Як в’язень Сіону хотів повернути борг Ізраїлю
У серпні 1978 року до секретаріату кібуца Ягур, розташованого біля підніжжя гори Кармель, надійшла незвичайна заява. 74-річний кібуцник Авраам Вігдерзон, репатріант з СРСР, просив більше не вважати його членом колективу.
Що підштовхнуло його до цього кроку? Вігдерзон кілька років пропрацював у бухгалтерії заводу «Лагін», що належав кібуцу, але потім його перевели в цех. Однак на новому місці він протримався недовго, оскільки йому було важко справлятися зі своїми обов’язками через поганий зір. Вігдерзон попросився мити вночі посуд у кібуцній їдальні, але й звідти його, зрештою, «попросили».
Для переконаного сіоніста, який все життя присвятив національному руху, це був справжній удар. «Моє рішення ніяк не пов’язане з ідеологією, — пояснював Вігдерзон у своїй заяві. — Я залишився вірним ідеям кібуца і партії сіоністів-соціалістів. Однак я, на жаль, більше не можу бути корисним суспільству і не хочу залишатися членом колективу на правах “бідного родича”».
Керівництво кібуца відхилило прохання Авраама Вігдерзона. Зрештою, йому знайшли заняття по силах, і він продовжив працювати на загальне благо.
Вінницькі сіоністи з «Єрусалимки»
Він народився 2 лютого 1904 року у Вінниці, в сім’ї Лейзера-Меєра Беровича і Фейги Яківни Вігдерзонів. У Авраама було двоє братів: старший, Яків, і молодший, Йосип. Їхній батько був власником невеликої крамниці головних уборів, мати заробляла дрібною торгівлею. Вони жили на вулиці Романівській, яка після 1917 року стала називатися Першотравневою. Їхній квартал був відомий у місті як «Єрусалимка» – в ньому жили самі євреї.
У сім’ї Вігдерзонів розмовляли на ідиш, поки старший брат Авраама не здійснив справжню революцію. Вступивши до Вінницького реального училища, Яків перейшов вдома на російську мову. Крім цього, він почав приносити додому російські книги для своїх братів. Але навчанню Яків радів недовго. У 1910 році в училищі ввели процентну норму, і в його класі з чотирьох євреїв залишилися лише двоє – сини багатих купців. Якова відрахували. Авраам сприйняв це як справжню трагедію і назавжди пройнявся ненавистю до системи, що дискримінує євреїв.
Авраам з п’яти до семи років навчався в хедері у місцевого ребе Йоселе. На гімназію для середнього сина грошей у сім’ї не знайшлося, і він пішов вчитися до єврейського народного училища. Там його політичні погляди сформувалися остаточно. З тих пір він вважав себе сіоністом-соціалістом.
З початком Першої світової війни в будинку у Вігдерзонів почала збиратися сіоністська молодь. До старшого брата, Якова, приходили товариші, які називали себе членами «Агудат ціонім». Молоді люди розмовляли російською мовою, але відкривали і закривали засідання на івриті, урочисто оголошуючи: «Ха-єшива птуха!» і «Ха-єшива сгура!». На івриті співали також пісні на слова Хаїма-Нахмана Бяліка «Ха-Тікву», яка вже тоді була гімном національного єврейського руху.
У дні Лютневої революції 1917 року Авраам Вігдерзон навчався в останньому класі єврейського народного училища. Після повалення монархії один з його вчителів на прізвище Овчаров почав носити на своєму пальті червоний бант. «Чому наш учитель носить червоний бант?», — запитав Авраам Якова, повернувшись із занять додому. «Так він соціал-демократ, бундист!» Наступного дня Авраам надів біло-блакитний бант і з’явився в школі. Не встиг він зайти в коридор, як Овчаров, що йшов йому назустріч, вигукнув: «Ага! Ну здрастуй, маленький сіоніст!» Авраам не розгубився і теж крикнув: «Добрий день, пане дорослий бундисте!»
На той час Авраам уже перебував у сіоністському товаристві «Бней Ціон» («Сини Сіону»). У вінницькому відділенні цієї організації спочатку налічувалося близько 50 підлітків, а після Лютневої революції їхня кількість зросла до сотні.
Перший арешт. Соловки
У віці 17 років Авраам Вігдерзон вперше був заарештований. Тоді йому та іншим сіоністським активістам жодних звинувачень пред’явлено не було, і через два тижні їх відпустили. Перед звільненням заарештованим наказали підписати зобов’язання: більше ніколи не приєднуватися до жодних контрреволюційних організацій. Авраам і один з його приятелів лише зробили вигляд, що ставлять свої підписи. Слідчий бланки перевіряти не став і випровадив їх на вулицю.
Авраам Вігдерзон продовжив свою сіоністську діяльність, і його ім’я фігурувало в доповіді про сіоністів-соціалістів, підготовленій Вінницьким підгубвідділом ДПУ в січні 1924 року. Щоб уникнути повторного арешту, з Вінниці Вігдерзон виїхав до Одеси, потім попрямував до Харкова, а звідти до Гомеля. Він займався випуском газети «Форойс!» («Вперед!»), що видавалася раз на місяць і поширювалася серед сіоністів-соціалістів білоруських губерній.
Вігдерзон був не лише редактором, але й автором публіцистичних матеріалів. В одній зі своїх статей він писав про те, що диктатура пролетаріату дуже скоро перетвориться на диктатуру РКП(б), а потім — на особисту диктатуру. Як показало майбутнє, Вігдерзон був абсолютно правий.
Наприкінці літа 1924 року в СРСР почалися масові арешти активістів сіоністського руху. 29 серпня Вігдерзон виїхав до Могильова, але був знятий чекістами з потяга. Інших його товаришів заарештували в Гомелі. 22 листопада їм було оголошено вирок — три роки позбавлення волі з відбуванням покарання в Соловецькому концтаборі.
Перед відправкою по етапу засуджені вимагали побачення з рідними, однак начальник в’язниці так і не виконав своєї обіцянки. У призначений день Авраам Вігдерзон відмовився виходити з камери, вимагаючи належного йому за законом побачення з матір’ю. Конвоїри понесли молодого чоловіка до машини, взявши його за руки й ноги. Матір Вігдерзон побачив лише тоді, коли вантажівка, в кузові якої він перебував, виїхала за тюремні ворота. Фейга Яківна бігла слідом за машиною і кричала: «Синочку! Синочку мій!»
Опинившись на Соловках, Авраам Вігдерзон потрапив до політичного табору – в так званий Савватіївський скит, де на гектарі землі, оточеному колючим дротом, утримувалося кілька сотень ув’язнених. Сіоністи організували тут свою невелику комуну, намагаючись підтримувати зв’язок з товаришами на волі.
У Соловецькому таборі особливого призначення (СЛОН) Вігдерзон перебував до літа 1925 року. Досиджував він свій термін у Верхньоуральському ізоляторі для політв’язнів, куди перевели в’язнів із Соловків. Умови у Верхньоуральську, яким керував колишній латиський стрілець Дуппор, були ще суворішими. Тут повністю були заборонені вільне пересування, обмін книгами та записками.
Сіоністський симпозіум у воронезькій в’язниці
Коли в жовтні 1927 року термін ув’язнення закінчився, Вігдерзон разом з Галиною Гушанською, Сарою Косицькою, Бенціоном Старостою та Гіндою Малковою, як “соціально-небезпечні елементи”, були відправлені у заслання до Семипалатинська. Навесні 1928 року Вігдерзону довелося розлучитися з друзями: його перевели до містечка Каркаралінськ. У Каркаралінську, розташованому за 220 кілометрів від Караганди, заслання відбували близько півтора десятка сіоністів, частина з яких подала клопотання про заміну покарання на висилку до Палестини.
У квітні 1930 року Вігдерзон, якому заборонялося проживати у 9 найбільших містах СРСР, приїхав до Воронежа. Тут уже облаштувалася досить велика група сіоністів, які відбули термін. Разом зі своїми товаришами – Давидом Браїловським, Борисом Гальперіним, Менделем Роговим, Анатолієм Овсеєвичем та іншими – Авраам Лазаревич постійно перебував у полі зору Воронезького ОДПУ.
18 серпня 1930 року Вігдерзон був знову заарештований. Згідно з матеріалами слідства, він та його однодумці намагалися випускати підпільний журнал, який мав стати засобом спілкування сіоністів, що залишилися на волі. Групу також звинуватили в організації нелегальної каси взаємодопомоги та бібліотеки, що містила заборонену літературу, а також у постійних “зборищах” один в одного на квартирах, де проходили політичні дебати. Як доповідала агентура, Вігдерзон і його товариші відкрито говорили про те, що замість царської влади та Тимчасового уряду в Росії встановився гніт більшовицької диктатури.
Вігдерзон перебував під вартою півроку. На нарах воронезькі ув’язнені примудрялися проводити симпозіуми з питань розвитку промисловості Палестини, конфлікту між арабами та євреями, опору радянській владі. Використовувалася “тюремна пошта”: між камерами таємно циркулювали записки. Це тривало доти, доки коробок із листками з цигаркового паперу, списаними тезами симпозіуму, не потрапив до рук слідчого. Тези відправилися в пакет із доказами, а сіоністи отримали нові терміни. Авраам Вігдерзон був на три роки засланий до Туруханська.
Тортури, заслання, табори, втрата доньки та брата
У 1933 році Авраам, нарешті, зміг повернутися до рідної Вінниці. Його брат Яків перебував у черговому засланні. Молодшому, Йосипу, вдалося отримати “заміну” і виїхати до Палестини. Зате до Авраама приїхала його давня соратниця, Галина Гушанська, вони одружилися і переїхали до Конотопа. У 1936 році у них народилася донька Двора.
На цей час Авраам і Галина вже відійшли від сіоністської діяльності. Їхні політичні погляди анітрохи не змінилися, але вони розуміли: ні про яку організовану роботу в Радянському Союзі не може йти й мови. Проте 8 березня 1938 року Авраам Відгерзон був знову заарештований 4-м відділом УМГБ УНКВС по Чернігівській області. Через тиждень йому були висунуті звинувачення за статтями 54-8 і 54-11 КК УРСР. Відгерзона звинуватили в тому, що він не лише належав до контрреволюційної організації, але й готував терористичні акти проти членів радянського уряду та керівників партії.
Його перший допит відбувся лише через півтора місяця після арешту. Вігдерзон стверджував, що ніякою сіоністською роботою він не займався. Протягом двох місяців чекісти методично знущалися над заарештованим, перетворивши кімнату дізнання на справжню катівню. В результаті 13 червня 1938 року, Відгерзон дав зізнавальні показання. Він заявив, що, розшукавши в Слов’янську свого брата Якова, він знову приєднався до сіоністської організації.
Восени 1939 року Особлива Нарада НКВС СРСР засудила Авраама Вігдерзона до п’яти років виправно-трудових таборів з подальшим позбавленням прав. Відбувати термін його відправили в Івдельлаг на Уралі. У 1943 році, в розпал радянсько-німецької війни, термін ув’язнення Вігдерзона був продовжений “до особливого розпорядження”. Тільки у вересні 1946 року він був звільнений з табору, повернувся до Конотопа і влаштувався в бухгалтерію місцевого райпромкомбінату. Сюди ж приїхала Галина, яка повернулася з евакуації.
Усі роки, проведені в ув’язненні, Авраам не знав, що його донька, маленька Двора, померла незабаром після його арешту. Дружина боялася писати йому про це, щоб він остаточно не впав духом. Нічого Авраам не знав і про свого брата Якова, також заарештованого в 1938 році і засудженого за “першою категорією” — тобто, розстріляного.
Вігдерзона заарештували знову 6 травня 1949 року. Це сталося після того, як його брат Йосип, який жив у Тель-Авіві, дізнався про звільнення Авраама і надіслав йому до Конотопа листа. У листуванні, що зав’язалося, брати були вкрай обережні, але це не допомогло. Крім того, Йосип організував для Авраама посилку з парою черевиків і чоловічою білизною. Її відправником значився “Союз взаємодопомоги євреїв Латвії та Естонії” — ворожа, з точки зору радянської влади, буржуазно-націоналістична організація.
Слідство 1949 року базувалося на старих матеріалах. Винним в антирадянській діяльності Вігдерзон себе не визнав, але чекісти дістали з папки підписані ним у 1938 році показання. “Я стверджую, що на допитах я обмовив і себе, й інших, будучи доведений особами, які мене допитували, до неосудного стану”, — стверджував Вігдерзон. Але всі спроби домогтися справедливості виявилися марними. Суд виніс очікувану постанову: “Вігдерзона Авраама Лазаревича, за приналежність до антирадянської терористичної організації, заслати на поселення до Красноярського краю”. Разом з дружиною Галиною Менделівною він вирушив з Конотопа до Тасеєвського району Красноярського краю.
Нарешті, у своїй країні
Із заслання вони повернулися за амністією лише в липні 1954 року. Коли в СРСР почали переглядати справи репресованих, два останні ув’язнення Вігдерзона були визнані неправомірними, його було реабілітовано.
Загалом Авраам Вігдерзон провів у в’язницях і таборах 26 років. Переїхавши наприкінці 1950-х років до села в Ленінградській області, Авраам і Галина вже почали домагатися права на виїзд до Ізраїлю. Але героїчна дружина Авраама померла в 1965 році після тяжкої хвороби. Авраам Лазаревич репатріювався в 1969 році сам.
З перших днів життя в Ізраїлі він відчував, що повинен повернути борг єврейській державі. Оселившись у брата покійної дружини, Нісана Гушанського, сіоніст-соціаліст часто приказував: «Ви тут кібуц побудували і фабрику заснували, а я сидів. Я повинен працювати старанніше за вас, щоб повернути хоча б частину свого боргу перед країною». І справді, він ніколи не брав відпустку і часто після основної роботи займався збиранням фруктів у садах Ягура.
Як колишній в’язень Сіону, Вігдерзон відчував обов’язок допомагати вихідцям із Радянського Союзу. Зокрема, він взяв шефство над Анатолієм (Натаном) Альтманом, засудженим в СРСР у «Літаковій справі». Під тиском міжнародної громадськості Альтман був звільнений достроково, у 1979 році.
Незадовго до своєї смерті він написав у щоденнику: «Я дивлюся на вершину Кармелю… Я бачу наших дітей, які радісно граються посеред вулиці. І коли я бачу все, що робиться в господарстві: будівництво, розвиток, хороших людей, більшість з яких працює, — моє серце наповнюється радістю, задоволенням і щастям». Серце Авраама Вігдерзона перестало битися 6 січня 1982 року.
Співробітники проекту «Єврейські герої» працюють в архівах країн, що знаходяться на території колишнього Радянського Союзу. Автори: Невзлін Анна, Ротман Фреді. Їхня мета – увічнити імена євреїв, чий вчинок незаслужено стерся з людської пам’яті. У цій рубриці «Деталі» продовжать публікувати розповіді про життя євреїв, чий внесок у цивілізацію та боротьбу з різними формами тоталітаризму став фактом історії. Для контакту з проектом ви можете звернутися на сторінку «Єврейські герої» у Facebook, читайте в ТГ @Jewishheroes або надіслати листа на електронну пошту [email protected]
На фото: Авраам Вігдерзон. Фото з сімейного архіву
