Яким було реальне становище іранської ядерної програми напередодні бомбардувань?
Який був статус іранської ядерної програми напередодні війни: чи був Іран на межі створення ядерного пристрою для випробування або навіть бомби? Чи мав намір Іран підійти якомога ближче до створення бомби, чи справді прагнув її виготовити? Чи було прийняте «рішення» про створення бомби?
Ці та подібні питання значно складніші й заплутаніші, ніж здається на перший погляд. Навіть якби була доступна повна й точна технічна інформація про стан іранської ядерної програми на момент початку війни, залишилося б багато невизначеностей щодо намірів і рішень, які рухали іранською ядерною політикою. Йдеться також про складність визначень — що саме вважати «бомбою» (на відміну, скажімо, від «пристрою»), і що являє собою національне «рішення» стати ядерною державою.
Я спробую висвітлити ці питання з особистої перспективи — через призму мого досвіду за останній рік, а також того, як історії ядерних програм інших країн, зокрема Ізраїлю, вплинули на мою оцінку іранської ситуації.
На початку 2024 року я помітив суттєвий зсув у дискурсі іранських посадовців, дотичних до ядерного питання. Мою увагу привернуло інтерв’ю на іранському телебаченні 12 лютого з Алі Акбаром Салехі — можливо, найвпливовішим іранським діячем, який має і технічну, і політичну вагу в ядерній сфері. Він є професором ядерної інженерії, навчався в Массачусетському технологічному інституті, а також був міністром закордонних справ Ірану й очолював Організацію з атомної енергії Ірану.
У відповідь на запитання, чому ядерне питання важливе для Ірану «і чи можемо ми створити ядерну зброю», Салехі відповів, що значення ядерної енергії полягає в тому, що вона забезпечує Ірану «захист національного суверенітету». Він додав: «Ми перейшли всі основні пороги в ядерній науці та технологіях. Ось приклад: що потрібно автомобілю? Шасі, двигун, кермо, коробка передач тощо. Ви питаєте, чи виробили ми коробку передач — я кажу “так”. Чи виробили ми двигун — так. І так далі. Кожна частина виконує своє завдання».
Ця заява мене здивувала, попри очевидну двозначність, бо вона суттєво відхилялася від традиційної іранської лінії, згідно з якою Іран нібито не має жодного інтересу до ядерної зброї.
Слова Салехі одразу нагадали мені про незвичну ізраїльську заяву з минулого. У жовтні 1968 року прем’єр-міністр Ізраїлю Леві Ешколь сказав щось подібне під час дружньої зустрічі з мешканцями кібуцу Дганія Алеф. Ешколь заявив, що «Ізраїль має технічні знання щодо створення атомної бомби», але водночас пом’якшив свої слова, додавши: «Від цього до фактичного виробництва атомних бомб — ще довгий шлях».
Оскільки я дещо знав про стан ізраїльської ядерної програми на той момент, я не міг не замислитися про подібність між Ізраїлем 1968 року та Іраном 2024-го. Мені здалося, що Салехі, як і Ешколь свого часу, намагався натякнути: Іран уже має знання та можливості створити всі — або майже всі — компоненти ядерної зброї, а не лише здатність виробляти збагачений уран як розщеплювальний матеріал.
Салехі не назвав конкретних термінів, однак його слова прозвучали з розумінням того, що різниця між готовим ядерним пристроєм або бомбою і набором окремих компонентів — це питання швидкої трансформації, «фазового переходу», що починається з політичного рішення лідера й завершується випробуванням.
Я сприйняв слова Салехі — як і слова Ешколя — як натяк-признання того, що Іран завершив або був дуже близький до завершення більшої частини досліджень і розробок для створення ядерного вибухового пристрою, можливо — навіть повноцінної бомби, і перебуває «на відстані одного оберту викрутки» — тобто за кілька тижнів або навіть днів до здатності зібрати весь комплекс.
Я висловив свою стурбованість у статті в «ХаАрец», опублікованій 12 березня 2024 року під заголовком: «Чи став Іран фактично ядерною державою?» (переклад був опублікований у «Деталях»). Моя інтерпретація суперечила оцінкам більшості моїх колег в академічних колах, які прийняли версію американської розвідки про те, що верховний лідер Ірану не віддавав наказу на розробку зброї, а отже, якщо Іран і вирішить «прорватися» до створення зброї, то, ймовірно, йому знадобиться від шести місяців до року, щоб завершити таку спробу.
Я погоджувався з колегами, що Іран, тобто верховний лідер Алі Хаменеї, не ухвалив рішення про створення бомби. Але я не погоджувався з їхньою оцінкою, що без цього рішення не відбуватимуться критично важливі науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, які дозволили б скоротити терміни у разі такого рішення.
Я навів можливі строки, спираючись не на конкретну інформацію про Іран, а на історичний прецедент Пакистану у 1998 році. Нагадаю: Індія несподівано провела ядерне випробування 11 травня 1998 року, і Пакистан, який вирішив відповісти власним випробуванням, зміг здійснити його приблизно за два тижні — через 17 днів, якщо бути точним.
Сьогодні відомо, що Пакистан мав «у шухляді» план дій для підготовки до випробування. Я припустив, виходячи зі стратегічного становища Ірану, що, ймовірно, там також існує детальний план дій на випадок, якщо лідер віддасть наказ провести випробування.
Слова Салехі викликали в мене занепокоєння, але я ставив собі запитання: наскільки серйозно можна ставитися до одного-єдиного інтерв’ю? Було важливо з’ясувати, чи є Салехі поодиноким голосом, чи він висловлює нову іранську позицію. Тому я ініціював ґрунтовне дослідження іранського ядерного дискурсу в Інституті Міддлбері влітку 2024 року разом з колегою Джимом Лемсоном — фахівцем з Ірану та колишнім представником американської розвідки. У дослідженні взяли участь двоє наших студентів, і воно базувалося на систематичному аналізі десятків висловлювань високопосадовців Ірану, як чинних, так і колишніх, з 2015 року щодо ядерної енергетики та бомби.
Дослідження підтвердило, що Салехі — не самотній, і його слова — не виняткова заява, а відображення нового підходу. Воно показало, що з 7 жовтня 2023 року в іранських заявах щодо ядерної енергетики та бомби відбулися глибокі зміни, які зосереджуються навколо трьох нових ключових мотивів.
Перший мотив — це твердження, що Іран перейшов усі відповідні технічні пороги — з погляду знань — для створення пристрою або навіть ядерної бомби, хоча політично він зобов’язався її не виробляти.
Другий мотив — зобов’язання Ірану не розробляти ядерну зброю не є абсолютним, а умовним. Якщо Іран зазнає нападу або його існуванню загрожуватиме небезпека, він може відмовитися від цього зобов’язання й вийти з Договору про нерозповсюдження ядерної зброї, який підписав.
Третій мотив — високопоставлені іранські діячі почали застосовувати «політику невизначеності» щодо діяльності країни в галузі досліджень і розробок ядерної зброї. Ми виявили загальні заяви про наявність у Ірану знань і можливостей у цій сфері поряд зі стандартними запереченнями прагнення володіти зброєю. При цьому діяльність Ірану в проміжку між потенціалом і фактичним виробництвом лишається невизначеною.
Дослідження підтвердило мою оцінку, що хоча Іран і утримався від ухвалення рішення про виробництво зброї, він, найімовірніше, активно працює над скороченням часу, необхідного для її створення або, принаймні, для виготовлення вибухового пристрою. Іран готує себе до стану підвищеної готовності — на випадок, якщо відчує загрозу та вирішить, що йому потрібна зброя.
Мені здавалося розумним припустити, що Іран прагнутиме зайняти позицію на мінімальній відстані — за кілька тижнів або, можливо, навіть менше — від можливості провести випробування на якомусь полігоні, який, ймовірно, вже було обрано й підготовлено заздалегідь. Відсутність політичного рішення Ірану про виробництво ядерної зброї не означає, що керівники проєкту не захочуть скоротити терміни підготовки.
Ми відчули певне задоволення, коли майже за рік потому, у березні 2025 року, директорка американської розвідки Тулсі Ґаббард заявила під час свідчень у Конгресі, що американська розвідка також зауважила, що іранське табу на публічне обговорення бомби було порушене. Але ця заява жодним чином не змінила суті: в американської розвідки немає інформації про те, що Іран працює над створенням бомби або що верховний лідер ухвалив рішення про створення ядерної зброї.
Моя оцінка, що зміна іранського ядерного дискурсу, яку вперше продемонстрував Салехі, ймовірно, відображає суттєві зміни у статусі іранської ядерної програми, також базується на історичних дослідженнях ядерної динаміки в моменти криз в інших країнах: у Сполучених Штатах під час Берлінської кризи 1948 року, у Пакистані під час Карґільської кризи 1999 року та в Ізраїлі під час «очікувальної» кризи в травні 1967 року.
У всіх цих випадках періоди кризи призводили до фазового переходу рівня готовності ядерних активів, і контроль над ними передавався військовим.
Тут не місце вдаватися у подробиці всіх трьох випадків, але, можливо, варто сказати, що ізраїльський приклад 1967 року — про нього йдеться в матеріалі Financial Times цього тижня — є, мабуть, найповчальнішим і найактуальнішим для ситуації в Ірані. Коротко: ще навесні 1967 року американська розвідка ставила собі питання, чи не стає Ізраїль державою на ядерному порозі. Дехто тоді припускав, що Ізраїль перебував за шість-вісім тижнів від можливості провести ядерне випробування, якби вирішив це зробити.
Кілька тижнів потому Ізраїль опинився в кризі, що передувала Шестиденній війні, і за одну ніч його існування опинилося під загрозою. Згідно зі свідченнями, оприлюдненими за кордоном, у відповідь на кризу ізраїльські ядерні фахівці майже за одну ніч зібрали ядерний вибуховий пристрій.
Ця ідея була чимось середнім між фантазією й апокаліпсисом: якщо нічого не спрацює, у прем’єр-міністра має лишитися останній варіант. План був підготовлений, згідно з тими ж свідченнями, і на початку червня 1967 року прем’єр-міністр Ешколь мав у своєму розпорядженні ядерний пристрій, схожий на «павука», який щойно створили — і ніхто навіть не міг гарантувати, що він узагалі спрацює.
Цей випадок унікальний, але, ймовірно, урок, який із нього можна винести, є показовим. У ситуаціях тиску, а тим більше тих, що сприймаються як екзистенційна загроза, очікується, що ядерні порогові держави намагатимуться перейти межу. Ці свідчення стосуються Ізраїлю напередодні Шестиденної війни — без жодного формального рішення згори. І можливо, що схожі сценарії відбувалися — або ще відбудуться — й в Ірані, у світлі подій останнього року, зокрема війни.
Автор: Авнер Коен
Джерело: «ХаАрец»
Фото: скріншот
