Визнання Палестини: хто це робить і що це насправді означає
Визнання Держави Палестина знову опинилося в центрі уваги світової дипломатії. Від початку війни Ізраїлю в Газі майже два роки тому, після нападу ХАМАСу на південь Ізраїлю, дедалі більше країн офіційно визнають Палестину.
Під час засідання Генеральної Асамблеї Організації Об’єднаних Націй до них приєдналися ключові західні держави, посилаючись на нагальну потребу відновлення динаміки у напрямку дводержавного рішення на тлі гострої гуманітарної кризи в Газі та зростання насильства з боку поселенців на Західному березі. Нині 157 держав-членів ООН визнають Палестину.
Тож що насправді означає для країни «визнання» палестинської держави? Чи є ці кроки суто символічними, чи вони мають реальні наслідки? І, що найважливіше, що буде далі? У цьому пояснювальному матеріалі ми розберемо, як працює визнання, що мотивує країни до цього кроку і якими є його практичні наслідки.
Історія зусиль щодо створення палестинської держави почалася з резолюції 3236 ГА ООН у листопаді 1974 року, яка підтвердила право палестинського народу на самовизначення, національну незалежність і суверенітет. Тоді ж ООН надала Організації визволення Палестини, визнаній раніше того ж року єдиним представником палестинського народу, статус спостерігача, що означало право брати участь у дебатах Генеральної Асамблеї без права голосу.
Минуло ще 14 років, перш ніж ОВП офіційно проголосила суверенітет Палестини над Західним берегом, включно зі Східним Єрусалимом, та сектором Гази — територіями, захопленими Ізраїлем під час Шестиденної війни 1967 року. До кінця 1988 року 78 країн визнали Палестину.
Динаміка знову посилилася після підписання у 1993 році угод в Осло, які створили Палестинську адміністрацію та надали їй обмежене самоврядування в окремих частинах Західного берега та Гази. Процес зупинився після вбивства у 1995 році прем’єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабіна та початку другої інтифади п’ятьма роками пізніше.
Від війни в Газі до Генеральної Асамблеї ООН
За майже два роки, що минули з моменту початку воєнної кампанії Ізраїлю в Газі, виникла нова хвиля визнання.
На початку 2024 року Барбадос, Ямайка, Тринідад і Тобаго, а також Багамські острови офіційно визнали Палестину. У травні до них приєдналися Іспанія, Норвегія та Ірландія, а в червні, після парламентського голосування, — Словенія, а згодом і Вірменія. Президент Мексики Клаудія Шейнбаум Пардо підтвердила повне дипломатичне визнання у лютому 2024 року.
Наприкінці липня 2025 року Франція та Саудівська Аравія спільно провели Міжнародну конференцію з мирного врегулювання палестинського питання в Організації Об’єднаних Націй у Нью-Йорку. На цей довгоочікуваний саміт, який було відкладено на місяць через 12-денну війну між Ізраїлем та Іраном у червні, прибули представники 125 країн.
Помітно, хоча й передбачувано, відсутніми були Ізраїль та Сполучені Штати. Лідери конференції представили «Нью-Йоркську декларацію» — детальну дорожню карту, яка закликала до постійного припинення вогню в Газі, звільнення заручників і роззброєння ХАМАСу, зняття блокади Ізраїлем, реформи Палестинської адміністрації та остаточного створення демілітаризованої палестинської держави. Учасники зібрання створили вісім робочих груп для перетворення цих цілей на реалізовані пропозиції з питань безпеки, управління, відновлення та переговорів.
Ця зустріч стала дипломатичним поворотним моментом. Відразу після неї Франція, Велика Британія, Канада, Австралія та Португалія оголосили про свій намір надати декларації чинності та зберегти життєздатність рішення про створення двох держав. А в останній тиждень сесії Генеральної Асамблеї ООН у середині вересня вони, разом із Люксембургом, Мальтою, Монако, Андоррою та Бельгією, оголосили про визнання Палестини.
Що на практиці означає визнання Палестини?
Тамар Мегі́ддо, старший викладач міжнародних відносин в Єврейському університеті та експертка у сфері міжнародного публічного права, говорить, що існує два основні підходи до аналізу значення цих декларацій.
«Перша, менш поширена думка, яка має обіг переважно в академічному середовищі, полягає в тому, що міжнародне визнання Палестини є механізмом, за допомогою якого вона буде офіційно проголошена державою. Якщо достатня кількість країн визнає палестинську державу, вона отримає офіційний статус, — каже Мегі́ддо. — Але більшість вважає, що Палестина фактично вже є державою, і ці країни лише визнають цей факт».
Офіційне визнання дає Палестині більше доступу до міжнародних організацій і конвенцій, «що є центральним елементом програми ООП за останнє десятиліття, — додає Мегі́ддо. — Формально палестинська держава включатиме сектор Газа, її майже напевно очолюватиме Палестинська адміністрація, а її кордони «необхідно буде визначити міжнародним органам управління, таким як Міжнародний суд».
В ООН голова Палестинської автономії Махмуд Аббас заявив, що ПА «готова взяти на себе повну відповідальність за управління і безпеку» в Газі, але що ХАМАС «не відіграватиме жодної ролі в управлінні».
Визнання: реальний чи символічний крок?
Ключове питання полягає в тому, чи має рішення трьох чвертей держав-членів ООН про визнання Палестини суттєве чи суто символічне значення. «Це просто. Це чисто символічний крок», — каже відомий політичний активіст і високопоставлений лідер ФАТХ Самер Синджилаві.
«Наразі Палестина вже має особливий статус держави-спостерігача, що не є членом ООН, — зазначає він. — Але вона не може стати повноправним членом ООН, доки Рада Безпеки не рекомендує її прийняття». Для цього необхідно, щоб щонайменше дев’ять із 15 членів Ради проголосували «за», причому жоден із п’яти постійних членів не повинен накласти вето — історично одного вето США було достатньо, щоб заблокувати це рішення, і все вказує на те, що вони продовжать так чинити.
Для палестинських чиновників символізм має велике значення, особливо коли він пов’язаний із тим, що вони вважають виправленням серйозної історичної несправедливості, коріння якої сягають початку ХХ століття.
Ріяд Мансур, посол Палестини в ООН, заявив газеті «ХаАрец», що визнання Палестини Великою Британією було «початком процесу виправлення несправедливості, допущеної в декларації Бальфура [1917 року], яка, серед іншого, призвела до нашої Накби та трагедії, від якої ми страждаємо досі». Він каже, що Франція вже давно мала здійснити аналогічне «виправлення».
«Я пожартував із президентом Макроном, — розповідає Мансур. — Я сказав йому, що мені подобається цей зсув у напрямку виправлення історії. Те, що вони називають «Сайкс-Піко» [угода між Великою Британією та Францією після Першої світової війни, яка визначила колоніальні кордони на більшій частині Близького Сходу]. Він засміявся, міцно потис мені руку. Він сказав: «Я багато знаю про Сайкс-Піко». Я відповів: «Мені подобається нинішній зсув у напрямку виправлення цього».
Однак, як зазначає Хусейн Ібіш, старший науковий співробітник Інституту країн Перської затоки, визнання також є явним сигналом, що слугує червоним прапором для Ізраїлю щодо зусиль його уряду з анексії та масового переселення населення як на Західному березі, так і в Газі. «Хвиля зобов’язань із визнання Палестини покликана зробити таку анексію й переселення з боку Ізраїлю ще більш невиправданими й, зрештою, дороговартісними», — каже він.
Як відреагував уряд Ізраїлю?
Попри дипломатичну «ціну», яку західні союзники наклали на Ізраїль, відповівши на визнання погрозами анексії, саме в цьому й полягає суть реакції уряду Нетаньягу. І прем’єр-міністр, і його ультраправі міністри пообіцяли — як словами, так і діями — ніколи не допустити появи палестинської держави.
«Західніше річки Йордан не буде палестинської держави», — заявив Нетаньягу у відповідь на останні заяви про визнання. Міністр фінансів Бецалель Смотрич сказав, що настав час «застосувати суверенітет над історичною батьківщиною єврейського народу в Юдеї та Самарії і раз і назавжди зняти з порядку денного божевільну ідею створення палестинської держави».
Є побоювання, що створення палестинської держави більше не є можливим, зважаючи на те, що розширення ізраїльських поселень розділило Західний берег на розрізнені анклави, що робить створення єдиної держави дедалі менш уявним. У серпні уряд Нетаньягу викликав суперечки, схваливши плани будівництва поселень у районі E1, що призведе до відокремлення північної частини Західного берега від південної. Тоді Смотрич зазначив: «Палестинська держава стирається з лиця землі — не у гаслах, а в діях».
Фактор Трампа
Чи призведе визнання Палестини до створення реальної держави, залежить не лише від міжнародної спільноти, але й від США — та Ізраїлю. Президент США Дональд Трамп, схоже, зараз схиляється до того, щоб використати свій вплив на Нетаньягу, заявляючи, що він «не дозволить» Ізраїлю анексувати Західний берег, і презентуючи «план миру на Близькому Сході та в Газі з 21 пункту», який включає більш амбітний порядок денний, ніж досягнення перемир’я в Газі. Як саме палестинська державність вписується у його бачення «справедливого й тривалого миру», поки що не зрозуміло.
Але, як зазначає політична аналітикиня та оглядачка «ХаАрец» Далія Шейндлін, для переходу від заяв до суверенітету потрібно, щоб «Ізраїль поступився контролем, а палестинці справді просунулися вперед у розробці власної політики, підзвітності, інституційного будівництва та економічної політики держави».
Попри те, що «палестинцям належить виконати величезну роботу у сфері управління, лідерства та правових інститутів», без тиску на Ізраїль хвиля визнання залишиться лише словами. Для реалізації державності та зміни політики Ізраїлю потрібні як «зуби, так і цеглини», каже вона.
Рахель Фінк, Ліза Розовська, «ХаАрец»
На фото: підлітки з палестинськими прапорами на кордоні Гази
Фото: AP Photo Hatem Moussa
