Єврейські герої: Мойше Пінчевський
Тривав квітень 1952-го. Старший слідчий МДБ УРСР капітан Швидкий був не в гуморі. Фігурант кримінальної справи № 149792 Михайло Якович Пінчевський знову відмовився підписувати матеріали справи. Для підкріплення своєї позиції заарештований єврейський письменник оголосив чергове голодування.
Мойше Пінчевський сидів у внутрішній тюрмі МДБ УРСР у Києві майже рік. Його звинувачували в публікації антирадянських творів і організації націоналістичної роботи.
Вперше письменника заарештували під час Великого терору, 4 жовтня 1938-го. Тоді звинувачення було ефектнішим – приналежність до націонал-фашистської організації та шпіонаж. Ідею «органам» підказала сама біографія письменника.
Мойше Пінчевський народився 1 квітня 1894 року в бесарабському містечку Теленешти, в сім’ї Янкеля Герша-Лейзеровича та Сури Гаврилівни Пінчевських. Відомий у Бессарабії знавець Тори відправив сина спочатку в хедер, а у 1912-му – в Одеську єшиву рабина Хаїма Черновіцера.
Ще в дитинстві Мойше Пінчевський виявив потужний літературний талант. У Одесі його захопила чудова атмосфера літературних салонів, політичних дебатів та багатомовної преси, що підбурювала цей вихор. Корифеї Хаїм-Нахман Бялік і Менделе Мойхер-Сфорім, одеські журналісти і критики відмовляли поета пов’язувати життя зі сміхою рабина.
Старший Пиінчевський не приймав вибір сина. Мойше вирішив виїхати з тюрми народів. Кордон з Австро-Угорщиною перейшов нелегально, через Гамбург потрапив у іспанський порт Віго. Грошей у молодого поета забракло, в Аргентину він поплив моряком.
В Аргентині почав з роботи кочегаром. Писав. Видавався – в Аргентині, згодом і в США. Скоро знайшлась робота вчителя їдишу та івриту в школах Єврейського колонізаційного товариства. В Буенос-Айресі вийшли друком його перші книги.
З поетом та перекладачем Абою Клігером Мойше об’їхав Уругвай, Чилі, Аргентину. Переїхав у Бразилію, з успіхом виступаючи перед єврейською публікою зі своїми творами.
Про південноамериканський період життя Пінчевського ходили різні плітки – він з жаром розпускав їх і сам. Молодий гульвіса і хуліган, зв’язки з місцевим кримінальним світом, проблеми з поліцією, розбиті серця.
В кінці 1922-го по «нансенівському паспорту» він повернувся до Румунії, але дуже швидко його знову потягнуло в дорогу. В СРСР процвітала єврейська культура: національна по мові, революційна, тобто дуже сучасна, за змістом. А ще його почали тягати на допити в сигуранцу –цікавились діяльністю брата Давида, відомого московського комуніста, та інших радянських родичів.
Сестра Поліна, що жила в Москві, порадила вирушити до Берліну, просити громадянства в радянському консульстві. Через молодшу сестру, Рахіль, письменник передав у СРСР свої рукописи. Радянські письменники Хацкіль Добрушин і Арон Кушніров клопотали перед наркомом закордонних справ Чичеріним про талановитого єврейського поета.
Коли в серпні 1926-го Мойше приїхав до Москви, йому, поціновувачу івриту, пояснили, що в Радянському Союзі писати треба тільки на їдиш. А шансів видаватись в їдишомовному видавництві «Дер Емес» у людини з «буржуазним» минулим небагато. Він почав співпрацювати з журналом «Піонер».
З редакцією «Піонера» він переїхав до Харкова, де у єврейської літератури був свій масовий читач. Потім перейшов у редакцію «Дер Штерн» («Зірка»), дописував у «Дер Кустар» і піонерську газету «Зай Грейт!» («Будь готовий!»). У 1928-му опублікував поему «Бессарабія», яку вважав своїм найкращим твором. У 1930-му вийшли «Фір поемес» («Чотири поеми»).
Але Пінчевський був приречений на конфлікт з системою. У 1929-му письменник відмовився віддавати в «Дер Штерн» свої статті, підписані іменем нездари зі взуттєвої фабрики. Його примусили піти – наздогін редактор газети Міхл Левітан опублікував потворний фейлетон проти колишнього співробітника.
Пінчевського звинуватили у моральній непорядності та зв’язках із сигуранцою.
Коли потік бруду спав (Мойше вже був близьким до самогубства), він знову взявся за перо. Його нові п’єси ставились провідними єврейськими театрами країни, наввипередки перекладались. Автора лібретто дитячого балету «Лелеченя», що з аншлагами йшов у Большому театрі в 1935-му, визнала навіть столична літературна еліта. В Єврейському дитячому театрі в Києві йшли «Лелека» і пригодницька «Ельдорадо».
А у 1937-му Пінчевський, що переїхав із сином Маром та дружиною Фрумою-Бройною в Київ, пише Лазарю Кагановичу – з претензіями до національної політики влади: «Мене, національного поета, друкують в перекладі на українську мову, а на моїй рідній, єврейській мові, не хочуть друкувати!» Згадав і те, що у величезному Харкові не залишилось ні єврейського театру, ні газет на їдиш.
3 жовтня 1938-го за Пінчевським прийшли. Звинувачення на той час були стандартні – у шпіонажі і організаційній антирадянській діяльності. Коли вони почали розвалюватися, застосували літературну експертизу.
«Минуле Пінчевського не дає йому жодного права бути радянським письменником». Більшість оцінених комісією книг не мають жодної літературної цінності. Однак колеги не роблять висновків про їх антирадянський характер!
НКВС спостерігало за ним і після звільнення. Агенти фіксували: Пінчевський висловлювався про необхідність створення в Палестині самостійної єврейської держави. Відкрито виступав за визнання івриту національною мовою єврейського населення СРСР.
В 1944-му Пінчевські повернулись з евакуації в Київ, потім поїхали в Чернівці. Джерело МДБ доносило, що письменник цілодобово слухав новини про Палестину.
Пінчевський їздив по Чернівецькій області з колегами по Спілці письменників. Популяризував єврейський театр, поширював їдишську літературу, допомагав єдиній в Чернівцях єврейській школі.
У жовтні 1946-го радянська цензура вказала на прояви національної обмеженості та збочень буржуазно-націоналістичного характеру в п’єсі Пінчевського «Я живу». Підспівувала українським колегам і Євсекція. В перекладі з радянської новомови – письменник констатував факт цілеспрямованого знищення нацистами єврейського населення, а не абстрактних «радянських громадян».
У 1948-му Пінчевські повернулись в Київ. Скоро прізвище письменника з’явилось в спеціальному повідомленні «Про реагування інтелігенції м. Києва в зв’язку з розпуском Єврейського антифашистського комітету і арештами єврейських націоналістів» міністра держбезпеки УРСР Савченко.
Готуючи масові провокації проти єврейської інтелігенції, МДБ вирішило «виявити» чернівецьку групу націоналістів. Центром підпілля призначили Чернівецький єврейський театр імені Шолом-Алейхема. Заарештували його керівника Мойсея Гольдблата, письменників Герша Блоштейна, Мойсея Альтмана і Пінчевського.
Для аналізу творчості Пінчевського знову скликали комісію. Вона прийшла до висновку, що п’єси письменника «Я живу», «Пам’ятай же, хлопче», «Суліна історія» і «Ти мені не батько» мали націоналістичний характер.
Експертиза цитує слова одного із героїв п’єси Пінчевського «Ти мені не батько». Мовляв, так сказати міг тільки Гітлер. Пінчевський заперечує: «Слова, які я вклав до уст мого позитивного героя і які ви приписуєте Гітлеру, належать товаришу Сталіну!» І вказав джерело.
Тоді до справи додали плітки і вигадки про моральне обличчя Пінчевського, частина з яких потрапила до справи із допитів 1938-го.
5 квітня 1952-го письменнику оголосили звинувачення у скоєнні злочинів за трьома політичними статтями. Пінчевський «проповідував антирадянські націоналістичні ідеї, цим самим зводив наклеп на радянську дійсність». «Підривну роботу» він вів за сприяння Київського кабінету єврейської культури. Пригадали статті, розміщені у друкованому органі ЄАК «Ейнікайт», і поставлену в Ізраїлі Яковом Мансдорфом п’єсу «Я живу».
Пінчевський продовжував голодування, як і після свого першого арешту. Підписувати протокол про закінчення слідства письменник відмовився.
Слідчу справу № 149792 розглядав в Москві прокурор по спецсправам Шарутін. Він зняв звинувачення про зв’язок Пінчевського із засудженими керівниками колишнього ЄАК і про приналежність до антирадянської націоналістичної організації.
Але у справі, що підкріплює всесоюзний похід проти сіонізму і єврейського буржуазного націоналізму, не могло бути виправдального вироку. Звинувачення за статтею 54-10 ч. 2 КК УРСР «Пропаганда або агітація, що містять заклики до повалення, підриву або послабленню радянської влади» залишилось. Пінчевського відправили на 10 років у Степовий табір МВС.
Лише 13 лютого 1954-го Судова колегія у судових справах Верховного суду СРСР постановила звільнити письменника через те, що злочин не був доведений.
Літератор написав заяву з проханням повернути йому документи, медаль «За доблесну працю в роки Великої Вітчизняної війни», всі вилучені чернетки. Йому погодились віддати частину – він відмовився.
24 березня 1955 року письменника не стало. Зупинити знищення єврейської культури йому не вдалось. В Чернівцях закрили єврейський театр, розгромили і його дітище – єврейську школу. Посмертні збірки – «Лелеченя» і «Дойна» – вийшли вже російською мовою. Однак про Мойше Пінчевського, єврейського націоналіста в кращому сенсі цього слова, залишилась пам’ять. І хороші книги.
Переклад на українську мову виконаний онукою героя Даною Пінчевською.
Детальніше про цю людину – читайте на сайті проекту “Єврейські герої”
Співробітники проекту «Єврейські герої» працюють в архівах країн, що знаходяться на території колишнього Радянського Союзу. Їхня мета – увічнити імена євреїв, чий вчинок незаслужено стерся з людської пам’яті. У цій рубриці «Деталі» продовжать публікувати розповіді про життя євреїв, чий внесок у цивілізацію та боротьбу з різними формами тоталітаризму став фактом історії.
Для контакту з проектом ви можете звернутися на сторінку «Єврейські герої» у Facebook, або надіслати листа на електронну пошту [email protected]
