«Я не вірю в перемир’я»: чому жителі півночі не хочуть повертатися додому
Вулиці селища Шломі безлюдні. Лише зрідка можна побачити автомобіль, що проїжджає. Вдалині видніється кордон із Ліваном та випалена земля по обидва його боки.
«Це ЦАХАЛ шукав тут тунелі «Хезболли», — пояснює житель Шломі Дуді Свіса, який днями повернувся до селища, щоб заново відкрити свою піцерію. Його другий бізнес, суші-бар, закрився, ймовірно, назавжди.
Дуді Свіса: «Друзі продадуть свої будинки інвесторам і поїдуть звідси»
«Мої заклади не працюють з 7 жовтня 2023 року, — каже Дуді. — Я сім місяців провів на резервістській службі і з того часу не працюю. Піцерію доведеться відкривати в новому місці. Власник приміщення, яке я орендував досі, відмовився продовжувати договір. Йому вигідніше, щоб його торгова площа стояла порожньою. Зараз я роблю ремонт у новому приміщенні і витрачаю на це власні гроші. Прикро, адже свою попередню піцерію я повністю відремонтував навесні 2023 року, буквально за кілька місяців до початку війни».
«Навіть якби я захотів відновити суші-бар, де б я знайшов працівників для двох закладів одразу? — питає Дуді і раптом радісно вигукує: — Дивись, якась жінка повернулася в Шломі і вигулює собаку!»
Потім він повертається до нашої розмови: «Держава поки виплачує мені лише аванси. Я знайшов адвоката і сподіваюся, що він мені допоможе. Держава наробила мені шкоди ще під час епідемії коронавірусу. Усе моє майно арештували, і я був змушений повернути державі 40 000 шекелів».
«А зараз у мій дім влучив уламок, і я отримав компенсацію в розмірі 1000 шекелів, — розповідає Дуді. — Я звернувся домовлятися про ремонт, і мені сказали, що вся робота коштуватиме 30 000 шекелів. І це крім іпотечного кредиту, який я виплачую за дім. Лише на першу половину цього року мені дозволили зробити паузу. Але тепер я сплачую за це відсотки. Краще б мені взагалі не давали жодної відстрочки».
Чи планує родина Свіса повернутися до Шломі? Дуді вагається з однозначною відповіддю.
«Дружина і діти зараз у Кир’ят-Ямі, і їм хочеться повернутися, — каже він. — І ми повернемося, бо тут наш бізнес. Але угоди про припинення вогню недостатньо. Я знаю, що багато хто не збирається повертатися. Деякі мої друзі хочуть продати свої будинки інвесторам і поїхати звідси. А нові люди приїдуть у Шломі через податкові пільги».
Елсі Туама: «Не можна просто так повернутися, усе треба ремонтувати з нуля»
«Ми не закривали наші торгові точки жодного дня», — каже Елсі Туама. Їй та її чоловікові належать супермаркет і кіоск. За словами Елсі, у них увесь час були покупці – після початку війни у Шломі залишилося 500-600 людей. «Переважно це літні люди, — пояснює Елсі. — Якраз у той день, коли оголосили про припинення вогню, роботи стало менше. Люди не знають, що робити і що буде далі».
«Неможливо просто так взяти і повернутися до Шломі, — продовжує вона. — Будинки потребують ремонту з нуля. Усе, що в них залишилося, треба викинути, тут повно щурів. У січні вікна нашого магазину розбило вибуховою хвилею, але ми вже вставили нові. Це сталося, коли нас обстріляли великими ракетами «Буркан». Крім нас, у Шломі працює лише аптека, усе інше зачинено».
Під час війни Елсі довелося залишити свій дім. «Господиня виселила нас посеред терміну оренди, — розповідає вона. — Ми орендували цей дім цілих 10 років. Але господиня захотіла отримати компенсацію. Ми були змушені орендувати квартиру в Нагарії. Там теж часто були обстріли, але ми звикли. Зараз ми збираємося повернутися до Шломі».
«Нам важливо було не виїжджати далеко, щоб продовжувати свій бізнес, — пояснює Туама. — Ми відкрили супермаркет прямо перед війною. Я щодня привожу туди овочі, молоко і рибу. У нас закуповуються й жителі навколишніх селищ. Ми зараз не думаємо про прибуток – аби якось вижити. За воду, оренду та муніципальний податок ми платимо, як зазвичай. Супермаркет повний товарів, я що, мала все викинути і поїхати? А якщо люди почнуть повертатися?»
Елсі Туама: «Намалювали графіті: “Не купуйте тут, не давайте арабам заробітку”»
Елсі Туама походить із родини ліванців, колишніх військових Армії Південного Лівану, які переїхали до Ізраїлю 24 роки тому. Минулого тижня, окрім усіх труднощів, їй довелося зіткнутися з проявами расизму.
«До нас зайшов чоловік, який поводився грубо, — розповідає Елсі. — А потім ми побачили на стіні нашого магазину графіті: “Не купуйте тут, не давайте арабам заробітку”. Ми живемо у Шломі вже 12 років, мій чоловік багато часу проводить на резервістській службі. Це жахливо. Але цей чоловік ще заплатить за це, я подам на нього до суду».
Джозеф Абед: «За весь час війни моя аптека була зачинена лише один день»
В аптеці ми зустріли Джозефа Абеда з села Міїлія. «За весь час війни моя аптека була зачинена лише один день, — каже він. — Тоді мене просто не впустили до Шломі й сказали, що це закрита військова зона. Загалом у мене купували ліки як місцеві жителі, так і солдати. Але цей продаж не приносив прибутку. Люди іноді приїжджали до Шломі, щоб подивитися, що сталося з їхніми будинками, і тоді заходили до мене».
Чи повернуться місцеві жителі до Шломі? Абед у цьому не впевнений. «Ті, хто орендував тут квартири, навряд чи повернуться, — каже він. — Інші, скоріш за все, повернуться. Ми живемо у чудовому місці, де панують теплі стосунки. Я сподіваюся, що вони повернуться».
Сімона Нахум: «Мій син не повернеться, бо тут немає школи для його дітей»
«Я повернувся додому один, — розповідає 80-річна Сімона Нахум, яка прийшла до аптеки за ліками. — 11 місяців ми жили в готелі у Зіхрон-Яакові. Господи, як я вже хотів повернутися!»
Сімона живе в сусідньому селищі Яара. «Мій син ще не повернувся з резервістської служби, — каже він. — Але, коли його відпустять, він уже не буде жити в нашому селищі. Зараз тут немає школи для його дітей. Але я повернувся! Мені рівно 80 років, і, як кажуть, кожна куля має свій адресат. Якщо мені судилося загинути, моя куля все одно мене знайде».
«Жителям Шломі доведеться їздити за покупками до передмість Хайфи»
Неподалік від порожнього торгового центру ми побачили у дворі одного з будинків кількох людей. «Дні ми проводимо у Шломі, а ночуємо в районі Хайфи, — розповіла господиня дому, яка не побажала назвати своє ім’я. — І так щодня від початку війни. Наш дім постраждав від обстрілів, можете подивитися».
Всередині будинку дійсно все зруйновано, лише кухня вціліла.
«На початку війни я щодня приїжджала сюди готувати їжу для солдатів, — каже господиня дому. — Але зараз я виїжджаю. Я не вірю в це припинення вогню. Я не вірю ні державі, ні уряду. Я не вірю в це затишшя. Знайду собі дім у Тель-Авіві, де після кожної ракети щось роблять».
«Я вже попросила свою доньку, яка живе в Рамлі, підібрати мені квартиру, — продовжує вона. — Усе, я виїжджаю. Я тут із 1982 року, пережила три ліванські війни. У мене семеро дітей, і всі служили в армії. Я більше тут не залишуся. Мені залишилося жити 20 років. Тут і так усе запущено, а якщо мені доведеться їздити за покупками до іншого міста – краще я житиму там».
«Так налаштована не лише я, — каже господиня дому. — Я знаю 200 родин, які не збираються повертатися до Шломі. Вони здадуть свої будинки, а самі орендуватимуть квартири в інших місцях. Бізнес теж сюди не повернеться, і жителям Шломі доведеться їздити за покупками до передмість Хайфи. Минулого тижня через ракетний обстріл у мене згоріла машина, яка коштувала 120 000 шекелів. А компенсація становить лише 88 000. Податкова служба знижує ціну через те, що це була лізингова машина і через пробіг. Вибиті вибухом вікна будинку залатали фанерою – і все. Не буде тут спокою! Ви вірите в цю угоду?» Ми не знали, що відповісти.
Даніель Вакнін: «Тихо тут буде максимум рік. Їм не можна вірити»
«Зараз тут затишшя перед бурею, — каже Даніель Вакнін, чий дім постраждав від прямого влучання 19 листопада. — Я не вірю в жодний спокій».
Даніель розповідає про своє військове минуле та показує свій зруйнований дім. Уламки ракети, що влучила у його будинок, Даніель вирішив зберегти. Він показує їх нам. «От побачите, — каже він. — Тихо тут буде максимум рік. Їм не можна вірити».
Автор: Кім Лагзієль
Джерело: TheMarker
Фотоілюстрація: Гіль Еліягу
