Я хочу радіти падінню Асада. Але боюся «сильних людей» нової Сирії

Чи варто мені радіти падінню диктатури, що тривала понад 50 років, спочатку при батькові, потім при синові — через яку мені довелося провести все своє доросле життя у вигнанні? Відповідь, звісно, “так”… Але повністю прийняти цю “радість” мені важко.

Після чотирьох десятиліть вигнання я мрію повернутися у свій курдський район у Дамаску, схилити коліна на могилі матері. У мене не було можливості бути присутнім у Сирії, щоб оплакати втрату батьків, а також двох моїх братів. Один з них помер після арешту, отримавши кулю від батька Башара Асада — Хафеза, який був тоді президентом.

Але як я можу довіряти новим ісламістським правителям Дамаска та їхньому захиснику, президенту Туреччини Реджепу Ердогану?

На своєму “шляху до Дамаска” новий господар Сирії Абу Мухаммед аль-Джулані (уроджений Ахмед аш-Шараа) пройшов школу найгірших джихадистів — спочатку в “Аль-Каїді”, потім у угрупованні “Ісламська держава” — навчальних закладах, які ще не увійшли до Шанхайського рейтингу найкращих університетів світу.

Змінивши військову форму на цивільний костюм, аль-Джулані підкреслює, що ці “мандри” залишилися в минулому, хоча його спокійна поведінка нагадує Усаму бен Ладена. Гаразд, спишемо на молодість. Його промова у великій мечеті Омейядів у Дамаску, присвячена захопленню влади, перегукується з риторикою знаменитої проповіді лідера ІДІЛ Абу Бакра аль-Багдаді в Мосулі після його захоплення у 2014 році.

На цьому символізм не закінчується. Мечеть збудована династією Омейядів, що правила мусульманським світом у шостому та сьомому століттях, і зведена на місці древньої церкви. Всередині мечеті також знаходиться мавзолей Саладіна, мусульманського лідера, який переміг хрестоносців. Коли Франція завоювала Сирію після Першої світової війни, французький генерал Анрі Гуро відвідав мечеть Омейядів з вигуком: “Саладіне, ми повернулися!”.

А Ердоган — той самий правитель, який перетворив візантійську Святу Софію на мечеть, вивів Туреччину з Конвенції ООН про захист жінок, підтримав ІДІЛ у Сирії та привітав ХАМАС у своїй країні. Сунітський політичний іслам Ердогана навряд чи можна вважати зразком для наслідування, він не кращий за іранський революційний шиїзм — як на Близькому Сході, так і в турецьких громадах на Заході, де діють його секретні служби.

Вигнання з «Скотного двору» Асадів

Я проголосував ногами за рішення покинути сирійську державу родини Асадів, їхній оруелівський «Скотний двір». Я був наймолодшим і першим у родині, хто обрав життя у вигнанні. Відтоді мої сирійські родичі, навіть далекі, покинули країну. Родина розсіялася по Парижу, Берліну, Единбургу, Ербілю та Франкфурту — і далі, по Швеції та Норвегії. Сусіди й друзі теж поїхали.

Світ просвіченого й витонченого ісламу, в якому мене виховували, не заперечував проти того, що я, 15-річний підліток, приєднався до лівого опозиційного руху. Цей іслам докорінно відрізняється від ісламу джихадистських крамарів і деспотичної, жорсткої ідеології нових господарів Сирії — всі вони підкоряються Ердогану, базарному торговцю ісламом.

На Заході, як і на Близькому Сході, я завжди був світським. При цьому читав Коран арабською, Біблію івритом, а виховували мене курдська мати й ассирійсько-халдейська тітка Мір’ям, яка розмовляла зі мною арамейською.

Медресе мого дядька в Дамаску за мечеттю Омейядів відвідували студенти з усього світу, як і його мечеть у курдському кварталі Дамаска. Мечеть іншого дядька в тому ж районі виходить на мавзолей великого курдського вченого XVIII століття Молана Халеда Нахшабанді; навколо — однойменний цвинтар, де похована моя мати.

Новий сирійський лідер символізує встановлення активного сунітського ісламу, в кращому випадку салафітського. У гіршому — щось набагато похмуріше. Як казали грецькі мудреці у смутні часи: «Врятуйте нас від наших рятівників».

Мудреці нашого курдського району, розташованого на горі Касьюн, як написав би на їдиш Ісаак Башевіс Зінгер, нічого не залишили на волю випадку. Вони зробили все можливе, щоб забезпечити собі виживання за допомогою рефлексу ідентичності, притаманного меншинам серед переважної більшості — в даному випадку етнічно арабської більшості.

Верховний муфтій Сирії, найвища фігура офіційного ісламу в країні, Ахмад Кафтаро, а також перший секретар Комуністичної партії Халед Бакдаш, первосвященник офіційного секуляризму, були курдами і походили з видатних дамаських родин. «Ми тримали Сирію за обидва кінці — світський і релігійно-консервативний», — так напівжартома-напівсерйозно казали мудреці мого району.

За моїх часів, при Хафезі Асаді, під час президентських виборів населення змушували скандувати: «Наш лідер навічно!» На парламентських виборах бюрократична машина Асадів передбачливо спростила процес: голосувати можна було тільки за одну партію — «Баас». Ця панарабська фашистська партія прийшла до влади внаслідок перевороту в 1963 році. На щастя, я тоді був ще замалим, щоб голосувати.

Історія ніколи не буває лінійною, як мене вчили у Вищій школі соціальних наук. Як учив нас уродженець Праги Мілан Кундера, який сам був вигнанцем у Парижі: «Життя завжди в іншому місці». Вперше голосуючи у Франції, я фактично голосував за себе, як кандидат на європейських виборах 1994 року. Це була ще не та Франція, яка свідомо виділяла місце для «кандидатів різноманіття». На щастя, Франція теж еволюціонувала.

Асади, що захопили Сирію

Це сценарій, гідний Волта Діснея, коли людина носить ім’я Асад, що в перекладі з арабської означає “лев”. Сурія аль-Асад — Сирія, здобич лева, або Сирія Асада, як колись скандував натовп — щільний, безбарвний і знеособлений довгими роками диктатури, на площах і вулицях великих міст, названих на честь короля джунглів. З 1970 року, за 54 роки правління батька і сина, голосові зв’язки пригнобленого зубожілого населення перенапружилися.

Але на загальний подив — навіть повстанців — принижений диктатор Башар Асад в ніч на 8 грудня вилетів зі столиці останнім рейсом, навіть не чинячи опору. Він утік, коли зруйнувалася ціла держава, побудована на образі його сімейної династії: школи, вулиці, площі, блокпости, банкноти імені батька і сина диктаторів, статуї в різних позах.

Макіавеллі мав рацію: коли падає глава східної держави — хай сильний і лютий на вигляд, — держава руйнується під власною вагою, оскільки була побудована навколо деспота і не має інститутів, здатних її підтримати.

Ріфаат, плейбой з гієнами

Історія Ріфаата, брата Хафеза і дядька Башара, найкраще ілюструє жорстокий характер Сирії за Асадів. Коли ми були старшокласниками, він приїжджав відвідати свою коханку-телезірку в сусідній район. Щоб дотриматися конспірації, всі наші вулиці занурювали в темряву. Тривалість таких відключень електроенергії, що повторювалися регулярно, залежала від його фізичного стану на той момент. Ми гучно аплодували його мужнім подвигам і вигукували гасла на його честь, коли електрику відновлювали.

Коли його спецназ знищив десятки тисяч противників у Хамі в 1982 році (загинуло від 20 до 40 тисяч людей), Ріфаат, подібно до Шрама з “Короля Лева”, оточив Дамаск своїми гієнами з Бригад оборони (“Сарайя ад-Діфаа”) і спробував повалити свого брата, щоб зайняти трон. Завдяки посередництву радянських покровителів Хафеза та міттеранівської Франції, спроба перевороту Ріфаата не вдалася.

Він знайшов золоту еміграцію в Парижі. При своєму поспішному від’їзді він, за деякими даними, зміг прикишенити скромну суму в два мільярди доларів. Ніхто в Сирії не пролив ні сльозинки з приводу від’їзду генерала-плейбоя. Я виїжджав майже одночасно, але без такої жирної заначки.

Завдяки інвестиціям у нерухомість опальний дядько Башара деякий час жив між приватними готелями на авеню Фош у Парижі та резиденціями на Коста-дель-Соль в Іспанії, володіючи супутниковим каналом у Лондоні. До тих пір, поки він знову не переїхав, три роки тому… до Сирії.

Повернення на батьківщину відбулося в основному через погані розрахунки його податкових консультантів. Вони не передбачили позовів і арештів з боку європейського правосуддя. Одна зі справ у Франції призвела до арешту 100 мільйонів євро, а також 500 об’єктів нерухомості в Іспанії вартістю 691 мільйон євро. В одній з недавніх доповідей повідомлялося, що після падіння Башара Ріфаат утік з Лівану до Дубаю.

Як говорить прислів’я: “Вівці, ведені левом, страшніші за левів, ведених ослом”.

Сирія — «держава варварства»

Сирія в її нинішньому вигляді з’явилася на світ після Першої світової війни — географічна реальність, що виникла з надр зруйнованої Османської імперії. Як і в більшості країн регіону, кордони Сирії встановлені в результаті переговорів між державами-переможницями, Францією та Великою Британією, і тодішнім лідером Туреччини Мустафою Кемалем, пізніше відомим як Ататюрк.

Після відходу мандатних держав націоналістичні рухи, що прийшли до влади, продовжували громити «інших» — релігійно або етнічно відмінних — звинувачуючи їх у відступництві, сектантстві та сепаратизмі.

Набір заходів з державного будівництва, запропонований французьким мандатом, був побудований за зразком французької системи: спочатку місцева автономія для всіх конфесійних і етнічних утворень, а потім унітарна і централізована держава. Курди, алавіти, друзи та християни в цей перехідний період повстали проти централізованої держави.

Між закінченням французького мандату в 1945 році і приходом до влади партії «Баас» у 1963 році країна пережила період, який можна вважати ліберальним. Але потім «Баас» стала єдиною партією, а Сирійська Республіка була перейменована в Арабську Республіку Сирія. Сотні тисяч курдів були позбавлені сирійського громадянства, а конституція проголосила, що релігією глави держави має бути іслам.

Внутрішній переворот, очолений батьком Башара Хафезом у 1970 році, дозволив його алавітській меншині захопити контроль над державним апаратом, економікою та армією. За словами французького соціолога Мішеля Сера, вбитого після викрадення в Бейруті в 1985 році, сформувалася «держава варварства». Країну охопило кровопролиття і насильство, що тривало весь довгий період правління родини Асадів. Після смерті батька Башар поспішно вніс поправки до конституції, щоб знизити граничний вік президента з 40 до… 34 років — його тодішнього віку.

Європейські держави в ході своїх колоніальних захоплень і боротьби за чорне золото на рубежі XX століття після Другої світової війни поступово поступилися своїм впливом США. На початку 1970-х років Радянський Союз побачив можливість виростити сирійського ставленика і контролювати єдину російську військово-морську базу в Середземному морі — в Тартусі.

Нова Сирія — ні політичного ісламу Ердогана, ні джихадизму в костюмі аль-Джулані

За режиму Асада Сирія була державою-сателітом Ірану за підтримки Москви. Вона становила небезпеку насамперед для власного народу, а також для Заходу, сусідніх країн та Ізраїлю. “Нова” Сирія становитиме ту саму небезпеку й зараз, як держава-сателіт Туреччини та інструмент сунітського ісламу Ердогана.

Американській адміністрації за демократів бракувало сміливості в близькосхідній політиці. І Джо Байден, і Барак Обама до нього ухвалили рішення про виведення американських військ з Іраку, що дозволило ІД піднятися та поширитися як на Близькому Сході, так і на Заході. Обама провів “червону лінію” в питанні застосування хімічної зброї проти мирного населення режимом Асада, і Франція за Франсуа Олланда наслідувала його приклад. Однак, коли у 2013 році Асад застосував хімічну зброю проти власного народу, вони не втрутилися.

Нещодавні драматичні події, що охопили Близький Схід і спровоковані здебільшого терористами ХАМАСу, перетасували карти. Тепер новому господарю Америки, Абу Іванка аль-Амрікі, як називають його лідери країн Перської затоки, який по-своєму претендує на роль сильної людини Заходу, належить відповісти Абу Мухаммеду аль-Джулані, новому господарю Дамаска.

І Захід, і Близький Схід успадковують цю історію — все природно, неминуче, химерно переплетено. Чи вистачить у нас мужності протистояти йому разом? Чи вистачить у нас сміливості домагатися створення Сирії, не пов’язаної політичним ісламом Ердогана або джихадизмом у костюмі Аль-Джулані?

Я уявляю собі Сирію, де релігійне та етнічне розмаїття сприймається як спільне багатство і дорогоцінна спадщина; де курдський Новий рік відзначають як національне свято; де я зможу блукати по Хай аль-Яхуду, єврейському кварталу старого Дамаска, розмовляючи івритом з євреями, що повернулися у свій більш ніж тисячолітній квартал; де в Малулі та Курдистані говоритимуть і викладатимуть арамейську мову; де вірменські ремісники зможуть вільно творити, а друзи й алавіти не боятимуться гегемонії сунітів.

Ця “нова Сирія”, світська держава, — єдиний спосіб для вигнанців на кшталт мене відчути незатьмарену радість у Сирії після Асада.

Автор: Акіл Марсо, дослідник і колишній директор представництва регіонального уряду Іракського Курдистану в Парижі, працював у французьких ЗМІ та на японському телеканалі NHK

Джерело: “ХаАрец“

На фото: співробітники сил безпеки нового уряду Сирії затримують чоловіка, підозрюваного у належності до ополченців Башара Асада

Фото: AP Photo Leo Correa