Як Ізраїль дурив американців та приховував ядерні секрети
7 лютого 1967 року посол США в Ізраїлі Уолворт Барбор надіслав секретну телеграму держсекретарю Діну Раску. Ця телеграма досі засекречена, але згідно з іншими документами, вона містила драматичну інформацію про ізраїльську ядерну програму і, посилаючись на два ізраїльські джерела, стверджувала, що “Ізраїль набагато ближче до ядерної зброї, ніж ми думали”.
Телеграма приголомшила американський уряд. Через десять днів після її отримання директор департаменту у справах Близького Сходу Роджер Девіс надіслав ще одну телеграму, в якій написав, що останні звіти розвідки вказують на те, що Ізраїль, можливо, створює велике виробництво з хімічного виділення плутонію, досягнувши прогресу у виробництві компонентів ядерної зброї та можливість зібрати її протягом шести-восьми тижнів.
Девіс додав, що його відомство ставиться до цих повідомлень з обережністю, принаймні доти, доки вони не пройдуть ретельну розвідувальну оцінку. Дійсно, державний секретар Раск наказав провести термінову розвідувальну перевірку цих звітів.
Після розслідування Томас Х’юз, директор відділу розвідки та досліджень держдепартаменту, опублікував п’ятисторінкову секретну записку, в якій проаналізував повідомлення з Тель-Авіва. Близько третини меморандуму досі засекречено на вимогу ЦРУ, але з нього можна дізнатися багато. Не лише про повідомлення джерел з Тель-Авіва, але й про те, як вони були сприйняті та оцінені у Вашингтоні.
Згідно з меморандумом Х’юза, ізраїльські джерела повідомили, що Ізраїль має — або перебуває на межі завершення — завод для виробництва плутонію, об’єкт розташований у комплексі Дімони, реактор Дімони працює на повну потужність.
Сам Х’юз зайняв обережну позицію. Його відомство не змогло ні довести, ні спростувати ці твердження. Меморандум завершувався рекомендацією: “З точки зору розвідки вкрай важливо, щоб наступний американський інспекційний візит до Дімони був здійснений якомога швидше… Коли буде представлено звіт інспекторів, можна буде провести повторну оцінку на високому рівні”.
Записка Х’юза є частиною колекції документів, яку ми наразі публікуємо на сайті Архіву національної безпеки США. Деякі документи залишалися засекреченими протягом багатьох років, аж до вересня минулого року. Приховані в них подробиці проливають додаткове світло на сутінкове царство секретності, приховування та обману, що оточувало ізраїльську ядерну програму в її перші роки.
Ці документи дозволяють краще зрозуміти, що США дійсно знали про секрети Дімони, і вчать нас, як і якою мірою Ізраїль досяг успіху в приховуванні своїх секретів. Зібрані документи також можуть допомогти з’ясувати, із запізненням майже на шістдесят років, ким були ізраїльтяни, що передали інформацію американцям ще в 1960-х роках.
***
Проект “Дімона” народився як своєрідна матрьошка, секрет, схований у таємниці. Зовнішньою таємницею було саме існування масштабної франко-ізраїльської угоди про ядерну співпрацю, яка призвела до створення комплексу в Дімоні. Переговори та підписання угоди проводились в умовах повної секретності, і конфіденційність була визнана основоположним зобов’язанням обох сторін.
Але всередині цієї зовнішньої таємниці ховалася внутрішня супертаємниця, святая святих усієї справи. Секрет, розкриття якого розкриє єдину мету проекту. Секретом був план створення підземного хімічного заводу, єдиною метою якого було виробництво плутонію для військового використання.
За словами французького журналіста П’єра Пеана, цей секрет взагалі не згадувався ні в офіційних документах угоди між Францією та Ізраїлем, ні навіть у технічних угодах між французькою та ізраїльською комісіями з атомної енергії. За словами Пеана, угода була укладена між виробничою компанією Saint-Gobain та фіктивним покупцем, і в ній Ізраїль взагалі не згадувався. Лише небагато з обох сторін угоди знали про цей секрет.
Сам комплекс у Дімоні, зовнішній секрет, був виявлений і ідентифікований як ядерний комплекс, що будується, американцями в листопаді-грудні 1960 року. Після цього прем’єр-міністр Давид Бен-Гуріон поспішив заявити, що Ізраїль будує реактор у Дімоні, однак, як він підкреслив, реактор буде призначений виключно для мирних цілей — досліджень, а не для створення зброї. Проте внутрішній секрет залишався таким протягом десятиліть.
Вперше він був розкритий лише в книзі, опублікованій Пеаном у 1981 році, а його подробиці, на думку іноземних експертів, були розкриті тільки після інформації, наданої Мордехаєм Вануну лондонській газеті Sunday Times у жовтні 1986 року.
Коротка заява Бен-Гуріона в кнесеті в грудні 1960 року, згідно з якою реактор у Дімоні був дослідницьким реактором для мирних цілей, стала основою легенди, яка була представлена першій американській групі інспекторів, що відвідали Дімону в травні 1961 року.
Згідно з цією легендою, мета проекту — “набути досвід експлуатації ядерного комплексу, який підготує Ізраїль до ери енергетичних реакторів у довгостроковій перспективі”. Дімона була представлена як широкомасштабне підприємство в галузі ядерних технологій, націлене на підготовку ізраїльських вчених з більшості аспектів використання атома в мирних цілях.
Американцям був переданий загальний план ділянки, але на представленому американцям плані Дімони не був показаний завод для отримання плутонію, який тоді перебував лише на ранній стадії будівництва.
Як саме виглядає головний секрет Дімони для людини, яка вперше відвідала комплекс Дімони? Опис цього місця з’явився на сайті Центру Вудро Вільсона в США, де наводяться показання молодого ізраїльського солдата на ім’я Еліезер Гейслер, який служив у Дімоні в середині 1960-х років, у ті ж роки, коли американці відвідали це місце.
У своїх показаннях Гейслер описує будівлю розділового заводу наступним чином: “Зовні вона виглядає як скромна одноповерхова будівля. Схожа на великий склад або магазин Walmart. Офіційним позначенням цієї будівлі було ‘адміністративні та господарські приміщення’ (і саме так говорили американським інспекторам у 1960-х роках). Проте скромний вигляд будівлі був лише верхньою, видимою частиною того, що насправді являло собою величезний об’єкт. Подібно до верхівки айсберга, будівля являла собою вхід до багаторівневого підземного переробного комплексу глибиною понад 210 футів, де перероблялося ядерне паливо, отримуване в розташованому неподалік важководному реакторі. У цій будівлі Держава Ізраїль виробляла плутоній для ядерних боєприпасів”.
Менш ніж через два тижні після першого американського візиту до Дімони, як зафіксовано в протоколі зустрічі Бен-Гуріона з Джоном Ф. Кеннеді в готелі Waldorf Astoria в Нью-Йорку, прем’єр-міністр Ізраїлю повідомив американському президенту, що “через три або чотири роки” в Дімоні буде побудовано “невеликий дослідний завод з виділення плутонію”.
Під час наступних інспекцій (1964-1967 рр.) керівники комплексу в Дімоні показували запрошеним групам порожні приміщення дослідного заводу, пояснюючи, що через фінансові та інші труднощі будівництво заводу було відкладено і зрештою скасовано.
Щоб підвищити достовірність цієї історії, Ізраїлю знадобилася складна кампанія з дезінформації, яка тривала протягом усього десятиліття, поки американці відвідували Дімону. Кампанія була спрямована не лише на те, щоб приховати головну таємницю Дімони, але й на те, щоб замаскувати багато технологічних компонентів на об’єкті — фактично, весь комплекс — таким чином, щоб підтвердити твердження, що це дослідницький центр, а не виробництво матеріалів, що розщеплюються.
Така системна операція з обману була далеко не тривіальною як у політичному, так і в технічному плані. Вона починалася з прем’єр-міністрів (Бен-Гуріон та Ешколь) на політичному рівні і продовжилась до адміністративного керівництва комплексу Дімони.
У період з 1961 по 1969 рік США провели дев’ять інспекцій у Дімоні, і тільки в останні роки стали зрозумілі героїчні зусилля — як інтелектуальні, так і фізичні, — які щорічно вкладалися в комплекс, щоб ввести в оману американських відвідувачів.
Але чи було це переконливим? Чи може маленька бідна країна, якою був Ізраїль у 1960 році, дозволити собі запустити два дослідницьких ядерних проекти одночасно – Сорек і Дімона? І якщо обидва проекти призначені для мирних цілей, чому невеликий проект був побудований і відкритий публічно, а інший будувався в обстановці повної секретності?
До публікації поточних документів, здавалося, що Сполучені Штати не знали напевно, що ізраїльсько-французька угода включала виробництво плутонію. Багато хто в Сполучених Штатах припускав, що реактор у Дімоні, мабуть, пов’язаний зі зброєю, але це була підозра, а не факт.
Але документ, опублікований у новій колекції, припускає, що США знали більше, ніж здавалося. Документ, опублікований на початку грудня 1960 року Об’єднаним комітетом з атомної енергії, прямо стверджує, що Дімона повинна була включати “установку з розділення плутонію”. Джерело цієї заяви невідоме. Але це, мабуть, перший і, можливо, єдиний документ американської розвідки, в якому прямо говориться, що ізраїльсько-французький проект з самого початку включав два компоненти, необхідні для програми створення зброї – атомний реактор і виділення плутонію.
Якщо США знали з самого початку — або, принаймні, припускали — що угода щодо Дімони також включала отримання плутонію, що сталося з цією інформацією? Як вона зникла? Це загадка для істориків, тому що всі подальші оцінки американської розвідки щодо Дімони — з 1961 року і принаймні до 1967 року — повторюють оцінку, що в Дімоні, ймовірно, немає підприємства з виділення плутонію.
Проте і в 1965, і в 1966 роках інспектори попереджали, що якщо Ізраїль вирішить змінити напрямок, то протягом короткого часу, за 12-18 місяців, він може перепрофілювати Дімону з дослідницького центру у військовий. У цих повідомленнях американці вже висловлювали підозри, що має місце обман щодо використання реактора.
…І ось у лютому 1967 року повідомлення “з ізраїльських джерел” досягли посольства в Тель-Авіві. Говорячи сучасною мовою, “джерела” попередили американців, що Ізраїль виявився пороговою ядерною державою.
Ці повідомлення були справді драматичними. По-перше, вони суперечили американській оцінці статусу ядерної програми Ізраїлю. По-друге, якщо повідомлення заслуговували на довіру, то це було доказом триваючої шахрайської операції в Дімоні, а заспокійливі дипломатичні послання Бен-Гуріона та Ешколя президентам Кеннеді та Ліндону Джонсону були неправдивими. Американські документи — як з посольства, так і з Вашингтона — показують, що американцям було дуже важко проковтнути цю гірку пілюлю.
***
Після тижнів очікування перед Шестиденною війною Ізраїль вжив заходів, яких раніше не робив. Вперше у своїй історії він зібрав ядерні пристрої всього за кілька днів — про що світу було оголошено десятиліття потому — щоб мати можливість продемонструвати ядерну зброю на випадок найгіршого сценарію.
У червні 2017 року, через 50 років після Шестиденної війни, ми опублікували в цифровому архіві Інституту Вудро Вільсона у Вашингтоні свідчення бригадного генерала Іцхака Яакова. У своїх показаннях він детально описує військові приготування Ізраїлю до проведення ядерної демонстрації у разі критичної ситуації.
Неможливо не задатися питанням, хто були ті ізраїльські джерела, які передали американцям приховані секрети Дімони. Підданий цензурі американський документальний матеріал не вказує джерела, але дає деякі підказки, які допоможуть розгадати загадку.
Меморандум Х’юза, в якому коротко порушується питання якості ізраїльських джерел, не розкриваючи їхньої особистості, встановлює зв’язок між джерелами посольства в Тель-Авіві та невеликою організацією під назвою “Комітет з ядерного роззброєння Близького Сходу“.
У меморандумі зазначається, що комітет був заснований у 1961 році, і відзначається, що членами комітету в основному є відомі професори Єврейського університету та Техніону, а також додається, що вони можуть мати професійні або сімейні зв’язки зі співробітниками Дімони. “Ось чому, незважаючи на упередженість цих людей з цього питання… ми повинні розвивати з ними відносини і намагатися отримати від них більш детальну інформацію”.
Сьогодні мало хто знає про існування комітету, який діяв протягом семи років між відкриттям комплексу в Дімоні та Шестиденною війною, іноді відкрито, але в основному за лаштунками. Його громадська діяльність була ефемерною — за винятком однієї книги, опублікованої комітетом у 1963 році — але йому вдалося отримати доступ майже до всіх лідерів сіоністських партій того часу.
Минув приблизно рік з моменту драматичної заяви Бен-Гуріона про Дімону до того, як склалися умови для винесення на публічне обговорення питань і сумнівів — не кажучи вже про критику — щодо Дімони. Бен-Гуріон сказав, що Дімона була побудована в мирних цілях, але в Ізраїлі розуміли, що це питання оборонне, і про нього краще мовчати.
Труднощі, з якими зіткнулися ті нечисленні інтелектуали, які виступали проти або висловлювали сумніви, були подвійними: з одного боку, цензура, яка перешкоджала будь-яким публікаціям на тему Дімони в ім’я святині безпеки, а з іншого — самоцензура. У вузькому просторі між бажанням попередити і небажанням бути сприйнятим як перешкода державній безпеці, народився і функціонував комітет.
Засновником комітету і його живим духом був Еліезер Лівне, письменник і активіст, який був депутатом кнесету в 1950-х роках і одним з лідерів групи активістів МАПАЙ. Лівне почав створювати комітет наприкінці 1961 року, але лише через деякий час його існування стало надбанням громадськості.
Молодий єрусалимець на ім’я Єгуда Бен-Моше, член МАПАЙ, став допомагати Лівне. З часом Бен-Моше офіційно став секретарем комітету і ключовою фігурою організації.
У січні 1962 року, після важкої боротьби з цензурою, Лівне опублікував у газеті “ХаАрец” першу антиядерну статтю в Ізраїлі “Попередження в останню хвилину”, в якій стверджував, що ескалація арабо-ізраїльського конфлікту обернеться катастрофою для Ізраїлю і для всього регіону, і тому Ізраїль не повинен діяти в напрямку ядерної гонки озброєнь.
Два місяці потому він організував петицію, підписану відомими інтелектуалами та вченими. Петиція закликала уряд Ізраїлю вжити дипломатичну ініціативу проти розміщення ядерної зброї на Близькому Сході.
Серед підписантів були Мартін Бубер, Гершом Шолем, Ефраїм Орбах та Єшаягу Лейбовіц, а також інші відомі вчені, включаючи двох колишніх членів Комісії з атомної енергії, які пішли у відставку кількома роками раніше – Габріель Штайн та Франц Олендорф. Публікація петиції також привернула увагу громадськості до існування комітету.
Держава зберігала мовчання і не відреагувала на петицію, проте міністерство оборони під керівництвом заступника міністра Шимона Переса розпочало неформальну кампанію з підриву легітимності комітету, натякаючи, що його діяльність завдає шкоди державній безпеці.
У роки своєї діяльності комітет функціонував як щось середнє між лобі, представники якого спілкувалися з членами кнесету, і невеликою інтелектуальною дискусійною групою, яка збиралася кожні кілька тижнів, зазвичай в Єрусалимі, де жила більшість членів комітету. Активісти комітету, число яких, очевидно, ніколи не перевищувало двох десятків, зустрічалися і обговорювали небезпеку ядерної зброї як глобальну, регіональну та ізраїльську проблему.
Після Шестиденної війни Антиядерний комітет зник з громадського життя Ізраїлю, наче його ніколи й не існувало. Сам Лівне став активним активістом іншого комітету – Комітету за цілісність Землі Ізраїлю – і повністю відмовився від боротьби в Дімоні. Антиядерна кампанія також миттєво втратила свою громадську значущість. Ядерна проблема була віднесена до сфери секретності і табу.
Два десятиліття потому, в листопаді 1986 року, після справи Вануну, редактори щотижневика “Котрет рашіт” згадали про комітет і зв’язалися з Єгудою Бен-Моше, якому тоді було 65 років, і попросили його написати спогади про комітет та його діяльність. Особиста і дещо ностальгічна стаття, написана Бен-Моше, була опублікована під заголовком “25 років до Вануну” і розкрила безліч історій про закулісся комітету – його людей, атмосферу, етос.
Серед іншого Бен-Моше розповідає наступну історію: “Я вирішив за власною ініціативою і без відома інших членів комітету зустрітися з науковим аташе посольства США. Він прийняв запрошення і приїхав до мене додому. Я вирішив з’ясувати, якою мірою американці обізнані про ситуацію. Аташе цікавився нашими діями і пояснив мені, що Сполученим Штатам буде важко прийняти таємні дії Ізраїлю, що суперечать політиці нерозповсюдження ядерної зброї.
Коли аташе залишив будинок, я повідомив про зустріч у МЗС. Через годину мене запросили на допит у Тель-Авів. Допит був приємним і дружнім. Мої допитувачі записали мої дії та їх причини, і я взяв на себе зобов’язання покласти край своїй приватній зовнішній політиці”.
Бен-Моше згадав, що ця зустріч – або серія зустрічей – з американським науковим аташе відбулася в 1964 році, але, згідно з американською документацією, вона, очевидно, відбулася на початку 1967 року. Бен-Моше був відсторонений від посади секретаря комітету навесні 1967 року.
Чи справді Бен-Моше був одним із джерел – можливо, головним, – який надав інформацію американцям? Чи справді всі урядові установи США стали жертвами обману чи були ті, хто усвідомив правду і зрозумів, що їм слід закрити на це очі? Ймовірно, ми ніколи не дізнаємося повні відповіді на ці питання. Чим більше секретів розкривається, тим більше залишається нез’ясованих моментів.
Автор: Авнер Коен
Джерело: “ХаАрец“
На фото: ядерний дослідницький центр у Дімоні
Фото: Томер Аппельбаум
