Від Сирії до Гази: ви не повірите, що може зруйнувати уряд Нетаньягу
Уряд розвалюється зсередини — і справа не в заручниках, і не в, м’яко кажучи, провальній війні, яка ось-ось увійде в другий рік.
Не через відсутність слідчої комісії, якої вимагають мільйони громадян і тисячі батьків загиблих. Не через спробу скористатися туманом війни, аби продовжити реалізацію плану з державного перевороту. І, як не дивно, навіть не через сам закон про призов — не через ту чи іншу його статтю, а через рішення равинів, частина з яких навіть не відома широкій публіці, але які втомилися від Нетаньягу і його порожніх обіцянок.
Уявіть собі цю думку: уряд, що не має підтримки суспільства (згідно з усіма можливими опитуваннями), уряд меншості, чий гасло — «повна перемога» — суперечить уявленням майже 80% населення, які вважають це самообманом і воліли б повернення заручників додому в обмін на припинення війни.
Уряд, де майже жодне міністерство не працює належним чином, де ключові портфелі (внутрішніх справ, охорони здоров’я та інші) «тимчасово передані» людям, чия головна кваліфікація — кулуарні інтриги. Де інші міністерства прямо чи опосередковано сприяють щоденній смерті ізраїльтян — наприклад, Міністерство транспорту, яке зайняте розподілом світлофорів на догоду мерам, лояльним до «Лікуду», тоді як кількість загиблих на дорогах лише зростає.
Уряд, у якому міністерство внутрішньої безпеки, перейменоване на «міністерство національної безпеки», стало міністерством націоналістичної безпеки і перетворило поліцію з напівфункціонального органу правопорядку на підрозділ з розгону демонстрацій та переслідування політичних активістів.
Уряд, проти якого керівники економічного сектору ведуть боротьбу — поки що з певним успіхом — аби врятувати економіку. Який «дякує» ізраїльському хай-теку, завдяки якому ми ще тримаємося на плаву, знищенням вищої освіти, виснаженням системи освіти та заохоченням інститутів, що породжують невігластво.
І все це не здатне його похитнути. А що здатне? Образа з боку якогось равина, який напередодні виборів щось сказав про іншу фракцію, яка йому відповіла — і суперечка зайшла так далеко, що навіть прем’єр-міністр, магістр політичних інтриг, уся суть якого — утримання влади, не може подолати розкол.
Світ не розуміє
Різко перемикаючись на північ: жахіття, що відбуваються в Сирії, безпосередньо не пов’язані з Ізраїлем, але вони дають важливий урок про природу Близького Сходу.
Почнемо з того, що знову доведено: світ (насамперед ідеться про країни Північної Америки та Європи) не здатен зрозуміти конфлікти, які не вкладаються в західні коди, а розвиваються за законами фанатичної племінної логіки.
Усього кілька тижнів тому ці країни приймали аш-Шаара — тобто Джулані — як лідера держави, що звільнилася від диктатури родини Асада.
Існувала загальна думка, що Сирія під керівництвом аш-Шаара прагне до миру, процвітання і потребує фінансової підтримки. США поспішили скасувати економічні санкції, виходячи з припущення, що економічний розвиток призведе до зменшення політичної напруги. Проблема в тому, що це може спрацювати майже всюди, окрім Близького Сходу.
Я щиро співчуваю Марко Рубіо, держсекретарю США. Його заява із засудженням жахів у Сирії та закликом до нового режиму розслідувати й покарати винних, включно з тими, хто в його власних лавах, — зразок нерозуміння реальності.
Чи діятиме Джулані проти командирів власних сил, відповідальних за різанину? Це приблизно те ж саме, що чекати від поліції Бен-Ґвіра, що вона закатає рукави й почне розслідування проти поселенців, які підпалили палестинське село, або проти правих активістів, які напали на арабського депутата — дії, якими ще донедавна керував сам міністр.
Теорія про те, що добробут сприяє стабільності й запобігає терору, довгий час була основною в Ізраїлі в епоху перед підписанням угод в Осло. Лише у вересні 2000 року, коли палестинці фактично розірвали ці угоди, які могли зробити їх найрозвиненішою арабською нацією (використавши як привід візит Аріеля Шарона на Храмову гору), ізраїльська ліва громадськість почала усвідомлювати реальність.
Попри це, підхід «економічне благополуччя приносить спокій» і надалі скеровував дії ізраїльських лідерів — від Нетаньягу, який зміцнив владу ХАМАСу валізами з грошима (ймовірно, думаючи про себе), до очільників системи безпеки, які вважали дозволи на роботу ефективною зброєю у боротьбі з терором. Не варто й нагадувати, з чого почалося протверезіння від цієї катастрофічної ілюзії.
Шалом-Шалом
Чому це відбувається із Заходом? Чому це відбувається з нами — з тими, хто вважає себе частиною західної культури? Можливо, тому, що ті, хто виховує своїх дітей з надією, що вони досягнуть успіху, здобудуть освіту, професію, будуть жити в достатку і приходити в п’ятницю на вечерю з онуками, — просто не здатні зрозуміти психологію батьків, які мріють, щоб їхні діти стали шахідами.
Нащадки, які замість того, щоб досягти успіху в цьому житті, прагнуть (з їхньої точки зору) заслужити місце в раю. Люди, для яких час не має значення, які вважають, що життєвий цикл — це лише ланка у вічній боротьбі. Релігійно-націоналістичний фанатизм, що, на жаль, має певне підґрунтя навіть на околицях сучасної ізраїльської культури.
Це не означає, що неможливо вести дипломатичні процеси: через чотири місяці ми відзначимо 48 років з моменту візиту Садата до Ізраїлю — а якщо рахувати з підписання угод про припинення вогню після Війни Судного дня, то вже понад 51 рік з початку політичних домовленостей, які означали завершення війни з тим, кого тоді називали «найзапеклішим з наших ворогів».
Та мирна угода (за винятком короткого «медового місяця», що тривав до середини 1980-х) не призвела до культурного зближення між народами. Вона навіть не зменшила ненависть — але витримала чимало потрясінь: від вбивства президента до громадянського перевороту й приходу до влади радикально-ісламістської партії.
Чи варта була Синайська поступка — від Офіри до Яміта — усього цього? Безумовно так, особливо якщо виходити з того, що угода може протриматися ще десятки років (а хочеться вірити — і довше). Тільки ось це не «мир» — у найкращому разі це вдала угода про припинення війни, заснована на спільних інтересах. Така, до якої можна і варто прагнути й на інших фронтах.
Пам’ятаєте той самий Захід, який не розуміє, що є регіони, які не можна оцінювати західними очима? Так ось, цей Захід цінує політичні ініціативи, він щедро їх винагороджує, бо переконаний, що тим самим купує собі місце в тому самому раю, який радикальний іслам прагне заселити шахідами.
Ізраїлю потрібна ця винагорода. Ні, не настільки, щоб поставити під загрозу свою безпеку, але настільки, щоб зважати: частина тієї самої безпеки — це й визнання з боку світу. В Ізраїлю немає іншого існування, окрім як у ролі форпосту західної цивілізації на ворожому близькосхідному фронті.
Саме тому ми маємо бути дуже занепокоєні зміною ставлення до Ізраїлю після 7 жовтня. Не тому, що ізраїльтян вигнали з ресторану в Іспанії чи Італії, а через те, що ці потворні епізоди є символами чогось значно більшого.
Не визначилися із собою
Ми говорили про «пряник» у вигляді підтримки місцевих ініціатив. Згадаємо в одному реченні й про «батіг»: уявімо на мить, що Ізраїль може здобути повну перемогу в Газі. Уявімо, що можна переконати ізраїльтян заплющити очі на ту ціну, якої вимагатиме така перемога: пожертвувати всіма заручниками й ще десятками, а то й сотнями тисяч життів невинних палестинців. Але переконати в цьому світ буде значно важче.
Уже зараз Ізраїль починає платити ціну культурної й академічної ізоляції. Якщо до цього додасться економічне ембарго — нам не буде порятунку. Інакше кажучи: у війні в Газі можна перемогти, але ми не зможемо дозволити собі дипломатичну ціну, якої така перемога від нас потребуватиме.
Фрустрація? Можливо. Але навіть ті, хто фантазує про день, коли жителів Гази виселять із їхньої батьківщини, а євреї успадкують цю територію, мають зрозуміти: це — фантазія, а не робочий план.
Складається враження, що Держава Ізраїль не визначилася сама з собою — куди не глянь. Армія не здатна виконувати накази політичного керівництва, насамперед тому, що ці накази надаються їй із «підморгуванням» — аби й догодити міністрам ультраправого крила, і не втягнути ЦАХАЛ у воєнні злочини.
Міністр оборони говорить про створення гуманітарного анклаву, який нагадує нам про табори такого типу, які ми не в силах забути, а прем’єр-міністр проголошує Трампа кандидатом на Нобелівську премію миру.
Чому? Бо американський президент фантазує про перетворення Гази на курортне місто… Абсурдно? Можливо. Але не більш абсурдно, ніж сама політика — точніше, її відсутність — з боку ізраїльського уряду в усіх інших сферах.
Ізраїль втручається в справи Сирії — чи ні? Він хоче бачити Джулані сильним чи слабким? Планує замінити ХАМАС якимось іншим палестинським механізмом — чи й далі говоритиме про «тотальну перемогу»?
Ізраїль хоче просуватися саудівським треком настільки, наскільки можливо — чи будувати «процвітаючі» форпости в повітрі, щоб догодити Смотричу?
Історичний жарт
А як щодо призову — того самого питання, від якого трясеться весь уряд? Ми хочемо велику армію, щоб реалізувати амбітні цілі уряду, чи закон про ухилення від служби, який дозволить йому просто вижити?
Коли дивишся на відсутність будь-якої політики з боку прем’єр-міністра, мимоволі починаєш заздрити «політиці» Мірі Регев у Міністерстві транспорту: в неї хоча б чітко зрозуміло, чи заслуговує голова муніципалітету на світлофор, що рятує життя. Якщо він «свій» — пішоходи в його місті зможуть безпечно переходити дорогу. Якщо з опозиції — будь ласка, нехай тиснуть.
Провальний уряд продовжує керувати Державою Ізраїль, вести нас до прірви. Його члени — у відчаї, бояться дня після Нетаніягу, просувають божевільні законодавчі ініціативи, які, можливо, дозволять їм і далі чіплятися за роги вівтаря: може, скасують вибори, може, відмовляться визнавати їхні результати — хто знає, де це безумство закінчиться, якщо взагалі закінчиться.
А тим часом уряд зруйнує не його злочини проти народу Ізраїлю, і вже точно не борючася опозиція, а конфлікт між ультраортодоксальними фракціями й їхні ж суперечки з релігійними сіоністами.
Не знаю, чи є у Провидіння план врегулювання близькосхідного конфлікту, але одне можна сказати точно — із почуттям гумору в нього все гаразд.
Автор: Нір Кіпніс
Джерело: Walla
Фото: Олів’є Фітуссі
