Як Нетаньягу, Ердоган і аш-Шараа ділитимуть любов Трампа
Поки Газа очікує на рішення Дональда Трампа щодо «звільнення» близько 200 членів ХАМАСу, які застрягли в тунелі, а ліванський фронт загрожує поверненням до війни, президент США водночас завершує угоду з Сирією, де, можливо, йому нарешті вдасться досягти значного дипломатичного успіху.
У понеділок сирійський президент Ахмад аш-Шараа прибуде до Білого дому на зустріч із Трампом. Ця подія без сумніву заслуговує на звання «історичної» — це буде перший візит сирійського президента до резиденції глави виконавчої влади США.
Придане, яке, як очікується, аш-Шараа принесе своєму американському колезі — дивний термін для людини, яку ще десять місяців тому вважали терористом і за голову якої обіцяли 10 мільйонів доларів, — включає готовність приєднатися до міжнародної коаліції, що веде боротьбу з «Ісламською державою». Воно також передбачає принципову згоду, а можливо, й більше — підписати угоду про безпекові заходи з Ізраїлем і декларацію про намір приєднатися до Авраамських угод.
В обмін на це аш-Шараа очікує повного скасування всіх залишкових санкцій проти Сирії. Це відкриє доступ до інвестицій і допомоги, необхідних країні для відновлення після руйнувань, спричинених 13-річною громадянською війною.
Відносини між Трампом і Сирією аш-Шараа — це не просто ще одна з тих воєн, припинення яких Трамп любить виставляти як свою заслугу. Це не чергове досягнення на шляху до Нобелівської премії миру, яка цього року від нього вислизнула. Це, очевидно, подарунок Трампа своєму «доброму другові» — спадкоємцю саудівського престолу Мухаммеду бін Салману.
Мухаммед швидко визнав уряд аш-Шараа й переконав своїх колег із країн Перської затоки також визнати лідера міліції «Хаят Тахрір аш-Шам» законним керівником Сирії. Потім спадкоємець престолу кинув усі сили — і всю фінансову міць — на те, щоб домогтися такого ж визнання з боку Трампа.
Якби йшлося про будь-яку іншу країну, усе могло б завершитися гучною церемонією, обіймами й обміном люб’язностями. Але Сирія стоїть у центрі регіонального стратегічного вузла, до якого, крім Саудівської Аравії та інших країн Перської затоки, входять Туреччина, Ізраїль і Ліван.
Сирією також цікавиться Росія, яка прагне повернути хоча б частину військових баз, що перебували під її контролем за Башара Асада — усунутого президента, який утік до Москви.
Для Вашингтона ж успіх з аш-Шараа міг би означати звільнення американців від військової присутності в Сирії та реалізацію мрії Трампа позбутися країни, у якій «немає нічого, крім піску». Але шлях до цього ще довгий, звивистий і всіяний мінами.
Аш-Шараа, який нині контролює лише близько 60 відсотків території Сирії, потребує американського «мінного тральщика», щоб розчистити шлях до суверенітету над усією країною, нейтралізувати головні осередки опору його владі та збалансувати вплив інших іноземних гравців, які вже намагаються зробити Сирію своїм протекторатом.
У матриці суперників, що борються за вплив у Сирії, першість належить Саудівській Аравії: саме вона зробила аш-Шараа легітимним лідером і, як очікується, витратить мільярди доларів на відновлення інфраструктури та державних інститутів. Але провідним гравцем у цій Великій грі, який, найімовірніше, пожне більшість дипломатичних плодів, є Туреччина.
Анкара здобула авторитет у нового сирійського уряду ще під час громадянської війни, коли вона навчала, фінансувала, консультувала та всіляко допомагала аш-Шараа в його операціях проти режиму Асада. Туреччина вважається партнером, відповідальним за швидке захоплення аш-Шараа влади в країні, яке завершилося поваленням Асада в грудні минулого року.
Сусідня Туреччина, яка окуповує територію на півночі Сирії, стала військовим і дипломатичним партнером у перші дні правління аш-Шараа й є основним каналом переміщення товарів і людей у Сирію та з неї. Це також країна, яка отримає найбільшу вигоду, коли почнеться розподіл проєктів із відбудови Сирії.
І річ не лише в економіці. Туреччина прагне ліквідувати військову силу сирійських курдів, вважаючи курдські загони терористичними організаціями, що становлять загрозу її національній безпеці. Відтак вона розглядає аш-Шараа та його армію як стратегічний актив для досягнення цієї мети.
Однак Сирійські демократичні сили — так називаються озброєні курдські формування — залишаються союзником США у війні проти «Ісламської держави». СДС, які отримали високу оцінку від США та інших країн міжнародної коаліції проти ІД, мають американське фінансування, озброєння, командування та розвідувальну підтримку.
Вони також контролюють території, де розташовані найбільші центри утримання бойовиків «Ісламської держави» — десятки тисяч із них перебувають там разом із родинами.
Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган, який вважає американо-курдський альянс загрозою для своєї країни, ще під час першої каденції Трампа, а згодом і Джо Байдену, пропонував, щоб саме Туреччина вела війну проти «Ісламської держави» й керувала гігантськими центрами утримання замість курдів. Але ця пропозиція, яку неодноразово відхиляли, лише посилила напруженість і роздратування Ердогана щодо обох адміністрацій. Із 2019 року й до цієї осені він не відвідував Вашингтон.
Тепер Ердоган знову представив Трампу стару ідею, але із привабливим поворотом. Замість турецької армії до міжнародної коаліції проти «Ісламської держави» приєднається Сирія. Сирійська армія замінить курдські сили, а сирійський уряд збудує нові центри утримання бойовиків ІД на підконтрольній йому території, щоб замінити ті, що розташовані у курдському регіоні. Це дозволить Вашингтону нарешті відмовитися від послуг курдів.
Ба більше, Туреччина подає цей крок як частину ширшого плану, який вимагатиме інтеграції курдів у сирійську армію. Це також завершить процес підпорядкування курдських районів і формувань центральному уряду.
На перший погляд, цей план відповідає стратегічним цілям США, арабських держав і інших міжнародних гравців, які прагнуть до об’єднаної Сирії, де лише держава має законне право на зброю.
Однак для цього Трампу доведеться відмовитися від курдських союзників Америки. Йому також доведеться покладатися на сирійську армію, яка, попри підготовку під керівництвом Туреччини, усе ще потерпає від організаційних проблем. І фактично Трампу доведеться передати Туреччині майже повний контроль над політикою Сирії в регіоні.
Ба більше, такий крок може спровокувати насильство й конфлікти між курдами, силами аш-Шараа та сирійськими ополченцями, які діють під егідою Туреччини на півночі, що може знову втягнути цю частину Сирії у громадянську війну.
І це не єдина проблема Трампа. Ізраїль, який контролює територію на південному заході Сирії, узяв під свій захист друзьку меншину цієї країни, що вимагає автономії, а можливо, навіть створення незалежної друзької держави.
На тлі переплетення інтересів у Сирії, де події в друзькому регіоні можуть вплинути на курдську меншину, американці прагнуть укласти угоду з питань безпеки, яка дозволила б Вашингтону вимагати від Ізраїлю виведення військ із Сирії. Тоді уряд аш-Шараа отримав би контроль над півднем країни.
Але після кількох тижнів прямих переговорів між Сирією та Ізраїлем така угода так і не була підписана. Переважна думка в адміністрації США, висловлена спеціальним посланцем Томом Барраком, полягає в тому, що проблема Ізраїлю полягає не лише у питаннях безпеки, а й у стратегічному підході, який передбачає поділ Сирії на кантони. Таким чином Ізраїль міг би впливати на певні регіони, що нейтралізувало б або принаймні врівноважило вплив Туреччини.
Невідомо, яке рішення ухвалять американці, але агентство Reuters повідомило в четвер, що Вашингтон планує розмістити військових на авіабазі поблизу Дамаска, щоб контролювати виконання вже укладених ізраїльсько-сирійських угод із безпеки. Така домовленість може свідчити про наміри Трампа.
Згідно з повідомленням, США гратимуть ту саму роль, що й у Газі — стежитимуть за дотриманням угод із безпеки, нейтралізуватимуть заперечення Ізраїлю й змушуватимуть його залишити більшу частину окупованих територій.
Якщо Трампу також вдасться домогтися від аш-Шараа обіцянки приєднатися до Авраамських угод, навіть без зазначення конкретної дати, Ізраїлю буде складно наполягати на продовженні своєї присутності в Сирії. Це також означатиме завершення розширення турецького протекторату над Сирією — цього разу з дозволу США. Аш-Шараа, Нетаньягу й Ердоган, очевидно, змушені будуть поділити любов Трампа.
Якщо саме це є метою, то важко не помітити іронію. Трамп усім серцем прагнув уникнути прямої участі у справах Близького Сходу, не кажучи вже про введення американських військ. Саме він просував політику, за якою Америка не повинна воювати у війнах інших країн. І все ж він знову і знову опиняється втягнутим у цю гарячу арену.
Цві Барель, «ХаАрец»
Фото: AP Photo Alexander Zemlianichenko
