Як Єрусалим і його найсвятіше місце стали полем нерозв’язного конфлікту
Статус-кво в Єрусалимі — це не лише відмова від єврейських молитов на Храмовій горі. Це цілий набір підвішених і половинчастих рішень довкола столиці. Нині цей статус руйнується на тлі різанини 7 жовтня, війни, хвилі визнань палестинської державності та правого ізраїльського уряду. Усе це розхитало баланс і посилило боротьбу за місто, яке обидва народи вважають своїм.
Ліворуч — багатоповерхівки, праворуч — багатоповерхівки, а посередині — пустельні пагорби, багатосмугова магістраль і потік машин. Багатоповерхівки — палестинські, ось і паркан, що відділяє територію автономії від Східного Єрусалима. Машини ж, навпаки, в основному єврейські. Вони щільним потоком рухаються в Маале-Адумім — 40-тисячне місто поселенців на палестинських територіях, за 11 км від прикордонного паркану. Його вежі добре видно на задньому плані.
А от пагорби поки ще арабські. Але незабаром, згідно з рішенням кнесету, мають стати єврейськими. Саме тут заплановано район E1 — грандіозне будівництво, яке відкладалося десятиліттями. План, що викликає обурення серед ізраїльських і міжнародних прихильників створення палестинської держави.
— Це будівництво приєднає Маале-Адумім до Єрусалима і фактично означатиме анексію, — пояснює наш супровідник Авів Татарскі, дослідник організації «Місто народів» (Ir Amim), яка бореться за права неєврейського населення Єрусалима. Нині на цій території проживають 20–25 невеликих бедуїнських громад. Активісти очікують, що їх почнуть виселяти, а будинки — зносити. Це стане сигналом початку справжнього, не паперового, будівництва E1.
Початковий план передбачає зведення 3400 одиниць житла. Але з огляду на площу району, це лише його мала частина. Будівництво E1 фактично розріже те, що називають Західним берегом, навпіл. Віфлеєм і Хеврон опиняться в південній частині, а Рамалла і Шхем — у північній.
— Нині Віфлеєм і Рамаллу з’єднує дорога, яку ви бачите. Будівництво E1 перерве цей зв’язок. Хоча уряд і обіцяє «вирішити» проблему, — Авів Татарскі робить пальцями жест лапок — мовляв, слово «вирішити» варто сприймати умовно. — Майбутня палестинська держава буде розділена на частини.
Проблема, насправді, не лише в цьому. Між північною та південною частинами Західного берега залишається лінія арабських міст і сіл. Навіть зараз із Хеврона можна другорядними дорогами доїхати до Мертвого моря, а звідти, через Єрихон, на північ, у Самарію.
Нескладно буде побудувати об’їзну дорогу навколо юдейських поселень або східніше того ж Маале-Адуміма. Відстані тут великі — хіба що за ізраїльськими мірками. Та ймовірна палестинська держава в будь-якому разі складатиметься щонайменше з двох окремих частин.
Але E1 ставить хрест не просто на палестинській державі. Він ставить хрест на палестинській державі зі столицею в Єрусалимі. І на тому, що місто або його частина коли-небудь стане палестинською, а не ізраїльською з мішаним населенням. Саме за це точиться битва.
Непотрібні мешканці
З цієї ж гори видно, як бетонна стіна розділяє арабські райони Східного Єрусалима від передмість на території Палестинської автономії. Виглядають ті й інші абсолютно однаково. Ось на пагорбі єрусалимський район Ат-Тур, а он за стіною — Ель-Азарія та Аз-Заїм.
— Поділ Єрусалима стався не в 1967 році, а на 30 років пізніше, коли збудували паркан. До 7 жовтня люди пересувалися вільно. Близько 100 тисяч осіб із Західного берега, а фактично — з передмість Єрусалима — приїжджали до міста на роботу, — розповідає Авів Татарскі.
З 1948 по 1967 рік Східний Єрусалим був окупований Йорданією та повністю відокремлений від Західного. Після Шестиденної війни Ізраїль анексував східну половину міста, але не встановив жодних фізичних бар’єрів між нею та ще більш східними передмістями, які нині належать до ПА.
— Кордон проклали по гірських хребтах, приєднавши до йорданського Східного Єрусалима села та незабудовані території. У міській межі тоді опинилися 70 тисяч арабів і 200 тисяч євреїв. І відтоді діє демографічна політика, спрямована на збереження 70-відсоткової єврейської більшості, — пояснює ще один активіст, Яхав Зохар.
У нас сьогодні два гіди. Авів — спокійний і виважений, Яхав — різкий і іронічний. Він правозахисник, допомагає мешканцям анексованої частини міста відстоювати свої права.
Система несправедлива, і Яхав глибоко обурений тим, як усе влаштовано. Жителі Східного Єрусалима часто не мають жодного громадянства. Ізраїль надав їм постійне місце проживання (ПМП) без права голосувати на виборах до Кнесету. До міської ради своїх кандидатів обирати можна, але й тут самі жителі з ПМП не голосують — «щоб не легітимізувати окупацію», пояснює Яхав.
Арабам майже не видають дозволів на будівництво. Іноді посилаються на проблеми з інфраструктурою. Іноді в мерії заявляють, що хочуть зберегти малоповерховий характер району.
— І водночас євреям поруч дозволяють зводити багатоповерхівки, — обурюється Яхав. — У результаті в людей лишається два виходи. Одні надбудовують батьківські будинки, платять штрафи й усе одно ризикують, що самобуд знесуть. Інші переїжджають у нові райони за стіною, але за документами залишаються мешканцями Східного Єрусалима. Так роблять десятки тисяч людей. Половина мешканців у цих районах — єрусалимці.
Якщо вдасться довести, що людина насправді мешкає на території ПА, її можуть позбавити ПМП. А разом з ним — медичної страховки, гідно оплачуваної роботи, можливості безперешкодно бачитися з родичами в Єрусалимі. Тому й доводиться брехати, що досі живеш у старому батьківському домі.
До першої інтифади люди спокійно їздили з передмість на навчання і роботу. Потім з’явилася стіна й КПП із чергами. Півгодинні поїздки стали півторагодинними.
— Маючи ПМП, можна отримати громадянство. І щоб зменшити кількість охочих, у Східному Єрусалимі зменшили кількість інтерв’ю в МВС, — стверджує Яхав. — Людина подає заяву на громадянство, а у відповідь отримує: «Ваше інтерв’ю — через 8 років».
Як пів століття тому
На вулицях Східного Єрусалима часто тхне. Не тому, що араби менш охайні. А тому, що в міське благоустрій майже не вкладають грошей.
— Жителі платять арнону (місцевий податок) і штрафи (за розміром це фактично друга арнона), але підраховано, що муніципалітет витрачає на арабські райони міста приблизно 25% від того, що витрачається на єврейські — якщо перерахувати на душу населення, — каже Яхав Зохар. — Східний Єрусалим залишили приблизно в тому вигляді, в якому він був у 1967 році.
Райони цієї частини міста з’єднують вузькі дороги. Зазвичай — по одній смузі в кожен бік і без тротуарів. Жодних дитячих майданчиків, скверів і питних фонтанчиків. Купи сміття обабіч дороги, стара водопровідна система, що працює на межі зносу. Багато будинків не підключені до центральної каналізації та користуються вигрібними ямами.
Раптом ми натрапляємо на пішохідний майданчик і навіси від сонця. Все просто: поруч єврейський туристичний об’єкт — Місто Давида.
Це Силуан — старий арабський район, розташований буквально через яр від Храмової гори. Звідси родом багато засуджених терористів. І це один із центрів боротьби за місто.
В османський період, коли населення Єрусалима сильно скоротилося, Силуан був процвітаючим сільськогосподарським селом. Навколо були угіддя й пасовища, на які тепер претендують євреї.
Особливо на район Силуана Ваді Хільве, під яким під час розкопок знайшли археологічні пам’ятки VIII століття до н.е. Науковці називають це місце Містом Давида. Загалом, у обох сторін претензії — історичні.
Міські поселенці
Праві активісти намагаються перетворити це місце на туристичний об’єкт і відновити єврейське життя. Вони скуповують будинки — або у арабів, або, якщо будівлі на початку ХХ століття належали євреям, то в їхніх спадкоємців. І селяться в них.
Цим займається фонд «Місто Давида». А за межами Міста Давида — організація «Атерет Коханім», яка прямо ставить собі за мету повернення єврейської власності у Східному Єрусалимі й збільшення єврейської присутності. Фактично, це те саме поселенське рух, тільки міського типу.
«Атерет Коганім» конфліктувала не лише з арабами, але й із православною церквою. А деякі сумнівні документи про її діяльність і зв’язки з мером Єрусалима Ніром Баркатом були виявлені під час розслідування так званого «Пандорського архіву».
Найгарячіша точка боротьби в Сілуані зараз — не Ваді Хільве, а інший квартал, на горі. Там поселенці домагаються знесення кількох будинків. Фільм про їхніх мешканців — «Одна вулиця в Сілуані» — цього року показали на Єрусалимському кінофестивалі.
Режисерка Біссан Тібі обрала безпрограшну тактику — передала конфлікт очима дітей, яких хочуть вигнати з дому. На їхньому тлі єврейські поселенці й бійці МАГАВа (прикордонна поліція), чиї обличчя в кадрі розмиті, виглядають справжніми лиходіями.
Навколо бігає купа дітлахів. Хлопці стріляють один в одного з автоматів пластиковими кульками, дівчата ганяють на велосипедах. Стіни розмальовані яскравими графіті. Коли у 2015 році конфлікт вийшов у публічну площину, сюди з’їхалися волонтери з усього світу.
Вони не тільки розписали стіни, а ще й облаштували дозвіллєвий центр для місцевих дітей — гроші дали філантропи зі Швеції, розповідає господар будинку, який хочуть знести, Зухейр Раджабі.
Тепер Раджабі ще й директор дитячого центру. Також він працює в муніципалітеті, де курує прибиральників. А крім того, витрачає багато часу на те, щоб врятувати свій дім. Але ситуація навколо будівлі значно складніша й заплутаніша, ніж у фільмі Тібі.
Труднощі реституції
Хотілося б написати, що родина Раджабі живе на землі своїх предків, але це було б неправдою. Насправді його батько переїхав до Східного Єрусалима лише в 1948 році. І не з території щойно створеної Єврейської держави, а з Хеврона, який на той момент також опинився під йорданською окупацією.
Свій хевронський дім родина згодом благополучно продала. А в 1966 році придбала будинок у Сілуані. Якщо переглянути купчу через перекладач, видно, що нерухомість продавалася в так званому Єменському селі.
Це одна з назв комплексу, який єврейські філантропи побудували 1891 року для бідних репатріантів — переважно саме з Ємену. Землю було чесно куплено на ще незабудованому пагорбі, що добре видно на старих фотографіях. Євреї жили в Єменському селі до погромів 1936 року, після яких їх виселили за наполяганням британської влади.
Отже, в юридичних термінах родина Раджабі — добросовісні набувачі.
— «Атерет Коганім» довго шукала спосіб отримати права на цю землю. Зрештою з’ясувалося, що постійними членами правління тієї єврейської благодійної організації офіційно значилися два головні рабини Єрусалима. Тож вони звернулися до чинних головних рабинів і отримали від них права на нерухомість, — описує юридичну схему правозахисник Яхав Зохар.
Він зазначає, що в Єрусалимі до реституції підходили дуже однобічно. Єврейську власність на сході міста повертають первинним власникам, а арабську, конфісковану після 1948 року, повертати навіть не планують.
Справедливості заради, варто згадати, що представники «Атерет Коганім» пропонували компенсацію.
— Вони називали різні суми: від 1 до 3 мільйонів шекелів. Також пропонували дім у Бейт-Ханіні (найреспектабельнішому арабському районі Єрусалима, — «Деталі»). Але я не готовий продавати свій дім, — каже Зухейр Раджабі. — Це не Палестина, тому юридичних заборон на продаж нерухомості євреям немає. Але такий продаж суперечить моїм переконанням.
Зухейр налаштований вкрай антиізраїльськи. Він вважає, що живе під окупацією, і каже, що за жодних обставин не прийме ізраїльське громадянство. У 17 років він брав участь у першій інтифаді, кидав каміння й потім провів рік у в’язниці.
До 7 жовтня ситуація в Сілуані балансувала на межі. Але згодом усе змінилося. Інший герой фільму «Одна вулиця в Сілуані», Фахрі Абу Діаб, уже втратив свій дім.
— Будівля була частково легалізованою, а частково вважалася самобудом, — розповідає Яхав Зохар. — Абу Діабу запропонували знести незаконну частину за власний рахунок. Коли він цього не зробив, знесли всю будівлю. Пояснили, що бульдозерист не зобов’язаний розбиратися. І ще вимагають тепер сплатити 30 тисяч шекелів за роботи зі знесення.
Будинок Раджабі теж не повністю легалізований. Адже на момент купівлі у 1966 році він складався лише з двох кімнат і вітальні. Отже, доля родинного будинку — під загрозою.
Претензії «Атерет Коганім» формально законні. Але фактично вони повертають майно не тим, хто його колись втратив, а лише дбають про кількість євреїв у Східному Єрусалимі. Тобто переслідують винятково ідеологічні, якщо не расові, цілі.
Чи варто дивуватися, що трохи нижче по вулиці всі стіни списані підбурювальними графіті. Ось стандартний сюжет: вся територія країни, заштрихована візерунком арабської куфії. Ось заклик: «піднятися й повстати».
Важко сказати, що з’явилося раніше — підбурливі написи чи активність поселенців. Але зрозуміло одне: те, що вони роблять, точно не сприяє миру між народами. Якщо, звісно, мета — саме мир, а не переламування ситуації в столиці, поки всі правозахисники дивляться в бік Гази.
Прапори на баштах
В арабському кварталі Старого міста конфлікт той самий. Над деякими будинками демонстративно майорять ізраїльські прапори. Якщо піднятися на якусь високу точку — це дуже добре видно.
— Вони свідомо оточують Храмову гору, — пояснює Яхав Зохар. — Шукають єврейські зв’язки в історії будівель, щоб отримати на них права.
На охоронному посту біля Західної стіни (вона ж — Стіна Плачу) відбувається неприємна сцена. Окрім єврейських активістів нас супроводжує Соха Сальман Муса, арабка-християнка, виконавча директорка центру «Моссава». Попри наявність ізраїльських документів, її не хочуть пропускати й затримують на кілька хвилин для якоїсь перевірки. Жінка гірко всміхається.
Та зрештою охорона змилостивилася, і Яхав Зохар розповідає маловідому історію цього місця.
— За Османських часів євреям не дозволяли підніматися до Аль-Акси. Але їм дозволили молитися біля Західної стіни, біля її підніжжя, — каже активіст. — Тут не було площі, як зараз, був Марокканський квартал. Євреї хотіли, щоб їм дозволили ставити стільці, зробити поділ між чоловіками й жінками. У 1929 році вони влаштували демонстрацію. Проти них виступили араби. Саме з цього почався перший спалах насильства.
Йдеться про погроми й різанину євреїв, які прокотилися всією підмандатною Палестиною. Головним гаслом убивць була саме «оборона Аль-Акси від єврейських зазіхань».
Марокканський квартал існував до Шестиденної війни. Після захоплення Східного Єрусалима, ще до завершення бойових дій, ізраїльська влада пригнала бульдозери.
— За 32 години зруйнували 120 будинків і мечеть, щоби зробити цю площу, — обурюється Яхав Зохар. — Тепер тут моляться віруючі, ходять туристи, а новобранці ЦАХАЛу складають присягу. Ось він — символ єврейського Єрусалима: релігія, армія й туризм.
Гора з нульовою сумою
Єврейські активісти переконані: усе могло би бути інакше.
— Це не гра з нульовою сумою, в якій одна зі сторін обов’язково програє, — міркує Авів Татарскі. — Мені подобається Єрусалим не тому, що він єврейський, а тому, що в ньому є різноманіття релігій і культур.
У місті трьох релігій усім трьом ужитися непросто. Мусульмани не пускають християн на один із пунктів Хресного шляху, бо той нині розташований на території школи. Але християни принаймні мають свої головні святині. А от для юдаїзму й ісламу головне місце — це Храмова гора, вона ж Аль-Акса.
До її мечеті дозволено вхід лише мусульманам. Раніше туди продавали квитки на певні години, але згодом припинили. Та піднятися на самий величезний майданчик можна окремим входом — для «невірних».
Хоча багато рабинів забороняють молитися там із релігійних міркувань, цю заборону дедалі частіше сприймають як політичну. І чимало євреїв правих та ультраправих поглядів домагаються права підніматися на гору й молитися там.
У ранкові години, коли на Храмову гору пускають немусульман, деякі праві активісти йдуть туди з релігійною метою. У жовтні 2024 року двоє євреїв навіть протрубили на Храмовій горі в шофар — ритуальний музичний інструмент у юдаїзмі. За це обох затримали.
— Раніше поліція ще на підході забрала б шофар, — обурюється Авів Татарскі. — Ці люди прагнуть знести Аль-Аксу й відновити Храм. Але вам вони скажуть, що Храмова гора — святе для євреїв місце, й у них теж має бути право молитися.
З боку ці суперечки виглядають дивно. Аль-Аксу ніхто не чіпає. Храмова гора відкрита для юдеїв лише кілька годин на день між мусульманськими молитвами, а в п’ятницю й суботу закрита повністю. Здавалося б, із точки зору свободи віросповідання — усе гаразд. Але захисники прав арабів і палестинців дивляться на ситуацію інакше.
— Говорити про молитви на Храмовій горі з точки зору прав людини — надто вузько, — вважає Авів. — Адже питання в тому, кому належить це місце й хто його контролює. У ситуації окупації дивно говорити про демократичні права.
А якщо мрії палестинців, правозахисників і західних лівих здійсняться? Якщо з’явиться палестинська держава зі столицею в Єрусалимі, яка включає в себе й святиню двох релігій — що тоді? Чи пускатимуть туди євреїв на молитву?
Авів не дає однозначної відповіді. Одні палестинські духовні авторитети кажуть, що жодних євреїв до Аль-Акси не пустять, — визнає він. Інші стверджують, що якщо не буде окупації, то пустять. Загалом — як вирішать.
Здається, більшість євреїв не дуже готові довірити такий вибір палестинцям. І не лише в питанні Храмової гори, а й щодо всієї столиці. Звідси й конфлікт. І гра з нульовою сумою, з якої ніяк не вдається вибратися.
Автор: Микита Аронов
Фото автора
