Військовий аналітик Ігаль Левін: «Україна, якщо хоче перемогти, має перенести війну на територію Росії»
Ігаль Левін – офіцер запасу ізраїльської армії. 2006 року він брав участь у другій Ліванській війні, а 2009-го — в операції «Литий Свинець», у складі дивізії «Газа». Але популярність у якості військового аналітика йому принесла російська війна проти України, з якої він родом. З 2016 року Левін регулярно відвідує Україну, і ділиться з ЗСУ своїми знаннями.
— З початку війни у 2014 році до мене почали звертатися українські офіцери з проханням надати їм різні консультації, — розповів «Деталям» Ігаль Левін. — Приблизно з 2017-го я почав навчати їх тому, що знаю: військовому менеджменту, логістиці, командуванню та контролю, коротше — військовому мистецтву. Хоча кожна війна не схожа на іншу, але деякі фундаментальні принципи скрізь однакові, саме на них я наголошував. І сьогодні українські військові, – розвідники, мінометники та навіть офіцери сил спеціальних операцій (ССО), яких я навчав, – кажуть, що ці знання їм дуже стали в нагоді на фронті.
Також я паралельно веду волонтерські проекти зі своїм каналом. Нещодавно зібрав мільйон гривень на спорядження одного із підрозділів ГУР.
— Якщо порівняти стан української армії у лютому 2022 року та у лютому 2024 року, які найістотніші зміни ви можете виділити?
– У лютому 2022 року 98% зброї в Україні було або радянським, або українського виробництва. Західних озброєнь зовсім небагато – десь протитанкові ракетні комплекси «Джавелін», десь ПЗРК «Стінгер», але навіть ці 2% прибули в Україну напередодні повномасштабного вторгнення, і далеко не весь особовий склад умів працювати з цією зброєю. А зараз український парк техніки та зброї принципово інший. Вже більше половини артилерії західного зразка. Калібр 155 мм майже витіснив радянський калібр 152 мм. Є бригади, наприклад, 47-а механізована, які практично повністю воюють на західній техніці. Радянська зброя потихеньку «вибивається», а багато зразків і відновити вже немає де.
Не варто забувати, що Україна не тільки зміцнилася західною зброєю, а й наростила за два роки власне виробництво боєприпасів, бронетехніки, артилерії, засобів ППО та РЕБ, безпілотників.
Ну і, звісно, досвід. Українська армія на сьогоднішній день є носієм унікального бойового досвіду та інноваційних армійських рішень. Цим вона якісно відрізняється не лише від ЗСУ зразка початку 2022 року, а й від більшості армій світу.
— Чи є прогнози, коли закінчиться ця війна?
— Війна в Україні закінчиться, коли закінчиться Росія. Поки вона існує – в Україні йтиме війна: або велика, або маленька, або обмежена — не має значення. Поки є Росія у нинішньому імперському форматі, вона не відстане від України.
У Росії вже неодноразово були періоди смут, переворотів, революцій і заворушень. Тож не можна виключати ймовірність, що Росію знову почне «лихоманити». Це дасть українцям віконце можливостей. Але загалом головний чинник сьогоднішньої війни – це саме наявність самої Росії.
Україна не зацікавлена у сильній та благополучній Росії. Чим Росія сильніша, тим вона небезпечніша для своїх сусідів. Історія це неодноразово нам показувала, і нинішня війна не є винятком із правил.
— Українська армія має переваги перед російською?
— Я виділив би два моменти. По-перше, дбайливіший підхід до людей. Росія відома своїми “м’ясними штурмами”. Нелюдське ставлення до своїх солдатів, яким ославилася російська армія, в українській — набагато рідкісніше явище. Причому це не наслідок гуманізму вищого командного складу ЗСУ — просто Україна має набагато менше людського ресурсу, і розкидатися їм було б найбільшою стратегічною помилкою: країна просто закінчиться.
Щось схоже спостерігалося і в Ізраїлі в перші роки існування держави: наші батьки-засновники не були ангелами, але ізраїльське населення було крихітним порівняно з мільйонами арабів навколо, з чого й йде коріння ізраїльського дбайливого підходу до життя кожного солдата. У Росії такої проблеми немає, вона може кидати молоху війни практично нескінченний людський ресурс.
Тут існує різниця між обивательським та військовим поглядом на стан речей.
Невійськовій людині такий підхід здається кровожерливим, бездушним, абсолютно неадекватним. Але військова логіка працює по-іншому, вона спрямована на вирішення задач: вирішили задачу — добре. Тому якщо «м’ясні штурми» забезпечують Росії перемогу і критично не вичерпують її ресурс, з військової точки зору така стратегія вважається виграшною.
Питання, що може протиставити Україна такому підходу, якщо не може діяти аналогічно. Залужний запропонував концепцію армії роботів-дронів, а президент Володимир Зеленський публічно оголосив, що Україна виготовить 1 млн FPV-дронів (квадрокоптерів). Мені здається, це перспективний напрямок, який треба розвивати.
Другий позитивний момент, який би я виділив: в Україні розвинені низові ініціативи. Наведу у якості прикладу один військовий епізод, він довгий час був засекречений, і, мабуть, це один з тих моментів, які мене вразили. Йдеться про звільнення острова Зміїний — що, до речі, було не просто символічним жестом, як вважають деякі, але цілком стратегічним ходом: з нього можна контролювати морські шляхи. Так от, він був звільнений не в останню чергу завдяки низовій ініціативі: українські бійці взяли баржу, поставили на неї комплекс РСЗВ і пальнули по острову. Як військовий, можу сказати, що це було дуже оригінальним рішенням. Російська армія, як кажуть в Ізраїлі – «квадратна», закостеніла. Ініціатива в ній не заохочується, а найчастіше карається.
— Яких головних помилок, на твій погляд, припустилося українське військове керівництво за два роки повномасштабної війни?
— Не маючи повноту інформації, щоб судити про їхні рішення, я б поставив питання по-іншому: що б я робив на місці українського командування? Я почав би наступ не на Запорізьку область, а на Білгородську. Війна має бути перенесена на територію ворога, причому не у вигляді поодиноких вилазок диверсійно-розвідувальних груп (що відбувається зараз), а в більших масштабах.
До речі, це абсолютно ізраїльський підхід до проблеми: під час війни Судного дня ніхто не думав відходити до Тель-Авіва та вставати в оборону. Під час війни «Залізних мечів» ніхто не думав обмежуватись зачисткою кібуців. Мені, ізраїльському військовому, це здається аксіомою. Так, ситуація дещо інша, і Білгород не Москва, але все ж таки там живуть 330 тисяч людей, а у всій агломерації – близько півмільйона, це не якесь село, і атака на ці території стала б дуже чутливим ударом. Від неї не вдалося б відмахнутися, як Москва відмахується зараз від поодиноких атак України по російській території.
Практично будь-яка війна, як знаємо, закінчується переговорами. І критичною є відповідь на запитання – «а хто визначає правила гри?». Ось висуне Росія на переговорах ультиматум «Крим ми залишаємо за собою», а якби Україна увійшла до Білгородської області та утримувала навіть її частину, вона могла б відповісти – «Добре, тоді ми залишаємо за собою Білгород, тепер там буде БНР». І що ж, Росії на це погоджуватися? Тобто ідея у тому, щоб нав’язати свої правила гри ворогу.
Так вийшло, що правила нинішньої кривавої гри були нав’язані Росією. А коли сильніший гравець нав’язує правила гри слабшому, або, скажімо так, менш ресурсному гравцю, єдиний шанс у останнього на успіх — змінити ці правила. На прикладі виходу із зернової угоди ми всі бачили, що Україна здатна це зробити – і лишити Росію з носом.
Погрозами викликати голод, шантажем – «а ми перекриємо вам море», створенням турбулентної політичної атмосфери (згадаймо протести польських фермерів). Росія підштовхувала Україну до рішення — «давайте домовлятися, давайте зробимо так, як скаже Путін». Якби Україна на це піддалася, вона програла б. На щастя, вона обрала інший шлях: за допомогою дронів топити російський флот, загнати їхні кораблі в укриття. І результат не забарився: зараз експорт зерна з України практично досяг рівня січня 2022 року. Такий підхід слід екстраполювати на всю війну.
— Поговоримо про Залужного. Як ви оцінюєте його діяльність на посаді головнокомандувача українських збройних сил і наскільки правильним було рішення його змінювати зараз?
— Залужний — блискучий військовий, і вже забезпечив собі місце в історії, подібно до Ервіна Роммеля, Моше Даяна і Бернарда Монтгомері. Це людина їхнього рівня.
Українська військова верхівка у перші дні війни, враховуючи пекельні умови, діяла оптимально, причому не лише Залужний, а й решта найвищого керівництва України.
Щодо його заміни – це рішення офісу президента України, коментувати яке не в моїй компетенції.
— Які уроки з українсько-російської війни варто було б винести Ізраїлю?
— Ізраїль досить швидко відреагував на те, що відбувається, і вже у квітні 2022 року ізраїльською армією було створено спецкомісію, яка аналізує хід українсько-російської війни. Але, на мій погляд, ми все ще мало уваги приділяємо темі дронів. Це та загроза, яку ігнорувати не можна, тому що досвід з російсько-української війни здобуваємо не лише ми, а й Іран із «Хізбаллою».
Другий урок, який нам слід засвоїти – у тому, що для війни потрібна велика армія. Концепція, яка домінувала у всій західній парадигмі останні роки про переваги маленької «розумної» армії, виявилася помилковою. Нам потрібно не скорочувати підрозділи, як це відбувалося останніми роками, а збільшувати їхню кількість. Маса вирішує, це безперечний факт.
І битви масштабів війни Судного дня не зійшли з історичного порядку денного, як вважав багато хто. Наприклад, зараз ми воюємо із найслабшим з наших ворогів, ХАМАСом, і навіть у війні з ним до перемоги ще далеко. Що ж буде, коли зіткнемося не з терористами, а повноцінною армією, на танках, бойових кораблях, з артилерією та дронами?
Тут я хотів би згадати незаслужено забутий Єгипет. Так, у нас із Єгиптом є домовленості, і США витрачає величезні ресурси на те, щоб ці угоди зберігалися й надалі.
Але, по суті, вони були укладені лише з військовою та політичною елітою, адже крім них є ще й озлоблений проти Ізраїлю, наскрізь просякнутий антисемітськими настроями майже 100-мільйонний народ! Сценарій, за якого через 10 чи 15 років влада там зміниться і домовленості буде анульовано, внаслідок чого Єгипет стане для нас ворожою державою, цілком реальний. І все стане вельми схожим на російсько-український сценарій, коли армія з величезними людськими та технічними ресурсами загрожує армії набагато меншої чисельності. Комусь термін у 10-15 років видається великим, але у військовій справі плани мають бути довгостроковими.
І навіть не зважаючи на Єгипет, нам точно доведеться вирішувати питання з північним фронтом. Попереду Ізраїль має війну з Іраном, «Хізбаллою» і Сирією.
— Повномасштабна війна в Україні триває вже майже два роки, і, напевно, перед тобою, українськими військовими, та й усім українським суспільством дуже гостро постає проблема психологічної втоми від війни?
— Я дуже втомився. Я на цій війні втратив друзів, і особливих причин для оптимізму не бачу: війна в Україні – найстрашніша з тих, що сьогодні йдуть на всій планеті. Нині українцям важко, а буде ще важче. У принципі, ця фраза стосується і ізраїльтян. Але перемагати потрібно як українцям, так і ізраїльтянам. Сам я себе витягаю із цього стану роботою. Я насичую діями свій вільний час, щоб зберігати розум ясним.
— Як ставитись до ситуації, коли суспільство ніби розколюється на дві частини: одна частина воює або волонтерить, а друга продовжує жити, як і до війни, не забуваючи розважатися. Це спостерігається і в Україні, і певною мірою в Ізраїлі теж…
— Це захисна реакція: мозок шукає лазівки у світі божевілля, аби зберегти розум. Можна зрозуміти, але нічим хорошим це не закінчиться: коли в будинку горить перший поверх, жителі другого та третього поверху не повинні говорити – ну, у нас поки що все гаразд.
Джерело: Тетяна Воловельська, “Деталі”
Фото: AP Photo/Roman Chop
