Як вирватись із пастки рішення «двох держав»?
Гнів щодо Ізраїлю через війну в Газі вилився в погрозу з боку Франції та Англії: якщо Ізраїль не припинить операції в Газі, вони визнають палестинську державу вже цього місяця. Такий підхід логічно суперечливий: визнання палестинської держави прямо подається як кара для Ізраїлю, тоді як довгі роки ці й інші країни стверджували, що створення палестинської держави в рамках рішення «двох держав» насамперед відповідає інтересам самого Ізраїлю. Звідси постає питання: карає чи допомагає таке визнання від Англії, Франції та інших країн Ізраїлю?
Саудівська Аравія також чинить тиск на Ізраїль у бік прийняття рішення «двох держав». Повідомляється, що якщо Ізраїль припинить війну в Газі і погодиться повернутися до переговорів про модель створення палестинської держави в Юдеї, Самарії і Газі, Саудівська Аравія визнає Ізраїль і підштовхне інші мусульманські країни зробити те саме. Минулого тижня за участі Франції та Саудівської Аравії було зроблено важливий крок — Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію величезною більшістю на підтримку палестинської держави, а наступного тижня це питання буде винесено й у Раду Безпеки.
Ідея «двох держав» не нова. Вона вперше була запропонована 1937 року, а потім у плані розподілу 1947 року. І в ті, й в інші рази ідею зневажливо відкидали як араби, що жили на території Ерец-Ісраель, так і арабські держави. Після цього питання довго не поверталось на порядок денний до 1993 року. У період 1967–1993 років між Лікудом і Аводою точилися запеклі суперечки про те, яке рішення є правильним для ізраїльсько-палестинського конфлікту. Лікуд підтримував повне поширення ізраїльського суверенітету на території Юдеї, Самарії та Гази при наданні палестинцям муніципальної автономії, тоді як Авода виступала за територіальний компроміс з Йорданією (за цією схемою територія Юдеї і Самарії ділилася б між Ізраїлем і Йорданією). Обидві великі партії дотримувались діаметрально протилежних поглядів, але обидві категорично виступали проти рішення «двох держав».
1993 року був ініційований план, який знову підняв ідею «двох держав» — угоди Осло. Ця програма спиралась на чотири постулати:
1. Рішення ізраїльсько-палестинського конфлікту має бути реалізоване на вузькій смузі землі між річкою Йордан і Середземним морем.
2. Рішення передбачає створення суверенної палестинської держави.
3. Газа і Західний берег повинні бути двома частинами однієї й тієї самої суверенної палестинської держави.
4. Кордон між Ізраїлем і Палестиною має спиратися на лінії 1967 року (кордони до Шестиденної війни).
Ніхто серйозно не ставив під сумнів, що ці чотири постулати слід приймати без обговорення. Їхнє автоматичне прийняття породжує єдине рішення без будь-якої гнучкості. Навіть президент Трамп, який намагався під час свого першого терміну запропонувати революційний план — «план століття», — автоматично прийняв перші три положення Осло. З 1967 року ізраїльське суспільство за цим питанням розділилося на три групи:
Перша група: підтримує рішення «двох держав» і розглядає його як єдине можливе. Вона скоротилася чисельно, особливо після другої інтифади 2000 року і ще сильніше після 7 жовтня 2023 року.
Друга група: її очолює Смотріч, вона підтримує повне поширення ізраїльського суверенітету на Західний берег і анексію цієї території.
Третя група: політичний «центр» Ізраїлю вважає, що слід прагнути до якогось вирішення конфлікту, але оскільки таке рішення нереалістичне в найближчому майбутньому, краще продовжувати керувати конфліктом, а не намагатися його завершити. Ця група виступає проти розширення поселень у Юдеї та Самарії, бо такий крок остаточно перекриє можливість майбутнього вирішення.
Чи може існувати й четвертий підхід? Я вважаю, що так. Четвертий підхід не спирається на чотири постулати Осло і підтримує два варіанти:
А. Перегляд територіального компромісу з Йорданією: за цим рішенням приблизно чверть території Юдеї і Самарії буде анексована Ізраїлем, а більша частина ввійде до федерації між Йорданією та Західним берегом. Іншими словами, буде створено певні «Сполучені Штати Йорданії» — федерацію з двома частинами: східною (Йорданія) і західною (Західний берег). Можливо також, що частина Гази стане третьою складовою.
Б. Створення суверенної палестинської держави за умови, що лише частина цієї держави опиниться на Західному березі, а інші її частини будуть компенсовані за рахунок територій Йорданії, Єгипту і Гази. Йдеться про обмін територіями між п’ятьма гравцями: Ізраїлем, Йорданією, Палестиною, Єгиптом і Саудівською Аравією.
Твердження, яке Ізраїль має адресувати західному світу
Західні держави знову і знову пропонують рішення «двох держав» як спосіб завершення ізраїльсько-палестинського конфлікту. Ізраїль зобов’язаний чітко дати зрозуміти, що, хоча він готовий обговорювати вирішення конфлікту, він не може зобов’язатися прийняти формат, створений поспіхом у 1993 році, що спирається на чотири неясні постулати. До цього аргументу — відокремити готовність шукати рішення від догматичної прив’язаності до відомої моделі «двох держав» — додався новий сенс після подій 7 жовтня.
Ніколи не існувало палестинської держави — ні в біблійні часи, ні в будь-яку іншу історичну епоху, навіть у період 1948–1967 років, коли Йорданія і Єгипет відповідно контролювали території Юдеї і Самарії та Газу. Єдиний випадок в історії, коли фактично виникло палестинське державне утворення, відбувся 2006 року після виходу Ізраїлю з Гази і приходу до влади ХАМАСу. Газа стала де-факто державою з усіма ознаками суверенітету, включно з ефективною центральною владою, власною армією і незалежною зовнішньою політикою.
Наслідки існування палестинської держави стали явно помітні в жовтні 2023 року. На противагу західним переконанням, палестинський етос ніколи не ставив за мету створення маленької, роздробленої палестинської держави між Західним берегом і Газою; його мета була і залишається ліквідація Держави Ізраїль. Класичне рішення «двох держав» полегшило б арабам досягнення цієї мети, тому воно неприпустиме для Ізраїлю. На відміну від західних уявлень, палестинський терор не є наслідком відчаю — навпаки, він породжений надією повалити Ізраїль. Відповідь Ізраїлю на міжнародну ініціативу щодо визнання палестинської держави саме зараз не повинна полягати в анексії Юдеї та Самарії або в образливій риториці на адресу лідерів країн, які підтримують визнання.
Відповідь має спиратися на щирий політичний діалог, у межах якого доречно буде висунути три аргументи:
1. Якщо буде створено палестинську державу в Юдеї і Самарії, і ЦАХАЛ не буде присутній у цій зоні, ймовірно, ця держава невдовзі опиниться під владою ХАМАСу. Досвід Гази та опитування громадської думки в районі Юдеї і Самарії це підтверджують.
2. Кордони 1967 року не є оборонними кордонами, і це легко довести: твердження, що Палестина нібито буде слабшою за Ізраїль і тому не зможе загрожувати його існуванню, хибне хоча б у світлі подій 7 жовтня. Ізраїль оточений ворогами або потенційними ворогами в радіусі 2000 кілометрів.
3. Ще близько 30 років тому можна було стверджувати, що безпека Ізраїлю буде забезпечена, якщо палестинська держава буде роззброєна. Тоді військова загроза базувалася на наявності у супротивника танків, артилерії і бойових літаків, і простіше було контролювати відсутність у палестинської держави таких засобів. Сьогодні ж військова загроза опирається на безпілотники, БПЛА-камікадзе, вдосконалені протитанкові ракети, сучасні засоби ППО тощо. Ці засоби легко провозити контрабандою і ховати, тому твердження, що палестинська держава буде роззброєна, втрачає будь-який сенс. Наприклад, з дахів Туль-Карема можна загрожувати шосе №6, шосе №4 і прибережній трасі (шосе №2) за допомогою вдосконалених ракет «Корнет», і тим самим паралізувати Ізраїль.
У політичному плані: слід продемонструвати готовність обговорювати вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту, але це обговорення не повинно автоматично зобов’язувати прийняти чотири постулати рішення «двох держав».
Гіора Айленд, Walla.
Фото: Роман Янушевський
