Як нацистський злочинець Адольф Ейхман хотів вчити іврит з рабином
Під час надання свідчень Адольфом Ейхманом на суді в 1961 році архітектора “остаточного вирішення” запитали, навіщо він просив нацистське керівництво оплатити йому уроки івриту. “Моє бажання сприйняли зі сміхом та підозрою, тому що для есесівця було незвично вирішити вивчати іврит, — відповів він. — Я б і сам не додумався до цього, якби не отримував підбірки з їдишської газети “Хайнт”, що виходила в Ризі, і не дійшов висновку, що вивчити іврит нескладно”.
Архівні свідчення цієї дивної історії опубліковані в понеділок на сайті державного архіву як частина величезної колекції файлів, пов’язаних з процесом над Ейхманом, відкритої для громадськості в Міжнародний день пам’яті жертв Голокосту. Колекція включає близько 380 тисяч відсканованих сторінок і вперше надає можливість розширеного пошуку.
Серед документів колекції — обговорення прохання Ейхмана, поданого приблизно в 1937 році — через чотири роки після приходу нацистів до влади і за два роки до початку Другої світової війни, — про виділення коштів на вивчення івриту. “З вищезгаданого питання гауптшарфюрер СС Ейхман рік тому попросив дозволу продовжити навчання у рабина після самостійного вивчення основ івриту протягом року, оскільки у вищезгаданий період неможливо було знайти вчителя-арійця”, — йдеться в записці, спочатку написаній німецькою мовою і перекладеній на іврит Бюро 06, поліцейським підрозділом, створеним Ізраїлем у 1960 році для підготовки доказів для суду над Ейхманом.
“На той час це прохання відхилили, — йдеться далі в меморандумі. — Ейхман продовжував вивчати мову самостійно, що вимагало значно більше часу. Щоб дозволити Ейхману вільно читати і писати цією мовою, ми просимо розглянути можливість навчання у рабина і затвердити необхідні для цього кошти”. У дужках зазначається, що звичайна плата за навчання становить “близько 3 рейхсмарок на годину”.
Важко сказати, наскільки добре Ейхман володів івритом, враховуючи, що свідчення на суді він давав німецькою мовою. З наявних матеріалів випливає, що його запит зрештою не задовольнили. Він сказав суду: “Я купив книгу для самостійного вивчення івриту, а коли закінчив її, подав прохання про вивчення івриту з рабином. Маю зазначити, що було б простіше, якби я запропонував начальству заарештувати рабина і наказати йому вчити мене івриту з в’язниці, але такий підхід на той час мені не сподобався”.
Під час надання свідчень Ейхмана запитали, чи могло його начальство побоюватися, що рабин матиме на нього “негативний” вплив, якщо йому дозволять вчитися у нього. Згідно з тодішнім репортажем газети “ХаАрец”, Ейхман відповів ствердно, додавши, що, “ймовірно, відповідальні особи вважали, що, почавши вчитися разом з рабином, він, найімовірніше, вступить з ним у бесіду і з інших питань”. Стаття закінчувалася висновком: “Не дивно, що начальство Ейхмана відмовилося дозволити йому брати уроки івриту у рабина. Вони боялися, що молодий Ейхман може стати людиною”.
Килим з мертвих
До збірки, яку зараз публікує державний архів, увійшли також свідчення тих, хто вижив у Голокості та виступав на процесі. Серед найпомітніших свідчень — показання письменника Єхіеля Де-Нура (відомого також під псевдонімом Ка-Цетнік), який знепритомнів під час процесу, не закінчивши свідчень. Частини цих показань вже публікувалися раніше, але зараз публікується їх повний текст в оригінальному, невідредагованому вигляді, так як він був написаний Де-Нуром від руки, а потім надрукований поліцією.
“Наче по всьому гетто був розстелений килим з мертвих людей — так він описував гетто Сосновець у Польщі, де він перебував в ув’язненні перед відправленням до Освенціма. — Коли мене вели до потяга, зі мною їхало понад 1000 осіб”.
“Чоловіки та жінки, а також нечисленні діти, що залишилися в гетто. Нас саджали побоями та стріляниною заганяли у вагони… Ми практично не могли дихати всередині. Під ногами і над головою були люди. Я знав, що нас відправляють до Освенціма, і, судячи з манери завантаження, ми знали, що нас відправляють на смерть. Але ми не розуміли, що означає ця смерть під назвою Освенцім… Коли ми прибули на залізничну станцію в Освенцімі, половина вагона була мертва”.
“Коли німці відчиняли двері вагонів, люди, що залишилися живими, вивалювалися прямо назовні, а тіла залишали всередині… Після закінчення селекцій нас у сутінках повели в бік Біркенау, — продовжує він. — Здалеку я побачив високу трубу, з якої валив густий дим і вилітали іскри”.
“У гетто вже ходили чутки, що в Освенцімі людей вбивають газом і спалюють — і, хоча ми не могли в це повірити, така інформація була. Коли я здалеку побачив трубу і побачив, що ми рухаємося в цьому напрямку, мені стало ясно, що це наш останній марш, і що ми йдемо назустріч смерті. Водночас іскра життя, яка була в кожній людині, не дозволяла нам остаточно змиритися з цією думкою”.
Пізніше у своїй розповіді він описує незабутню зустріч з Єйхманом у січні 1943 року. Де-Нур на той час був в’язнем Сосновецького гетто і несподівано отримав наказ від гестапо із сусіднього міста Катовіце з’явитися до керівника єврейського відділу Альфреда Дреєра. “Мої друзі за кордоном тоді билися, щоб отримати для мене уругвайське громадянство… Коли я отримав повістку, я подумав, що, можливо, це з приводу історії з громадянством”, — написав Де-Нур у нещодавно опублікованих показаннях.
Де-Нур побачив папери на столі Дреєра, і, згідно з його показаннями, агент гестапо дійсно сказав йому: “Ви — іноземний громадянин”. Але не встиг він зрадіти, як “позаду Дреєра відчинилися двері, і увійшов офіцер гестапо в чорній формі з “мертвою головою” на кашкеті. Це була висока людина. Він підійшов до столу, взяв папери, які переглядав Дреєр, розірвав їх на моїх очах і кинув папери в кошик. Я негайно залишив кабінет, вийшов з будівлі і повернувся в гетто”.
“Очевидно, що, розірвавши мої папери, він вирішив мою долю і, по суті, прирік мене на смерть”, — додав він. Пізніше йому казали, що цією людиною був Ейхман. “Що особливо закарбувалося в моїй пам’яті, так це його погляд. Це був пронизливий, гіпнотичний і жахливий погляд. Я дивився на його обличчя і бачив тільки очі. Здавалося, що він дивиться на мене через очниці “мертвої голови” на своєму кашкеті”.
Серед книг де Нура — “Будинок ляльок”, “Схід над пеклом” і “Зірка з попелу”. Його виступ на суді над Ейхманом став драматичним моментом, який для багатьох представників покоління тих, хто вижив, символізував затяжні жахи Голокосту.
“Я пробув там близько двох років, — свідчив де Нур, перш ніж знепритомніти. — Там час тече зовсім не так, як тут, на Землі. Кожна частка секунди змінює все. І у жителів тієї планети не було імен. Не було батьків, не було дітей. Вони не одягалися так, як одягаються звичайні люди. Вони не народжувалися і не народжували… Вони жили і вмирали не за законами цього світу. Їхнім іменем був їхній номер”.
Колекція державного архіву включає протоколи судових засідань, фотолітопис процесу, свідчення людей, які пережили Голокост, матеріали розслідувань ізраїльської поліції, диктофонні записи та багато іншого. Серед документів — наказ про арешт Ейхмана, виданий при викраденні Ейхмана Моссадом до Ізраїлю 23 травня 1960 року, в якому його звинувачували в “вбивстві людей, що належать до єврейської національної групи”, посилаючись на закон 1950 року, що називає геноцид злочином.
У розділі “Опис злочину” наказ говорив: “Адольф Ейхман підозрюється в тому, що в різних країнах Європи в період з 1938 по 1945 рік, будучи офіцером СС в Німеччині та посадовою особою, відповідальною за депортацію євреїв з Німеччини та територій, що перебували під контролем Німеччини, став причиною загибелі мільйонів євреїв, маючи мету знищення єврейської національної групи”. Підписана Шмуелем Ротом, начальником відділу карного розшуку ізраїльської поліції, заява закінчується словами: “Прошу вас розпорядитися про ув’язнення підозрюваного на 14 днів”.
Наприкінці 1961 року суд виніс Ейхману смертний вирок. У травні 1962 року його апеляцію відхилили. Тоді він подав прохання про помилування президенту Ізраїлю Іцхаку Бен-Цві. У державному архіві збереглися висловлювання генерального прокурора Гідеона Хаузнера, який очолював групу обвинувачів на процесі Ейхмана, зроблені ним під час дебатів.
“Він був не лише одним з учасників, але й одним з виконавців остаточного рішення”, — сказав Хаузнер. Він додав, що Ейхман “ніколи не виявляв ні докорів сумління, ні слабкості, ні коливань при виконанні взятої на себе ролі… Він здійснював свої жахливі злочини з радістю в серці та внутрішнім захопленням, до власного задоволення і до задоволення всіх своїх начальників”.
Говорячи про вирок Ейхману, Хаузнер сказав: “Ми прекрасно розуміли… наскільки мізерний і блідий цей смертний вирок порівняно з мільйонами смертей, на які він прирік своїх жертв. Як в людській мові немає слів, щоб описати подібні діяння, так і в людському праві не існує покарання, адекватно відповідного тяжкості його провини… Ми повинні призначити Ейхману максимальне покарання”.
Наприкінці дебатів уряд вирішив не рекомендувати Бен-Цві помилувати Ейхмана, і його стратили в ніч з 31 травня на 1 червня 1962 року.
Автор: Офер Адерет
Джерело: “ХаАрец“
Фото: Державний архів Ізраїлю
Колаж: Маша Цур Глозман
