Війни Ізраїлю з Ліваном: чи повторимо ми старі помилки?
У червні 1982 року Ізраїль розпочав Першу ліванську війну. Цілі були аналогічні нинішній операції в Лівані, 42 роки потому. Змінилися лише воюючі сторони.
З ліванського боку це були бойовики не «Хізбалли», а Організації визволення Палестини (ОВП). Очолював їх Ясір Арафат, який 11 років потому потисне руку прем’єр-міністру Ізраїлю Іцхаку Рабіну на галявині Білого дому.
З ізраїльського боку це були не Біньямін Нетаніягу та Йоав Галант, від якого Нетаніягу хотів би позбутися. Прем’єр-міністром тоді був Менахем Бегін, який пішов у відставку після війни, сказавши «Я більше не можу», а міністром оборони — Аріель Шарон, який втягнув Бегіна в ліванське болото і був зміщений зі своєї посади після різанини в Сабрі та Шатілі, що сталася під час війни. Через два десятиліття він був обраний прем’єр-міністром.
Чверть століття потому, у 2006 році, Ізраїль знову вступив у війну в Лівані. Прем’єр-міністром був Ехуд Ольмерт, новачок на цій посаді. Як і Нетаніягу сьогодні, йому теж довелося зіткнутися з двома фронтами одночасно.
Спочатку до влади на виборах у Палестинській автономії прийшов ХАМАС. Потім «Хізбалла» розпалила вогонь, який змусив Ольмерта прийняти рішення покінчити з багаторічною стриманістю і почати Другу ліванську війну.
Його міністр оборони Амір Перец не мав жодного військового досвіду. Як у 1982 році, так і в 2024-му цілі війни були одні й ті ж — віддалити терористів від кордону і зняти небезпеку обстрілів для ізраїльських міст.
Зараз, коли Ізраїль починає нову кампанію в Лівані, яка може отримати назву Третьої ліванської, саме час проаналізувати помилки та невдачі двох попередніх воєн.
У 1982 році Ізраїль прагнув «усунути загрозу, що виходить від палестинських терористичних організацій для північних громад… і раз і назавжди покінчити з військовою міццю ОВП», — пише професор Еяль Зіссер у своїй книзі «Ліван — кров у кедрах».
6 червня 1982 року уряд заявив, що має намір вивести «всі поселення Галілеї із зони досяжності терористів, зосереджених у Лівані, — їх самих, їхні штаби та бази», і наказав «очистити гнізда терористів на північному кордоні та усунути загрозу, яку вони становлять для північних громад Ізраїлю».
Тоді, як і зараз, Ізраїль підкреслював, що не прагне до війни з Ліваном. У публічній заяві уряд говорив: «Держава Ізраїль продовжує прагнути до підписання мирного договору з незалежним Ліваном, який збереже свою територіальну цілісність».
Кабінет міністрів схвалив початок війни 5 червня. Міністрам повідомили, що операція триватиме від 24 до 48 годин і проходитиме на відстані до 40 кілометрів від ізраїльсько-ліванського кордону — дальність польоту ракет «Катюша», обстрілам якими Ізраїль хотів покласти край.
Міністрам сказали, що до Бейрута армія доходити не збирається. «Бейрут не розглядається. Там знаходяться іноземні посольства, нам потрібно триматися від нього подалі», — сказав Шарон.
«Операція… проводиться не для того, щоб завоювати Бейрут, а для того, щоб тримати ракети та артилерію подалі від наших населених пунктів. Сьогодні ми говоримо про 40-кілометровий радіус дії», — додав він.
8 червня прем’єр-міністр Менахем Бегін сказав щось подібне в кнесеті з приводу операції. «Якщо ми досягнемо 40-кілометрової лінії від нашого північного кордону, робота буде закінчена і всі бойові дії будуть припинені», — заявив він тоді.
Спочатку війна отримала широку громадську підтримку. Партія праці при Рабіні та Шимоні Пересі підтримувала її, а представники організації «Шалом ахшав» навіть говорили, що, коли стріляють гармати, слід підтримувати бійців.
Але незабаром стало очевидно, що операція, яка мала бути обмеженою за часом і масштабами, вийшла за рамки цілей, затверджених міністрами.
З секретних матеріалів, які були оприлюднені через роки, стало відомо, що з самого початку Шарон не збирався зупинятися на 40-кілометровій позначці. Він планував дійти до Бейрута.
Армія оборони Ізраїлю дійшла до Бейрута і зуміла вибити звідти сили ОВП та сирійську армію, але цього виявилося недостатньо. До військової мети — усунути загрозу для півночі Ізраїлю (яка залишається невиконаною і зараз) — додалася політична — створити в Лівані нову реальність і привести до влади проізраїльського гравця.
42 роки потому подібні ідеї все ще обговорюють. Член «Лікуду» Аміт Халеві нещодавно закликав до «встановлення нового режиму, не ворожого Ізраїлю».
Під час Першої ліванської війни Ізраїль та його армія допомогли прокласти шлях до обрання Башира Джемаєля президентом Лівану в рамках нового політичного порядку. Але все швидко ускладнилося, і Ізраїль почав занурюватися в ліванське болото. Джемаєль був убитий, Ізраїль захопив частину Бейрута і передав контроль над таборами палестинських біженців на околицях міста в руки фалангістів, ліванського християнського руху, який очолював Джемаєль.
Намагаючись захопити табори, фалангісти влаштували різанину в Сабрі та Шатілі, під час якої в таборі біженців загинули близько 600 чоловіків, жінок і дітей. Ізраїль, зіткнувшись з потужним міжнародним осудом за те, що не зміг запобігти бійні, був змушений почати відведення військ до кордону.
При цьому Ізраїль відмовився від стратегічних позицій і союзників, а в кінцевому підсумку «і від світогляду, який змусив його спочатку зануритися в ліванське болото», каже Зіссер.
Наприкінці вересня 1982 року 400 тисяч осіб вийшли в Тель-Авіві на демонстрацію, вимагаючи створення державної комісії з розслідування масових вбивств у Сабрі та Шатілі.
Громадський тиск не залишив уряду вибору. Комісія Кахана, яка опублікувала свої висновки в 1983 році, постановила, що доказів прямої причетності ЦАХАЛу до різанини не знайдено. Однак офіцери ЦАХАЛу в певний момент знали, що різанина відбувається, — і не вжили енергійних дій, щоб зупинити її. За рекомендацією комісії Аріель Шарон був зміщений з посади міністра оборони. Через два десятиліття він був обраний прем’єр-міністром.
Втрати
Війна тривала чотири місяці і забрала життя 655 ізраїльських солдатів. Ще вісім були взяті в полон. Тисячі людей були вбиті в Лівані — мирні жителі, сирійські війська та члени ОВП.
Війна офіційно закінчилася у вересні 1982 року, через кілька днів після масової демонстрації. Але Ізраїль продовжував зберігати свою присутність у деяких районах Лівану аж до 2000 року.
У період з 1985 по 2000 рік ЦАХАЛ підтримував зону безпеки вздовж кордону, намагаючись захистити ізраїльську північ від терористичних атак з Лівану. Сьогодні, у 2024 році, лунають голоси, переважно праві, що закликають армію захопити територію в Лівані аналогічним чином і з аналогічною метою.
Водночас Ліван був охоплений тотальною внутрішньою війною між ворогуючими місцевими релігійними та етнічними угрупованнями. Саме на цьому тлі виникла «Хізбалла», яка замінила палестинців як головну загрозу Ізраїлю з півночі.
У період з 1985 по 2000 рік «Хізбалла» вела війну на виснаження проти ізраїльських солдатів, які охороняли форпости. За ці роки вона вбила 414 солдатів і сімох цивільних, а також поранила сотні ізраїльтян.
Спроба Ізраїлю захистити північні громади від зони безпеки в Лівані провалилася. Ракетні обстріли тривали, незважаючи на присутність там ЦАХАЛу. Це змусило Ізраїль розпочати ще дві великі кампанії: операцію «Зведення рахунків» у 1993 році та операцію «Грона гніву» у 1996 році.
Нарешті, 24 травня 2000 року за прем’єр-міністра Ехуда Барака Ізраїль в односторонньому порядку вивів війська з Лівану. З тих пір громадська думка Ізраїлю з цього приводу розділилася.
Прихильники виходу з Лівану говорять про всю кров, що пролили там ізраїльські військові. Противники стверджують, що поспішне виведення військ зашкодило стримуванню Ізраїлю і продемонструвало поразку, слабкість і відсутність витримки.
Статус «Хізбалли» після виведення військ зміцнився. 26 травня 2000 року у своїй знаменитій «павутинній» промові лідер угруповання Хасан Насралла заявив, що Ізраїль боїться його.
«Кілька сотень бійців «Хізбалли» змусили найсильнішу країну Близького Сходу розмахувати прапором поразки. Час, коли сіоністи залякували ліванців і арабів, закінчився. Сіоністське утворення живе в страху… Цей страх панує не тільки на півночі окупованої Палестини, але й у самому серці Тель-Авіва. Ізраїль, що володіє ядерною зброєю і найсильнішими військово-повітряними силами в регіоні, цей Ізраїль слабший за павутину», — стверджував Насралла.
Дійсно, після виведення військ Ізраїль свідомо утримувався від потужної атаки на «Хізбаллу». Він зберігав стриманість навіть після серйозного інциденту, що стався всього п’ять місяців потому, коли три ізраїльських солдати були вбиті, а їхні тіла викрадені.
Тільки шість років потому, коли «Хізбалла» викрала ще двох військових і вбила вісім солдатів у кількох інцидентах, Ізраїль знову вступив у війну 12 липня 2006 року.
Уряд не знав, що вступає у війну
Як і в 1982 році, рішення про початок війни у 2006 році не було простим. На прес-конференції у другій половині дня Ольмерт дав безліч обіцянок, які не виконав.
«Ліван несе відповідальність — і Ліван відчує наслідки своїх дій», — сказав він. Щодо викрадення солдатів, Ольмерт заявив: «Ми не піддамося на шантаж і не будемо вести переговори з терористами щодо життя ізраїльських солдатів».
Того ж вечора кабінет міністрів затвердив рішення з розпливчастими формулюваннями: «Ізраїль діятиме проти цієї організації так, як того вимагають її дії… Ізраїль зобов’язаний відповісти з необхідною суворістю… Ізраїль відповість агресивно і рішуче».
Пізніше у своєму звіті про провали війни комісія Віноградa написала: «О 22:30 тієї ночі, після двогодинної наради, уряд Ізраїлю одноголосно прийняв рішення розпочати те, що стало Другою ліванською війною. Уряд не хотів війни, не збирався вступати в неї і не знав, що вступає в неї… Однак саме в цьому полягав сенс рішення від 12 липня».
Незважаючи на всю важливість цього рішення, комісія Віноградa дійшла висновку, що воно було «прийняте поспіхом, без чітких і узгоджених цілей кампанії, без послідовного плану дій, які могли б призвести до досягнення цілей, і без належного врахування унікальних характеристик сектору, які роблять військову операцію в ньому такою складною і проблематичною».
У доповіді також йдеться: «Прем’єр-міністр сформулював свою позицію, не представивши детального плану і не наполігши на його представленні, а тому не міг проаналізувати його деталі та затвердити їх… Підтримка уряду була отримана частково на основі розпливчастої презентації. Міністри проголосували за рішення, природу якого вони не до кінця розуміли».
Ольмерт продовжував представляти амбітні цілі, які він пізніше не виконав. 19 липня він заявив: «Ізраїль вестиме боротьбу з «Хізбаллою» стільки, скільки знадобиться», і назвав наступні цілі: «Безумовне повернення викрадених солдатів; ліквідація «Хізбалли» і припинення загрози ракетних обстрілів Ізраїлю; розгортання ліванської армії вздовж кордону з Ізраїлем і застосування суверенітету ліванського уряду над усією територією країни».
Однак, як повідомила комісія Віноградa, «тривала війна, розпочата Ізраїлем, закінчилася без військової перемоги Ізраїлю».
«Ракетні обстріли тилу тривали протягом усієї війни, до самого останнього моменту, і були зупинені лише припиненням вогню. Протягом довгих тижнів воєнізована група з кількох тисяч бойовиків змогла протистояти найсильнішій армії на Близькому Сході, що має абсолютну перевагу в повітрі та величезні переваги в розмірах і технологіях. Це має далекосяжні наслідки, на нашу думку, на думку наших ворогів, а також наших сусідів і друзів у регіоні та в усьому світі», — сказано у висновках комісії.
«Найневдаліша війна в історії Ізраїлю»
44 ізраїльських громадянина були вбиті ракетами, 119 солдатів загинули в зіткненнях з «Хізбаллою». Життя на північ від Хайфи було паралізоване, близько мільйона ізраїльтян були змушені залишатися в укриттях та безпечних кімнатах.
На землі ізраїльські військові трималися стійко. Історик Урі Бар-Йозеф назвав її «найпровальнішою війною в історії Ізраїлю». На практиці до кінця війни Ізраїль відмовився як від повернення солдатів, так і від роззброєння «Хізбалли». Тіла солдатів були повернуті Ізраїлю лише пару років потому в рамках угоди з «Хізбаллою», яка так і не роззброїлася, а лише нарощувала свій арсенал.
Ольмерт хвалився, що в серпні 2006 року Рада Безпеки ООН прийняла важливу резолюцію — 1701. Однак це та сама резолюція, виконання якої зараз, через 18 років після Другої ліванської війни, Ізраїль все ще намагається домогтися. Серед іншого вона закликає ліванський уряд контролювати всю ліванську територію та «роззброїти всі збройні угруповання в Лівані».
З іншого боку, серйозного удару було завдано і Насраллі. Він визнав це у своєму виступі, що транслювався в річницю війни у 2007 році. Тоді Насралла сказав, що якби він передбачив, що Ізраїль так відреагує на викрадення солдатів, то він би не віддав такий наказ.
Відчуття гіркоти та невдачі, що переважало серед ізраїльської громадськості одразу після війни, з роками переросло в твердження, що війна була успішною. На доказ говорилося, що «Хізбалла» зазнала поразки і довгі роки поводилася стримано.
Карти були перетасовані 8 жовтня 2023 року, коли «Хізбалла» відкрила масований вогонь спочатку по північному кордону Ізраїлю, а потім і по інших його районах. Лише рік потому, у вересні 2024 року, Ізраїль завдав у відповідь удару, знищивши вищий ешелон угруповання та його лідера Хасана Насраллу.
Саме в ці хвилини пишеться наступна глава в нескінченній війні між Ізраїлем та Ліваном.
Автор: Офер Адерет
Джерело: «ХаАрец»
Фото: AP Photo Hassan Ammar
