Від суконь до бронежилетів. Як швачка з України взяла на себе турботу про всіх солдатів на півночі

Ірена Маман — одна з п’яти репатріантів, які отримали 7 листопада з рук Іцхака Герцога премію за заслуги перед країною у воєнний час. Серед нагороджених — вчений, хірург, організатори волонтерських кампаній. А Ірена — швачка, і вона своїми руками обшиває чи не всіх солдатів на півночі. Працює цілодобово і безкоштовно, а держава у відповідь тільки підвищує їй податки.

У Ірени троє синів. Старший служить на батареї «Залізного купола», середній — в одному зі спецпідрозділів, молодший поки школяр. З середнього все й почалося. Його призвали одразу після 7 жовтня і відправили на Голани. Видали нові бронежилети. І син, кулеметник, зрозумів, що на них дуже незручні кишені. Для кулемета потрібно багато патронів, і вони просто не вміщаються. Звісно, він попросив маму пришити.

— А потім вони до мене прийшли всім загоном, всі 50 осіб, — згадує Ірена. — У кожного були якісь свої запити. Один, наприклад, повинен кидати гранати. У нього сумка була на шість гранат, а він попросив, щоб я її перешила, і вміщалося 12.

Потім майже всі бійці на додаток до штурмових гвинтівок купили особисті пістолети. І звичайно вирушили до Ірени, щоб вона пошила зручні кобури, що кріпляться на бронежилет.

— Слідом прийшов льотчик. Йому потрібна була спеціальна сумка для карт, яка кріпилася б до ноги і трималася на колінах. Дуже ексклюзивна річ. Він її накидав на папірці. Я потім помітила, що льотчики завжди все малюють. А з піхотою ми разом придумуємо, я ж інженер-текстильник, — розповідає Ірена. — У мене безліч терпіння для солдатів. Це мій обов’язок перед країною. Всі ми повинні щось робити для перемоги. А моя робота така.

Удвох із мамою

Ірена, тоді ще не Маман, а Щеглик, приїхала до Ізраїлю з Житомира в 1990 році з 300 доларами в кишені, які дала в дорогу мама. Їх вона одразу ж залишила в готелі — у Кір’ят-Шмоні її висадили в п’ятницю ввечері, і треба було десь ночувати.

Незважаючи на прохолодну зустріч, дівчина швидко полюбила і Ізраїль, і північ. Сусіди допомагали облаштуватися, давали для порожньої квартири меблі, подарували холодильник і намагалися підгодовувати. Ірена вийшла заміж за вчителя і оселилася в Рош-Піні, перевезла маму з татом, дідуся, брата з дружиною. Так і живуть усі поруч.

У Житомирі вона була інженером на швейній фабриці, тут за інженерною спеціальністю влаштуватися не змогла — всім потрібна була просто швачка. Тож Ірена пішла працювати в ательє. А після весілля відкрила на пару з подругою своє власне. Потім купила приміщення в Кір’ят-Шмоні, найняла швачок і співробітниць на касу. Останні роки частину змін бере її мама Ніра. Просто, щоб не сидіти без діла — для літніх людей це руйнівно. Лікар Ірені так і сказав.

Коли почалася війна, всі співробітники поїхали в евакуацію, а потім і знайшли роботу на новому місці.

— Всі бояться Кір’ят-Шмони. Тож ми тепер удвох із мамою. Вона приймає замовлення, клеїть бірки. Допомагає розпорювати. А все шиття на мені, — пояснює господиня ательє.

Від сукні до бронежилета

— Тим, хто входив до Гази, форму видали кращу. А тим, що в тилу – не підігнану за розміром. Дівчата, які сидять за комп’ютерами, показували, що в них пояси приблизно на рівні грудей. Мало не плакали. Їм же хочеться бути гарними. Звісно, я їм перешила форму, — каже Ірена. — А ще їм ні попратися, ні помитися. Тож я їх вожу до мами приймати душ.

Те саме відбувалося і з бронежилетами. Нових на всіх не вистачило.

— Пам’ятаю, прийшов офіцер, який має допитувати полонених. Він психолог, знає арабську. Але вважається, що він не воює, тож бронежилет йому належить старий, — згадує Ірена. — Він роздобув броньові пластини і попросив пришити для них додаткові кишені. Старі жилети прикривають тільки серце, зверху великий виріз. І я їх нарощувала, щоб захист був як у нових бронежилетах, під горло. Потім робила те саме для цілих військових команд.

До цього Ірена шила вечірні сукні, а тут довелося переключитися на бронежилети. У них дуже товста тканина. Тож швачка написала у «Фейсбуці», що потрібна вживана швейна машина для товстої тканини. Знайшлася людина з Беер-Шеви, готова поступитися за 6 тисяч. Ірена сіла на машину і поїхала.

Всі загони самооборони кібуців і мошавів півночі – теж її постійні клієнти. Багатьом видали форму не за розміром. А зараз та сама історія повторюється вже з зимовою формою.

Роботи за гроші зараз дуже мало. Ті городяни, що залишилися в Кір’ят-Шмоні, намагаються зайвий раз не ходити на вулицю. Але в сусідніх кібуцах як і раніше грають весілля, і Ірена шиє сукні та святкові костюми. Хоч якийсь спосіб заробити у єдиної швачки в усій окрузі. Були за цей рік і військові весілля, коли наречений і наречена йдуть під хупу прямо на базі.

— Якщо одружуються солдати, їм видають нову форму. А я їм її гарно ушиваю по фігурі. В такій не повоюєш, але на весіллі треба виглядати гарно, — пояснює Ірена. — Так само я перешивала форму нашому генералу. Він часто їздить у кнесет, і треба виглядати представницько. З генералів я гроші беру, а з солдатів — ні.

«Я ще не зустрічала солдата, якому форма повністю підійшла б»

До бойової форми вимоги якраз зовсім інші, ніж до парадної. Всі хочуть, щоб штани були вільнішими. Кому дістаються вузькі, тим Ірена розпорює штанини і вшиває додаткові смуги тканини.

Багато праці йде на лагодження одягу. Коли бійці виходять з Гази чи Лівану, у них завжди дірки на одязі, відірвані лямки, пояси. Хтось обов’язково приносить гвинтівку з порваним ременем.

У бойових частинах є солдати-швачки. Але їм, на думку Ірени, не вистачає ні кваліфікації, ні мотивації.

— Бачила, як вони дірки на сорочках зашивають. Просто збирають все докупи, — обурюється Ірена. — Я потім це розпускаю і роблю нормально. Тому що треба не про себе думати, а про солдата, для якого ти це шиєш, щоб йому було добре.

Але часто доводиться працювати з цілком новим обмундируванням. Нещодавно в бойових частинах видали форму зі спеціальної тканини, яка не горить і не промокає. Але вона синтетична і дуже неприємна на тілі.

— Я пришиваю підкладки або роблю вставки під пахвами. А ще там рукави дуже вузькі. Діти нині накачані, їхні руки просто не влізають, — пояснює швачка.

За час війни Ірена переконалася, що з формою в ЦАХАЛі є системні проблеми. Вона впевнена, що викрійки неправильні і не підходять більшості солдатів.

— Пояси занадто високо. Дівчатам дають такі ж штани, що й хлопцям. Тому в них купа зайвої тканини між ніг. Я ще не зустрічала солдата, якому форма повністю підійшла б, — зізнається Ірена. — А ще в ЦАХАЛі дуже маленька шкала розмірів. Тому майже всім форма або велика або мала. Я б хотіла все це розповісти міністерству оборони. Але хто мене буде слухати?

«Всі соцслужби роз’їхалися»

Зараз солдатам, які мають заходити в Ліван, добрі люди пожертвували 250 курток від дощу та вітру. Куртки хороші, але не військові, і в них немає хлястиків для погонів. Звісно, все принесли до Ірени – пришивати. І тепер її ательє заставлене коробками з куртками.

— Ну що ти скажеш дітям? Тільки у мене петельна машина зламалася, погнулася лапка, яка тримає тканину. Деталей не знайти, майстри до нашого міста їхати бояться, а нова коштує 11 тисяч. Тож я купила міцні липучки, і ми домовилися, що погони будуть не на ґудзиках, а на липучках, — каже Ірена.

Коробки з куртками громіздкі й важкі. Швачці їх важко тягати, а її мамі — тим паче. Ірена хотіла знайти для цього волонтерів, але їхати на північ під обстріли ніхто не хоче. Самі мешканці Кір’ят-Шмони вже втомилися боятися.

— У мене сховища немає. І укриття поруч чомусь не поставили, хоча у мене завжди сидять солдати, — розповідає Ірена. — Але мама навчила мене вірити в долю. Тож коли тривога, я продовжую шити. Навіщо нерви даремно витрачати?

Якось ракета встромилася в землю біля самого магазину, але не вибухнула. Одного разу пошкодило дах.

— Прийшов державний оцінювач і сказав, що може видати 4 тисячі шекелів. А там самі матеріали дорожче коштують, — бідкається Ірена. — І робітників зараз не знайти. Пенсіонери, яким повибивало вікна, не можуть знайти склярів. Тож я даю їм щільну тканину. І вони нею вікна закривають.

У місті багато російськомовних літніх людей. Багато хто погано говорить івритом, а за час вимушеного сидіння вдома через війну забули його остаточно. Комусь треба перекласти довідку, когось супроводити до поліклініки чи банку. І всі знають, що дзвонити треба Ірені – вона не відмовить.

Привезли їжу для пенсіонерів – теж звертаються до неї. Знають, що розвезе.

— У мерії не вистачає людей. Всі соцслужби роз’їхалися, — розводить руками Ірена. — А там немічні бабусі й дідусі. В одного російськомовного діда син загинув на фестивалі Nova. Він просто сидить один весь день, поговорити ні з ким, схуд удвічі.

Благодійність за власний кошт

Коли Ірені зателефонував міністр алії, вона була впевнена, що хтось її розігрує. Жартувала, сміялася і продовжувала шити під звуки повітряної тривоги. Міністр все ж таки зумів переконати її, що він справжній міністр. І що на премію її висунули солдати. Тож тепер Ірена отримала медаль і грамоту. А ще їй обіцяють заплатити 15 тисяч призового фонду. Це приємно, але за час війни жінка витратила набагато більше грошей зі своєї кишені.

Її чоловік Йосеф, який вже не шкільний учитель, а викладач вишу, якось підрахував, що Ірена за півроку витрачає на солдатів 60 тисяч шекелів своїх грошей. Всі її заощадження давно закінчилися. Фактично, сім’я живе на заробіток Йосефа.

— Я написала в міністерство оборони. Сказала, що готова безкоштовно обслуговувати всіх, якщо мені призначать зарплату. Але ніхто не відповів, — згадує вона. — Тож намагаюся урізати витрати. За рік собі навіть пари трусів не купила.

Зате купила безліч трусів для солдатів. Ірена постійно привозить білизну, теплі майки, шкарпетки. Хтось із солдатів платить, кому важко – тим дає так. Всіх, хто чекає черги в магазині, поїть кавою та чаєм, годує печивом.

— Я за війну стала по-іншому ставитися до грошей, — зізнається вона. — Дякую Богу, що діти цілі повертаються. Для мене тепер всі солдати — діти. Вони так мене і називають «іма Маман». Вони мені про свої сім’ї розповідають, про дітей.

Дивно, але Ірена весь цей час платить арнону. Якщо для жителів Кір’ят-Шмони земельний податок скасували, то бізнесам його регулярно підвищують. То на 150 шекелів, то на 200. Зараз виходить вже 2800 за два місяці. Ще більше грошей йде на електрику. В ательє ж майже весь час працює праска, щоб прасувати форму.

— Але я ж не одна така, — каже Ірена. — Є кейтеринг, який годує солдатів і витрачає по 150 тисяч на місяць. Є пенсіонерка, яка щодня встає о 4 ранку, пече булки для солдатів, готує їжу і возить їх на своєму електричному візку. Тож тут можна було б дати таку ж премію багатьом людям.

Автор: Микита Аронов

Фото: Гіль Еліягу