“Ворог народу”: батько героя-фронтовика, брат лідера Компартії Ізраїлю
Мікуніс Йосиф (Йось-Даніель) Ізраїлевич
(7.08.1887-25.05.1938)
У грудні 1961 року зал у Тель-Авіві, де проходили збори Комуністичної партії Ізраїлю, став ареною драматичних подій. Шмуель Мікуніс, Генеральний секретар ЦК КПІ, людина, чиє ім’я було добре відоме в коридорах Кремля, піднявся на трибуну. Його слова пролунали наче грім серед ясного неба: “Двоє моїх братів були вбиті в Радянському Союзі за часів Сталіна”. Ці слова, сповнені болю та рішучості, миттєво сколихнули зал. Шум наростав, подібно до хвилі, багато членів партії, які все ще були віддані імені Сталіна, не могли і не хотіли прийняти цю гірку правду. Для них критика вождя була подібна до зради.
Для самого Мікуніса цей виступ став не просто його сповіддю, але й логічним продовженням курсу на відмову від сталінізму, заданого XXII з’їздом КПРС. Мікуніс, який намагався пояснити присутнім зміни в радянській політиці, заявив, що й сам нічого не знав про злочини епохи культу особистості та обставини загибелі своїх братів.
Вчитель, бухгалтер, начальник фінвідділу
Одного з загублених сталінським режимом братів Шмуеля Мікуніса звали Йосиф (Йось-Даніель). Він народився 7 серпня 1887 року в містечку Полонне в Україні. Окрім Йосифа та Шмуеля, в сім’ї був ще один брат – Арон, і дві доньки Геня та Бузя. Їхній батько, Ізраїль Мікуніс, був хасидом з Трійська. Він намагався виховати дітей у дусі ортодоксального юдаїзму. Однак жити по-старому молодь не хотіла і з кожним роком все більше віддалялася від релігійного способу життя.
Отримавши традиційну єврейську освіту, Йосиф Мікуніс почав працювати вчителем у народній школі. У 1913 році він одружився з Тубою Овшіївною (Таубою Євсеївною) Гельфер. Через три роки у них народилася донька Рахіль (Ріна).
З початком Першої світової війни євреї Полонного, як і всі українські євреї, опинилися між молотом і ковадлом. У 1918 році прямо на очах у сім’ї ледь не був убитий батько Йосифа. Бравий козак, який патрулював містечко, побачив перед собою літнього хасида і блискавично вихопив з піхов шаблю. За щасливим випадком Ізраїль Мікуніс стояв під навісом, тому занесене над ним лезо, черкнувши по дереву, залишило на його тілі лише неглибоку рану.
Сім’ю в післяреволюційні роки прогодувати було важко, тому Йосиф Мікуніс змінив професію і став бухгалтером. Спочатку він працював у різних артілях кустарів у Полонному, а в 1925 році влаштувався на фаянсовий завод, де працював наступні десять років. У тому ж році у Йосифа і Туби Мікунісів народився син – Самсон (Семен).
Де б не працював Йосиф Ізраїлевич, скрізь його характеризували як чесного, скромного і відповідального співробітника, який отримував заохочення від керівництва. У 1935 році Мікуніса підвищили і перевели до Вінниці, де він обійняв посаду начальника фінансового відділу обласного управління легкої промисловості.
Сіоністська молодість у протоколах НКВС
Течія життя Йосифа Ізраїлевича трагічно змінилася в ніч з 1 на 2 травня 1938 року, коли за ним прийшли співробітники НКВС. Цю дату його рідні досі вважають жалобною. Вочевидь, підставою для арешту Йосифа Мікуніса стала довідка, написана Нафтулом Фуксом, оперуповноваженим 4-го відділу УДБ УНКВС по Вінницькій області. Чекіст обґрунтовував необхідність взяти Мікуніса під варту тим, що той нібито був членом підпільного сіоністського комітету в Кам’янці-Подільському.
Ще одна довідка, складена безпосередніми керівниками Фукса, начальником 4-го відділу старшим лейтенантом Надєждіним і начальником Вінницького УНКВС Корабльовим, містила більш детальні звинувачення. Згідно з документом, Йосиф Мікуніс нібито був активним учасником «антирадянської сіоністської організації правого спрямування під назвою «Гехолуц». Стверджувалося, що в 1932 році, за завданням ЦК цієї організації, він почав роботу з відновлення діяльності підпільної сіоністської мережі та об’єднання старих сіоністських кадрів.
До сіоністського руху Йосиф Мікуніс дійсно належав, але було це ще в молодості. На єдиному допиті 10 травня 1938 року, Мікуніс визнав, що перебував у партії «Алгемейн-Ціон» («Загальні сіоністи») – це було ще в 1910-1917 роках. За його словами, він активно брав участь у зборі коштів на будівництво єврейської громади в Палестині, який довелося перервати після Жовтневої революції. Ця робота відновилася протягом періоду, коли Полонне перебувало під контролем польської армії. Гроші Мікуніс та інші полонські сіоністи виручали шляхом організації платних вечорів, лотерей, «продажу шекеля» – так називався символічний внесок на сіоністський рух. Після встановлення радянської влади, в 1921 році, молодшому брату Шмуелю, який також збирався пов’язати своє життя з Ерец-Ісраель, вдалося поїхати до Палестини. Але сімейний Йосиф Ізраїлевич зробити цього не зміг.
Сіоністи продовжували відігравати помітну роль у Полонному ще кілька років – до тих пір, поки в 1924 році, разом з іншими, Йосиф Мікуніс не був затриманий ОДПУ. Їх, щоправда, незабаром відпустили, але змусили підписати декларацію про відмову від сіоністської діяльності.
Звинувачення у продовженні сіоністської діяльності
Але, за даними слідства, Йосиф Мікуніс порушив це зобов’язання і продовжував підтримувати тісні зв’язки з соратниками по руху. Під час зустрічей з Лейбом Гехманом, Зейдлом Балком та Йосифом Фалісом він, як стверджується, критично відгукувався про політику радянської влади. У 1927-1928 роках, згідно з документами слідства, Мікуніс та його соратники розгорнули масштабну роботу, спрямовану на протидію планам радянського уряду щодо працевлаштування євреїв в СРСР.
Ключовим аспектом цієї кампанії стала агітація проти переселення євреїв до Біробіджану. У своїх виступах вони нібито характеризували біробіджанський проект як авантюру, яка могла призвести до загибелі єврейського населення. За їхніми словами, євреїв відправляли на Далекий Схід, щоб використовувати як живий щит від японської експансії. Для протидії цій політиці влади сіоністи не обмежувалися лише агітацією серед потенційних переселенців. Вони також здійснили спроби створити філію своєї організації безпосередньо в Біробіджані, прагнучи розширити свій вплив і на новому місці.
Якщо вірити матеріалам слідства, у 1932 році на квартирі у Йосифа Мікуніса відбулися збори сіоністів. Ініціаторами зустрічі нібито виступили сам Мікуніс та його товариш – Йосиф Фаліс. Окрім них, у нараді брали участь Лейб Гехман, Зейдл Балк та Арон Мікуніс, рідний брат Йосифа. Керував зборами Лейзер Мальований, якого слідство позначило як інструктора підпільного ЦК сіоністів. Згідно з “показаннями” Мікуніса, він та Йосиф Фаліс виступили на зборах з пропозицією активізувати сіоністську діяльність, використовуючи ситуацію з продовольством, що склалася в країні. Як стверджується в матеріалах слідства, на зборах було сформовано підпільний комітет, який поставив собі за мету вести антирадянську агітацію серед єврейського населення. У протоколі допиту зазначалося, що практична діяльність комітету полягала в проведенні агітації серед “декласованих елементів” та працівників артілей “Харчпром” і “Шкірпром”.
Йосиф Фаліс цю версію підтвердив, повідомивши слідству, що в 1933 році Йосиф Мікуніс дійсно очолював сіоністський комітет у Полонному. Фаліс також стверджував, що після від’їзду Йосифа Мікуніса до Вінниці в 1935 році керівництво сіоністською організацією в Полонному перейшло до його брата Арона.
Переїхавши до Вінниці, Йосиф Мікуніс, як стверджувалося, знову встановив зв’язки з учасниками підпілля. Зокрема, згадувалися його контакти з Ель-Гершем Чемеринським з правого крила сіоністського руху “Гехолуц”. Згідно з показаннями, в цей період підпільники почали розглядати можливість тактичного союзу з іншими антирадянськими групами і навіть обговорювати терористичні акти проти більшовицького керівництва. Ймовірним керівником сіоністського підпілля у Вінниці та околицях називався активний сіоніст Шлема Яблочник.
Десять років без права листування
В архівно-слідчій справі фігурує ще один вінничанин, Ушер Штаркман, уродженець містечка Мурафа Шаргородського району. Єврей за національністю, безпартійний, він працював бухгалтером у кінотеатрі «КІМ». Штаркмана звинувачували в активній участі в антирадянській сіоністській організації з 1924 року та керівництві підпільною сіоністською ячейкою. Йому також ставили у вину листування з батьком, який жив в Аргентині, та планування виїзду до Палестини.
Ще однією фігуранткою справи була медсестра Єва Фарбер. Її звинувачували в активній участі в «Організації сіоністської молоді» (ОСМ) з 1923 року. За версією слідства, у 1924-1926 роках вона очолювала дитячу сіоністську організацію «Гашомер Гацаїр» у Вінниці та була членом міського комітету ОСМ.
Четвертим фігурантом «розкритої» на слідстві організації був Мордко Елінзон. Як і Штаркман, Елінзон був уродженцем містечка Мурафа Шаргородського району. Жив він у Вінниці на вулиці Шолом-Алейхема і працював на взуттєвій фабриці. Згідно з матеріалами слідчої справи, Елінзону ставилась у вину активна участь в антирадянській сіоністській організації ОСМ з 1924 року. Слідство стверджувало, що протягом 1930-1938 років його квартира служила місцем проведення зборів підпільної сіоністської ячейки.
Не минуло й місяця з моменту ув’язнення Мікуніса, як тюремна адміністрація припинила приймати адресовані йому передачі. Численні спроби дружини з’ясувати долю Йосифа Ізраїлевича, звернення до різних інстанцій у Вінниці та Москві довго не приносили результатів. Зрештою Тубі Овшіївні повідомили, що Мікуніс був засуджений «трійкою» на 10 років таборів без права листування. Фактично це означало смертний вирок.
Через кілька років після зникнення Йосифа Мікуніса розпочалася німецько-радянська війна. Дружина Йосифа Ізраїлевича, Туба Овшіївна, влітку 1941 року змогла з дітьми вибратися з Вінниці і доїхати до Узбекистану. Звідти син репресованого, Семен Йосифович, пішов на фронт добровольцем. Беручи участь у кровопролитних боях, він був поранений і став кавалером багатьох бойових нагород.
Запізніла реабілітація
Лише в липні 1956 року, під час хрущовської відлиги, розпочався перегляд справ репресованих у Вінниці громадян. Справа Йосифа Мікуніса дісталася капітану Приткову, старшому слідчому КДБ по Вінницькій області. Завдяки розслідуванню близькі Мікуніса дізналися, що він був розстріляний 25 травня 1938 року за рішенням «трійки» НКВС. Притков встановив, що визнання фігуранта були сфабриковані його катами.
Виявилися й інші факти. Наприклад, справу Єви Фарбер і Мордка Елінзона, яких звинувачували разом із Мікунісом, закрили ще в 1939 році. Допитана повторно Фарбер розповіла про страшні методи слідства Вінницького УНКВС. Із сусідніх кабінетів часто долинали крики і звуки ударів. Серед ув’язнених циркулювали чутки про ще жорстокіші тортури – про них боялися говорити вголос. У такій обстановці багато заарештованих, не витримавши фізичного й психологічного тиску, підписували визнання у злочинах, яких не вчиняли. Владі нічого не залишалося, як реабілітувати й двох інших фігурантів тієї справи: Йосифа Мікуніса та Ушера Штаркмана.
Після війни син репресованого, Семен Мікуніс, закінчив Московський інженерно-фізичний інститут і став відомим спеціалістом з вібрації турбін. Дочка, Рахіль Мікуніс – видатний вчений-кардіолог, – довго викладала у Вінницькому медінституті, а згодом працювала лікарем в Ізраїлі.
Лідер комуністів повертається до сіонізму
Доля іноді завдає ударів, що змінюють хід життя людини назавжди. Для Шмуеля Мікуніса таким поворотним моментом стала звістка про смерть братів. Окрім Йосифа, не повернувся з ГУЛАГу й інший його брат – Арон – якому в 1938 році чекісти приписали роль заступника керівника в сіоністській ячейці в Полонному. Ця трагедія глибоко вразила душу лідера ізраїльських комуністів-антисіоністів, змусивши переосмислити свої переконання та життєвий шлях.
У 1965 році Шмуель Мікуніс повернувся до лівого сіонізму. Цей вибір перетворив його в очах радянської партійної еліти із соратника на ворога, йому навісили ярлик члена так званого «націоналістичного угруповання Мікуніса – Сне».
Однак Шмуель, який колись обіймав посаду секретаря ЦК Комуністичної партії Ізраїлю, не відступив від свого рішення. Він зробив вибір на користь пам’яті своїх братів, Йосифа та Арона, і на користь землі своїх предків – Ерец-Ісраель.
Співробітники проекту «Єврейські герої» працюють в архівах країн, що знаходяться на території колишнього Радянського Союзу. Автори: Невзлін Анна, Ротман Фреді. Їхня мета – увічнити імена євреїв, чий вчинок незаслужено стерся з людської пам’яті. У цій рубриці «Деталі» продовжать публікувати розповіді про життя євреїв, чий внесок у цивілізацію та боротьбу з різними формами тоталітаризму став фактом історії. Для контакту з проектом ви можете звернутися на сторінку «Єврейські герої» у Facebook, читайте в ТГ @Jewishheroes або надіслати листа на електронну пошту [email protected]
Усі фото — із сімейного архіву.
