Єврейські герої: Семен Маркович Канер
Один з найстаріших євреїв у світі, Семен Канер, трохи не дожив до свого 110-ліття. На життя йому був відміряний майже біблійний вік.
Семен Маркович Канер народився 18 вересня 1912 року в єврейському містечку Смотрич Кам’янець-Подільської області. У Менделя та Хаї Канерів було три сини і дві доньки. Сім’я жила скромно. За традицією, малюка відвели в хедер. Але суворий меламед безжалісно лупцював дітей лінійкою –за провини, і за зайві питання. Семену не сподобалось.
В роки Громадянської війни влада у Смотричі змінювались як у калейдоскопі, і майже кожна влаштовувала єврейський погром. Семен Маркович все життя згадував, як селянські банди, денікінці, червоні, петлюрівці смерчем пролітали через Смотрич, позбавляючи життя невинних людей.
У 1920-му цілковито утвердилась радянська влада. Після школи юнак поїхав із дому та вступив до технікуму. Але в Україні настав голод, і Семен повернувся, допомогти батькові. Працював на млині, ставши на зміну сусідові, котрого забрало ОДПУ.
Але Семен дав собі обітницю вивчитись, у будь-якому випадку. В інститут приймали після десятирічки, тому, коли ситуація трохи покращилась, юнак поїхав вчитись до Одеси. У місті потрібна була прописка. Директор місцевого ЖКГ погодився прописати Семена – натомість хлопець безплатно працював у нього рахівником. Не брали на робітфак, бракувало «пролетарського походження», – він влаштувався робітником на ткацьку фабрику. Схоплюючи все на ходу та маючи природний аналітичний розум, Семен засвоїв трирічний курс робітфаку за рік, одночасно працюючи.
Юнак мріяв здобути медичну освіту, але спізнився подати документи на медичний факультет. Пішов до Одеського кредитно-економічного інституту. Звичайно, він став окрасою свого навчального закладу. В 1940-му випускника згідно з розподілом, відправили у Чимкент, на південь Казахстану.
А через пів року після початку Великої Вітчизняної війни, 16 листопада 1941 року, Семена мобілізували до армії. Його скерували в Гомельське піхотне училище, що було евакуйоване до узбецького Каттакургану.
В Узбекистан незабаром приїхав батько Семена, Мендель Абрамович, і його сестра з чоловіком. Але з родичами Семен зустрівся всього на кілька годин. У червні 1942-го молодший лейтенант Канер вирушив до Семипалатинська на формування фронтового ешелону.
18 липня 1942-го він потрапив до діючої армії. Новоявлений молодший лейтенант прибув на станцію Колодязна за 45 кілометрів від Воронежу, але місто до того часу вже здали. Новобранців відправили до Сталінграду. До точки збору їхали місяці, ешелони нещадно бомбардувала німецька авіація, і це були дні перших втрат серед новобранців. Вцілілі поповнили лави 346-го стрілецького полку 63-й стрілецької дивізії, що воювали в районі Клітського плацдарму. З 23 липня до 23 листопада тут йшли криваві бої з 14-м танковим корпусом 6-ї армії Вермахту.
19 листопада 63-тя стрілецька дивізія в ході операції «Уран» прорвала першу оборонну позицію німців і, долаючи їх супротив, просунулась вглиб оборони ворога. До завершення 20 листопада правий фланг нацистів був оточений зі сходу та південного сходу.
За сухими рядками офіційних повідомлень прихована страшна м’ясорубка. Рота Канера, що став командиром кулеметного взводу, форсувала річку Дон, дійшла до станції Серафимовичі та практично з маршу вступила у бій.
22 листопада, в районі станиці Распопинська, на 200 кілометрів північно-західніше Сталінграду, Канер був контужений. Санітари знайшли молодшого лейтенанта не відразу. В тил його привезли без свідомості, вважаючи у метушні, що юнак убитий. Батькові в Чимкент написали: син загинув смертю хоробрих і похований у братській могилі на хуторі Староклітському. Коли молодший лейтенант отямився, сусіди по палаті повідомили йому цю неприємну новину. Семен одразу написав батькові, що він живий. На щастя, його лист прийшов раніше, ніж похоронка.
Семен Маркович неодноразово дивився смерті у вічі. Однієї ночі в атаку пішла тільки рота Канера, котра виявилась єдиною на полі бою. Італійці та угорці швидко затиснули радянських солдатів у лещата та примусили здатись. Червоноармійців роззброїли та погнали в напрямку села, де в силосних ямах сиділи інші полонені.
Ніхто із товаришів по службі Семена Марковича не проговорився, що їх комвзводу – єврей. Рано вранці 63-тя стрілецька дивізія пішла у наступ, і ворог швидко утік. Однополчани, що підійшли допомогли полоненим вибратись. Виявилось, що перед самим наступом всі отримали наказ про перенесення початку атаки, але роті Канера про це повідомити забули…
Героям ніхто не подякував. Навпаки. «Смерш» заарештував командира роти і самого Семена Марковича. В тюремному підвалі в Рязані «зрадники» просиділи три тижні. Але причепитись не було до чого – полон став результатом помилки командування. Канера та комроти звільнили та відправили назад по місцю служби.
C 12 серпня 1943-го Семен Маркович воював у складі 10-ї гвардійської повітряно-десантної дивізії, що восени 1943-го увійшла до складу 82-го стрілецького корпусу. Разом з десантниками Семен Маркович, що залишився командиром взводу кулеметників, дійшов до Дніпра.
Канер згадував, що дивізія чомусь переправлялась через Дніпро вдень, німці обстрілювали їх з навислого берега та безжалісно бомбардували.
При форсуванні Дніпра, 3 жовтня 1943 року, Семен Маркович був важко поранений в стегно. Семен, що стікав кров’ю повз до санінструктора три години. Той наклав Канеру джгут і відправив у тил. До полкового шпиталю довелось добиратись теж самостійно. Протримався дивом. Після операції Канера направили в Харківський військовий шпиталь, він лежав там цілий місяць.
Але Семена Марковича в запас не списали. Командування скерувало його на посаду бухгалтера польової каси Держбанка СРСР в 92-гу окрему гвардійську стрілецьку дивізію. У складі дивізії Канер брав участь у звільненні Бендер, Кишинева, Тирасполя, території Румунії та Болгарії. День Перемоги Семен Канер зустрів у Софії.
В лютому 1946-го Канер, гвардії старший лейтенант адміністративної служби 188-ї стрілецької Нижньодніпровської Червонознаменної дивізії, демобілізувався.
За виявлений в боях героїзм, отримання поранення і контузії, Семен Маркович був нагороджений орденом Червоної Зірки. Був ще орден Вітчизняної війни I ступеню, медалі «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній війні 1941-1945 рр.», болгарська «За участь у Вітчизняній війні 1944-1945 рр.», та багато інших нагород.
Після війни він дізнався, що старша сестра, Рахель Бразілер, яка залишилась в Смотричі з чоловіком та двома дітьми, була разом зі всією сім’єю замордована в Кам’янець-Подільському гето. Загинули у гето і дядько Канера, Еліезер Кац з дружиною Фейгою. Їх син, Файвіш, пав смертю хоробрих на фронті.
Семен поїхав у Омськ, де жила його двоюрідна сестра з дітьми, що втратила на фронті чоловіка. Вони потребували підтримки, і Семен вирішив допомогти рідним.
В Омську Семен Маркович зустрів свою майбутню дружину Анну. З нею вони прожили в щасливому шлюбі 65 років, виростили двох дітей. В 1980-му всією сім’єю переїхали в Чернівці. Звідти родом був зять Семена Марковича – чоловік доньки Раїси, випускниці медичного інституту.
В 1990-му Канери репатріювались до Ізраїлю. Семен Маркович відразу пішов в ульпан. І швидко згадав знайомі слова, які чув у містечку свого дитинства. Канер став членом Товариства інвалідів і учасників війни, хоча говорити про неї не дуже любив.
Його донька Раїса, лікар, вона живе у Хайфі, син Аркадій – інженер в Чикаго. У Семена Марковича залишилось четверо онуків і ростуть правнуки.
Детальніше про цю людину – читайте на сайті проекту “Єврейські герої”
Співробітники проекту «Єврейські герої» працюють в архівах країн, що знаходяться на території колишнього Радянського Союзу. Їхня мета – увічнити імена євреїв, чий вчинок незаслужено стерся з людської пам’яті. У цій рубриці «Деталі» продовжать публікувати розповіді про життя євреїв, чий внесок у цивілізацію та боротьбу з різними формами тоталітаризму став фактом історії.
Для контакту з проектом ви можете звернутися на сторінку «Єврейські герої» у Facebook, або надіслати листа на електронну пошту [email protected]
