За Ізраїль? За Палестину? Перестаньте підсилювати радикалів свого табору
«Нюанси — це нудно». Такою була відповідь журналіста з великого видання, коли я запитала, чому його ЗМІ зображають єврейську громаду як розколоту між крайніми лівими та крайніми правими, навіть попри те, що опитування за опитуванням показували: більшість американських євреїв відчувають глибокий зв’язок з Ізраїлем, були вражені нападами ХАМАСу 7 жовтня і дедалі більше виступають проти війни, яка затягується.
Я знову подумала про цей коментар, коли прочитала нещодавню колонку Джошуа Лейфера в «ХаАрец», у якій він запитував, чому «ультра-яструбина права і антисионистська ліва заглушили голоси більшості американських євреїв».
І справді, протягом останніх двох років найгучнішими були найбільш екстремістські голоси. У міру того як жорстока війна між Ізраїлем і ХАМАСом тягнеться майже два роки, багато прихильників Ізраїлю й Палестини подвоїли свої зусилля, наполягаючи на повній правоті свого табору та абсолютному злі іншого.
З одного боку, це включало дегуманізацію ізраїльських євреїв і виправдання, мінімізацію й навіть заперечення нападу ХАМАСу 7 жовтня.
З іншого боку, це включало дегуманізацію палестинців, відмову покладати на Ізраїль відповідальність за загибель людей і руйнування в Газі, а також заперечення повідомлень про голод у Газі.
Кожен бік поширював власні трагічні фотографії — ізраїльських дітей, убитих 7 жовтня, або палестинських дітей, убитих під час подальших авіаударів — намагаючись спростувати інший. Кожен ігнорував або відкидав будь-які докази, які могли поставити під сумнів його позицію або покласти провину на «своїх».
Водночас багато активістів поза регіоном сприяли формуванню тоталітарних наративів, що ігнорують різноманіття й відмінності в ізраїльському та палестинському суспільствах і політиці, твердячи, що «всі» ізраїльтяни або «всі» палестинці винні й співучасні у найжахливіших діях будь-кого з цих груп, або що серед населення обох сторін «немає невинних» чи «немає цивільних».
Такі активісти ігнорували реальність, надто добре відому як ізраїльтянам, так і палестинцям: ХАМАС давно чинить жорстокості й теракти як проти ізраїльтян, так і проти палестинців, а нинішній уряд Ізраїлю більше зацікавлений у втіленні фантазій месіанських екстремістів щодо поселень, ніж у захисті життів своїх громадян.
Дивовижний текст Талмуду протистоїть тенденції триматися ортодоксії власного табору, тиснути на інших заради одностайності й відмовлятися навіть розглядати суперечливу інформацію.
Згідно з Талмудом, людина, обвинувачена у тяжкому злочині, постає перед судом із 23 суддів, які допитують свідків, розглядають докази й, зрештою, виносять вердикт. Зазвичай для обвинувального вироку потрібна більшість щонайменше у два голоси. Наприклад, якщо 13 голосують за обвинувальний вирок, а 10 — за виправдувальний, підсудного визнають винним і призначають відповідне покарання. Однак «якщо всі судді визнали за доцільне винести обвинувальний вирок, то вони… виправдовують» (Сангедрин 17а).
Як може бути, що суд, який одностайно виніс обвинувальний вирок, натомість має виправдати підсудного?
Талмудична юриспруденція докладає гігантських зусиль, аби невинна людина не була засуджена — часто аж до того, що допускає виправдання навіть тих, хто справді вчинив злочини. Судовий процес починається з аргументів захисту. Судді активно шукають свідчення, які могли б сприяти виправданню. Коли настає час ухвалювати рішення, першими висловлюються найменш авторитетні судді, щоб на них не тиснули думки більш авторитетних.
Важливо, що після винесення обвинувального вироку судовий розгляд призупиняють на ніч — це змушує суддів чекати на рішення, сподіваючись на появу нових доказів або на те, що хтось із тих, хто голосував за засудження, за ніч передумає і погодиться з колегами, які голосували за виправдання (Мішна, Санхедрін 4:1–2).
Але коли всі члени суду проголосували за засудження, не залишається жодного колеги, хто виступив би за виправдання, — отже, немає жодної ймовірності, що суддя прокинеться вранці й зрозуміє, що його колега мав рацію. Не маючи змоги скасувати вирок, суд натомість відпускає людину на волю.
Інакше кажучи, талмудична система правосуддя вважає одностайне рішення підозрілим і нелегітимним саме через його одностайність.
Талмуд вимагає, щоб ми натомість запитували, де можна знайти гідність в іншій стороні, і чи не є наше розуміння істини — бодай частково — помилковим, бо хибна впевненість має такі серйозні наслідки і для обвинуваченого, і для суддів. Він просить нас відмовитися від комфорту одностайності у власному таборі та дослухатися до голосів незгодних — не як до процедурної формальності, а як до моральної необхідності.
Наполеглива вимога Талмуду прислухатися до інакодумців і шукати гідність в обвинувачених — це не заклик ігнорувати проблемну чи навіть злочинну поведінку. Радше це визнання того, як легко скотитися до групового мислення й ортодоксії власного політичного табору, що заважає нам ясно бачити реальність.
Рабини Талмуду заклали у систему правосуддя запобіжники саме тому, що розуміли: навіть освічені й доброзичливі судді можуть ігнорувати незгодні думки або піддатися соціальному тиску, аби зійтися в оцінках. Вони усвідомлювали, що одностайність думок не є доказом правильності висновку, а скоріше — тривожним сигналом, що було проігноровано докази, здатні дати повнішу картину дійсності.
Цей процес пошуку гідності в обвинуваченому й наполягання на присутності інакодумних голосів різко контрастує з нашою сучасною схильністю ділитися на чітко окреслені табори, замовчувати сумніви всередині власного табору та відмовлятися визнавати будь-які гідності в аргументах або людях по інший бік.
Занадто багато хто вважає, що солідарність із палестинцями вимагає захисту ХАМАСу або «Хізбалли», ігнорування чи виправдання вбивств ізраїльтян і заперечення того, що євреї мають будь-який зв’язок зі своєю давньою батьківщиною або будь-яке право жити там.
Під час війни лунали заклики до смерті «сіоністів», вимоги, щоб ізраїльські євреї поверталися до Європи (незалежно від того, чи жили там колись їхні родини), зривалися плакати із зображеннями заручників і навіть знущалися з тих, хто повернувся з полону. Коли нападники вбили трьох осіб на заходах єврейської громади у Вашингтоні та Боулдері, дехто применшував значення цих убивств або класифікував їх як «суто політичні», попри те що вони були спрямовані саме проти єврейських зібрань.
З іншого боку, надто багато хто переконаний, що солідарність з ізраїльтянами означає уявляти всіх палестинців членами ХАМАСу, які «заслуговують смерті», заперечувати повідомлення про голод, стверджуючи, що він нібито стосується лише дітей із наявними хворобами, і називати світлини масштабних руйнувань «фейками». Багато хто в цьому таборі ігнорує або виправдовує докази воєнних злочинів Ізраїлю в Газі та безкарних насильницьких дій поселенців на Західному березі.
Коли мова заходить про активістів за Ізраїль чи за Палестину, це означає, що кожна сторона має почати з визнання людяності іншої сторони, визнання пережитих нею травм і потреби в безпеці, а також усвідомлення того, що і євреї, і палестинці мають історичний зв’язок із цією землею й нікуди з неї не зникнуть. І це також означає, що кожна сторона повинна визнати помилки свого табору: що солідарність із палестинцями зовсім не обов’язково вимагає захищати ХАМАС, а солідарність з ізраїльтянами не обов’язково означає підтримку ізраїльського уряду.
Звісно, існують організації, які доносять цей голос до американської єврейської громади, зокрема організації, що входять до Progressive Israel Network, частиною якої є T’ruah — організація, яку я очолюю. Але, як зауважує Лейфер, такі групи надто часто заглушаються як масивними фінансовими вливаннями, так і увагою медіа, спрямованою на підсилення протиставлення.
Ми щойно пережили два роки величезних страждань для ізраїльтян і палестинців. Існує нагальна потреба в конкретних діях із боку регіональних та міжнародних гравців для відновлення діалогу й переговорів про довгострокове рішення, яке покладе край кровопролиттю назавжди.
Але надто багато дискусій про Ізраїль і Палестину — чи то на міжнародних майданчиках, в університетах, у релігійних громадах або родинах — ґрунтуються на бінарному мисленні, яке не залишає місця для викликів, здатних загострити наше мислення й пробудити співчуття та людяність.
Більшість членів американської єврейської громади розуміють, що бінарні опозиції, які найчастіше домінують у новинах, не передають справедливу картину ні для ізраїльтян, ні для палестинців. І все ж надто часто верх беруть найгучніші та найрадикальніші голоси. Талмуд пропонує нам своєчасне застереження щодо небезпеки такої тенденції.
Джилл Джейкоб, виконавча директорка T’ruah — рабинської правозахисної організації
«ХаАрец»
Фото: AP Photo Eduardo Verdugo
