повертається назвати людьми. І вони будуть прагнути тебе знищити незалежно від усього, що ти робиш і які договори ти з ними підпишеш. Просто тому що це їхня ідеологія.

Тому коли західна людина каже мені про мирні угоди, я йому нагадую, що така угода вже є — небезвідома резолюція РБ ООН 1701. Вона, якщо хтось забув, має ще діяти. Згідно з нею, «Хізбалла» має перебувати за рікою Літані, а не у мене на голові. Ви пропонуєте їм дати ще один шанс? Ще одну марну угоду? Я говорив з нашими людьми. Вони кажуть, що на таких умовах сюди не повернуться. Якщо жителі півночі поїдуть, припустимо, до Хайфи — Ізраїль починатиметься з Хайфи. Погано буде всім. Тому нам потрібна підтримка всієї країни.

— А на яких умовах більшість городян були б готові повернутися?

— Терористи мають відійти за річку Літані. Коли вони будуть від нас хоча б за 20, а не за 2 кілометри — це дасть певне відчуття безпеки. Також ми вимагаємо присутності міжнародних сил у демілітаризованій зоні — тільки не ООН, а нормальних солдатів.

А поки що війна — це страшна опція, але вона єдина. Точніше так: в ізраїльтян є два виходи: або ми всі звідси поїдемо, або ми воюємо. Інші варіанти — це утопія. Може, люди які тут не живуть, бачать і інші варіанти, на кшталт «угод», але тільки не жителі Кір’ят-Шмони.

— Наскільки ви відчуваєте допомогу і підтримку держави?

— Ми думаємо, що це — повний, скажімо так, провал. І це почалося все набагато раніше 7 жовтня, просто в «чорну» суботу воно вибухнуло нам в обличчя. Я навіть не кажу, кого звинувачую конкретно: Бібі, Лапіда, Смотрича чи Ганца. Я часто буваю в кнесеті і бачу обстановку на місці. У них там між собою цілком розслаблена атмосфера дружньої гри між собою. А нам вони всі згодовують популізм.

Думаєте, коли політики приїжджають до нас — вони пропонують щось конкретне? Де укріплена Північ? Чому кожного разу план «Захист Півночі» («Мігун шель цафон», програма будівництва укріплених кімнат у містах на півночі Ізраїлю) якимось загадковим чином знімається з порядку денного і черговий міністр переводить бюджети на догоду своїм секторальним інтересам? Або, наприклад, лікарня. Є розуміння, що Кір’ят-Шмоні потрібна своя лікарня. І є план цієї лікарні, але вже кілька років гроші не виділяються. Навколо цього — одна балаканина. А що буде з новим навчальним роком? Такі питання можна ставити нескінченно.

Дуже прикро, що ми залишилися самі — загалом. Навіть мої друзі, які змінили в минулому Кір’ят-Шмону на Тель-Авів, не розуміють до кінця, що означає жити на війні. Ми, північани, південці, сім’ї викрадених — ми та частина народу, яка проживає 7.10 кожен божий день знову і знову. Я не засуджую людей з «великого Тель-Авіва» за те, що часто вони поняття не мають про потреби Кір’ят-Шмони. Я засуджую народних обранців, які не спромоглися зблизити периферію з центром і створили в одній країні кілька альтернативних реальностей.

Руйнування — всюди

«Деталі» поговорили також з Алексом Гейнером, ще одним мешканцем міста. Він волонтер і блогер, який веде роз’яснювальну кампанію в соцмережах. До нього теж звертаються журналісти різних видань з проханням показати місця падіння ракет і руйнувань, завданих «Хізбаллою».

«Руйнування в місті є всюди, найбільш серйозні — в центрі міста, — розповідає він. — Пошкоджені будівлі банків, торгівельних центрів, готелі… Основні обстріли велися по військовій базі, яку вже евакуювали і закрили. Багато прильотів було і по житлових будинках. В нас є новий район, його тільки-но побудували, але «Хізбалла» відзначилася і там. Але навіть у вцілілих будинках є багато поломок, які людям ще належить виявити, коли вони повернуться. У нас постійні перебої з електроенергією, що призводить до поломок електротоварів. Через проблеми з водопостачанням розсихаються труби тощо».

Алекс згадує опитування, проведене мерією міста. Згідно з ним, близько половини городян середнього віку не збираються повертатися до своїх домівок.

«Багато людей вже облаштувалися на новому місці і не збираються назад. Хоча ситуація динамічна і все може змінитися — якщо держава забезпечить безпеку. Коли безпеки немає — можна сюди вливати мільярди, і це ніяк не допоможе. Північ покинута. Ми не представляємо для уряду ніякої цінності. Часто на сотні запусків ракет — нульова реакція», — обурюється він.

«Ми вимагаємо справжній договір, а не чергову резолюцію 1701, половина пунктів з якої не виконується. Такий договір, який забезпечить створення буферної зони в Лівані і запобіжить проникненню терористів на територію Ізраїлю. Після «чорної суботи» «Хізбалла» мріє повернути собі лаври найнебезпечнішого гравця в регіоні, які дісталися ХАМАСу. Тому подібний сценарій дуже реальний досі, — впевнений Гейнер. — Від ракет буферна зона не захистить, але у «Залізного купола» буде час на них відреагувати — чого немає зараз».

— Які найстрашніші моменти ви пережили на цій війні?

— Найстрашніше — це похорони наших людей. І ми бачимо неозброєним оком як проходять такі ж похорони у терористів — але по них в цей момент ніхто не стріляє. Вони ж у цьому питанні, як ви розумієте, не настільки щепетильні: ми боїмося приходити на кладовища.

Ще одна страшна картина: пожежі. Кожен обстріл – це пожежа. І далеко не завжди пожежна машина може під’їхати до кордону. Видовище, коли жителі вибігають раннім ранком з дому, в одних трусах, і з відрами води і намагаються загасити пожежу своїми силами — це все дуже боляче бачити.

— Наскільки відчувається в місті присутність поліції?

— Поліція в місті є, хоч в обмеженій кількості. У Кір’ят-Шмоні з’явилися мародери. І що характерно, є інформація, що місто від мародерів охороняють жителі бедуїнського села Туба. Тобто ті, з ким ми раніше воювали через рекет. Місцеві клани «прославилися» тим, що спалювали техніку будівельних підрядників, якщо ті не платили їм за «охорону» — а сьогодні вони нас охороняють і живуть у місті.

— Як це сталося?

— Місту потрібна була охорона від мародерів. Грошей на цілодобову охорону в бюджеті не було, вирішили охороняти хоча б з 6 вечора до 6 ранку. Але жодна ізраїльська компанія навіть заявку не подала. Жителі Туби були єдиними, які погодилися. Ще один абсурд у виснажливій війні.

Автор та інтерв’юєр: Тетяна Воловельска
Фото: Гіль Еліягу