Відкинута книга Тори
У вівторок ближче до вечора я увімкнула в машині радіо. Рабин Ельяким Леванон розмовляв з ведучими програми на «Решет бет». Інтерв’юер знову і знову запитував рабина: а як же бути з заручниками? Рабин Леванон явно не хотів відповідати на це питання, але врешті-решт процідив: більше тисячі людей були вбиті, тож до цього списку приєднаються ще сто чи скільки там є.
Він говорив сухим, безпристрасним голосом. Як на церемонії, заздалегідь поставленій і знятій Мірі Регев. Цитую не точно, я не записувала — адже писати, коли ти за кермом, заборонено. Але моторошні слова рабина Ельякіма Леванона звучать у моїх вухах і сьогодні.
Дві години потому я сиділа на асфальті (всі пластикові стільці вже були зайняті) за Паризькою площею, недалеко від офіційної резиденції прем’єра. Йшла церемонія пам’яті жертв 7 жовтня і загиблих солдатів з молитвою про звільнення заручників. Вечори в Єрусалимі вже прохолодні, але асфальт ще зберігав накопичене за день тепло. На церемонію прийшли кілька сотень людей. Рабин Рахель Тененбаум процитувала зі сцени слова Ребе з Пасічної, вбитого нацистами в Польщі в 1943 році.
Ось що говорив про цінність людського життя рабин Калонімус Каламіш Шапіро напередодні Сімхат Тора 1942 року своїй громаді: «”Ізраїль” — це абревіатура від слів «в Торі 600 тисяч букв». І якщо є хоч одне життя, яке ми могли врятувати і не врятували, якщо в Торі не вистачає хоча б однієї букви, яку ми не зберегли, а могли б зберегти — то такий свиток Тори стає непридатним».
Я записала слова рабина Рахель Тененбаум. «Наша свята Тора — це зв’язок між буквами. Ребе вчить, що Свята Тора — це заклик до кожного покоління в кожну мить, в кожну годину врятувати життя єврея. Саме цьому Ребе вчив свою громаду напередодні Сімхат Тора під час Голокосту. І, звичайно, саме так звучать його слова сьогодні, коли у нас є Держава Ізраїль і наша армія».
Дві заяви, два підходи, два голоси. Голос рабина Тененбаум, яка зі сльозами і з трепетом говорила про Книгу життя, і сухий, холодний голос рабина Леванона, що віщав про збільшення списків у Книзі мертвих. Два голоси, які супроводжуватимуть мене цього року під час молитви в Йом Кіпур. Два голоси, які звучать у нашій країні.
Перш ніж продовжувати, я повинна попросити пробачення. Напередодні Судного дня я прошу пробачення у сімей заручників. У тих, чиї близькі гниють живцем у страшних тунелях ХАМАСу, і у тих, чиї близькі були вбиті в полоні, а ми могли б їх врятувати, але не зробили цього.
Так, я намагалася їм допомогти як уміла. На сторінках газети, в соціальних мережах, на сайтах, на громадських заходах і в особистих бесідах. Так, ще в січні я розрізнила страшний «напис на стіні» і намагалася попередити, в тому числі і в моїх статтях на цьому сайті, що радикальне крило коаліції заблокує будь-яку угоду. Тому що Ітамар Бен-Гвір і Бецалель Смотрич заперечують не проти умов угоди, тих чи інших, — вони апріорі виступають проти будь-якої угоди, бо для них людське життя не має жодної цінності. Тому що для них співвітчизники і співгромадяни, старі, жінки, діти, затягнуті нелюдами ХАМАСу зі своїх домівок — не букви в книзі Тори, а гарматне м’ясо. Кілька десятків додаткових жертв у списку вбитих. «Баби нових народять», а цих вони списали в утиль.
Все так. Я писала і говорила про це, але приблизно через два місяці після найжахливішого дня в історії Держави Ізраїль я заново навчилася засинати вночі і повернулася до колишнього життя. Я дозволила втягнути себе в рутину роботи і сімейних справ, ходила пити каву з подругами, купувала сукні, по суботах і святах накривала стіл святковою скатертиною і розставляла гарний посуд, і у нас з чоловіком навіть вийшло відновити колишні наміри і провести цієї весни відпустку за кордоном, спочатку заплановану на той страшний жовтень.
Небо наді мною не впало. Звісно, я шукала виправдань. «Що ти можеш зробити, — примирливо шепотів внутрішній голос. — У тебе двоє синів в армії. Ти зробила все, що було в твоїх силах, намагаючись вплинути на суспільний дискурс. Ну, припустимо, ти б виходила на демонстрації, так адже уряд не бере до уваги демонстрантів, які за нього не голосують. Політичне керівництво опозиції розколоте і перебуває в розгубленості. Що ти могла змінити? Що взагалі може змінити звичайний громадянин країни, не політик?»
Не знаю. Я знаю тільки, що ми повернулися до звичайного життя, нехай навіть це рутина днів і місяців війни. Я знаю тільки, що замість того, щоб обуритися і визнати неприпустимими страшні заяви політиків, журналістів, рабинів, які відкрито закликали принести в жертву громадян, що потрапили в полон через бездіяльність держави, ми дозволили цим жахливим голосам стати частиною дискурсу. Я знаю тільки, що у нас в країні тисячі Іциків Зарка, які кричать заручникам, що повернулися в рамках листопадової угоди: «Шкода, що вас не вбили в Газі!» Які кричать «шльондри!» літнім жінкам, матерям, дружинам, сестрам заручників, які відкрито заявляють, що жертви 7 жовтня понесли заслужене покарання за те, що не дотримувалися субот і/або танцювали на фестивалі «Нова». І ми не відвертаємося від цих нелюдів у жаху. Ми дозволяємо їм залишатися частиною ізраїльського суспільства та ізраїльського дискурсу. Ми даємо їм легітимацію.
Політики, журналісти, рабини і тисячі Іциків Зарка відкрито закликають викреслити букви зі сувою Тори Ізраїлю нашого покоління. Якби ми обурилися, якби не змирилися з цими жахливими заявами — хто знає, можливо, ми могли б врятувати викрадених. Але ми піддалися рутині. Ми. Я. І за це я повинна просити пробачення.
Знаю, ви скажете: а як же потенційна небезпека? Як щодо Філадельфійського коридору? Як щодо наслідків «угоди Шаліта», звільнення терористів з кров’ю на руках? Що ви пропонуєте — довіряти міністру оборони і керівникам служб безпеки, які рекомендували піти на угоду? Адже це вони не запобігли різанині в Сімхат Тора. Як же накажете їх слухати?
Так. Це так. Вони не запобігли різанині, вони несуть відповідальність. Але й уряд несе відповідальність аж ніяк не в меншій, а якраз у більшій мірі. І тут визначальним критерієм є мотив. Щоб пояснити, чому підтримували угоду міністр оборони і голови служб безпеки, доведеться притягнути за вуха зліплену нашвидкуруч теорію змови. А от мотиви прем’єр-міністра і міністрів, які виступають проти угоди, очевидні. Ці політики відкрито оголосили, що колишні установки більше не діють. Що основи національної солідарності, на яких ґрунтується Держава Ізраїль, втратили актуальність. Ізраїль Дуді Амсалема, Мірі Регев, Бецалеля Смотрича та Ітамара Бен-Гвіра своїх захоплених ворогом солдатів і громадян визволяти не буде.
Коли у політиків чітка установка, згідно з якою життя громадянина країни не має цінності — класична установка тоталітарних режимів, зрозуміло, що розмови про безпеку — лише привід. Розглагольствування про загальне благо і суспільний інтерес добре знайомі тим, хто ще застав радянську владу… Розмови про міфічну користь для дев’яти мільйонів, заради якої треба принести в жертву сто або двісті, — це привід. Адже політики, які торпедували другу угоду, заперечували і проти першої, листопадової.
Справа не в тому, що вони проти «угоди будь-якою ціною». Вони проти будь-якої угоди. Та й що можуть розуміти в питаннях безпеки Смотрич і Бен-Гвір, які пороху не нюхали?
Ви скажете: у Тори сімдесят облич. Може бути, одне з них — це обличчя Рахель Тененбаум, а інше — обличчя Ельякіма Леванона? Може бути, є місце і милосердю, і готовності пожертвувати життям співгромадян?
Може бути. От тільки… чи знаєте ви, хто такий рабин Ельяким Леванон? Це релігійний лідер, який у 2010 році постановив, що жінка не може бути членом ради поселення: «Не можна давати жінці владу. Жінка може впливати на рішення ради через свого чоловіка». Це релігійний лідер, який у 2013 році постановив, що трирічна дівчинка в купальнику — спокуса для дорослих чоловіків і тому не може піти з батьком або братом на пляж чи в басейн.
Все так просто, так логічно, так знайомо. Релігійний лідер, який вимагає виключити жінок з суспільного життя і вважає трирічну дівчинку сексуальним об’єктом, заявляє, що життя його одноплемінників та одновірців не має самостійної цінності і ним можна і потрібно пожертвувати для загального блага. Сімдесят облич у Тори. Але установки, що приписують замкнути жінок на жіночій половині і закутувати дівчаток з трирічного віку, установки, що заперечують цінність життя одновірців та одноплемінників, — це не одне з облич іудаїзму. Це обличчя радикального ісламізму.
Автор: Софі Рон Морія
На фото: молитва у свято Сімхат Тора біля Стіни Плачу.
Фото: Охад Цвігенберг
