Угода – подарунок Бібі на інавгурацію Трампу
Якби Конституція США не встановлювала 20 січня як дату інавгурації нового президента, війна могла б закінчитися раніше чи зовсім не закінчитися. Щоб змусити ізраїльського прем’єра ухвалити угоду, знадобилося три версії угоди, активна участь одразу двох американських адміністрацій, наполегливість катарських посередників і, нарешті, погрози з боку Дональда Трампа.
Ця угода могла бути укладена ще в березні 2024 року, потім знову в травні — в рамках широкомасштабної угоди, запропонованої президентом Джо Байденом, що йде, і закріплена в резолюції 2735 Ради Безпеки ООН. Пізніше, влітку 2024 року, до того ж, сценарію повернулися знову.
Як і після 7 жовтня, коли першим до ізраїльтян звернувся Байден, а не їхній власний прем’єр-міністр, який, схоже, був у шоці та заціпенінні, так і позавчора (в середу) саме Байден представив угоду та виклав її стратегічне бачення. А Нетаніягу в цей час розсилав прес-релізи про «стратегічну важливість» Філадельфійського коридору і вів переговори зі Смотричем і Бен-Гвіром на кшталт: «У мене не було вибору, Трамп натиснув, але не хвилюйтеся, режим припинення вогню довго не протримається».
Вкрай правим противникам угоди варто не лише скаржитися на її деталі та істерично кричати про «кінець війни», а й звернути увагу на слова Байдена про «постійне припинення вогню». Так, це формально не зобов’язує Трампа, але повністю відповідає його заяв останніх тижнів і особливо останніх днів.
Говорити, що Трамп змусив Нетаніягу капітулювати справедливо. Але так само справедливе й протилежне твердження: Нетаніягу навмисно хотів дати Трампу те, чого він відмовлявся надати Байдену. Більше того, схоже, що саме це було його початковою стратегією.
З літа 2024 року ізраїльський прем’єр по-різному діяв у двох тимчасових рамках: у період з моменту, коли Байден оголосив про вихід із президентських перегонів, до перемоги Трампа в листопаді — він усіляко затягував війну, повторюючи популістські гасла про «повну перемогу» та «знищення ХАМАСу». Другий етап – від виборів у листопаді до дня інавгурації 20 січня.
Можна з гірким сарказмом сказати, що якби 20-та поправка до Конституції США (прийнята 1933 року) призначала інавгурацію не так на 20 січня, а, скажімо, на 5 січня — все закінчилося б раніше і багато життів було б врятовано. Але якби виправлення встановлювало інавгурацію на 10 лютого, війна тривала б. Такий був логічний розрахунок Нетаніягу.
Дві американські адміністрації та один безпрецедентний прецедент
Співпраця між адміністрацією США, що йде і знову обраною, у врегулюванні міжнародної кризи — випадок безпрецедентний в історії. Байден і Трамп, звісно, обидва зможуть записати угоду собі в актив. Факт залишається фактом: посередники від адміністрації Байдена та посередники від команди Трампа працювали спільно та, ймовірно, у повній згоді.
Ситуацію часто порівнюють із кризою американських заручників в Ірані у 1979-1981 роках, але аналогія помилкова. Тодішній президент Джиммі Картер вжив усіх можливих заходів, включаючи невдалу військову операцію у квітні 1980 року, щоб звільнити 53 американських заручників, захоплених у посольстві США в Тегерані. Однак після поразки на виборах від Рональда Рейгана його адміністрація продовжила переговори, а команда Рейгана, як пізніше з’ясувалося, відправляла іранцям сигнали: «Чекайте на Рейгана».
У випадку з Газою американці почали розробляти план припинення вогню та повернення заручників ще у грудні 2023 року, в рамках ширшої стратегії дня після Гази. Але Нетаніягу спочатку проігнорував цю пропозицію, потім відмовився її обговорювати, а потім заявляв, що «нам намагаються нав’язати палестинську державу».
Коли в нього запитали: «Які ваші політичні цілі у цій війні?» – Він відповів: “Повна перемога”. А коли попросили уточнити, що саме він має на увазі, — виразної відповіді так і не було.
Розуміючи, що розмови про палестинську державу викликають лише опір у Єрусалимі, адміністрація Байдена змістила акцент на практичні заходи – припинення вогню та звільнення заручників. Але Нетаніягу продовжував відхиляти ці пропозиції, чудово усвідомлюючи, що їхнє прийняття означало б кінець війни та початок внутрішньополітичної нестабільності з державною комісією, дискусією про політичну відповідальність за трагедію 7 жовтня та, можливо, позачерговими парламентськими виборами.
Американці не здавалися: у травні Байден представив всеосяжний мирний план, який сам Нетаніягу передав йому кількома місяцями раніше. Цей план ліг в основу резолюції Радбезу ООН про повне виведення ізраїльських військ, введення в Газу арабських сил, включаючи представників Палестинської автономії, та майбутнє створення палестинської держави. Нетаніягу знову відмовився, незважаючи на те, що міністр оборони Галант і ЦАХАЛ вже тоді заявляли: всіх військових цілей досягнуто, продовження війни призведе до непотрібних жертв і ув’язнення в нескінченному конфлікті.
Але адміністрація Байдена виявилася наївною: вони знову і знову дозволяли Нетаніягу дурити їх. Не було жодного важеля тиску, який вони б реально застосували проти нього, крім млявих заяв держсекретаря Блінкена.
А потім прийшов листопад і з’явився Трамп.
Трамп діє не з любові до Ізраїлю
Трамп не спеціаліст із Близького Сходу і не має чіткого бачення майбутнього Гази. Але він ненавидить затяжні війни і фокусується на важливіших для нього питаннях — припинення війни в Україні та протистояння з Китаєм. Газа, Ліван і навіть сам Нетаніягу для нього лише дратівливий шум, який потрібно усунути.
Трамп діє принцип «послуга за послугу». Але що може запропонувати йому Нетаніягу? Нічого, окрім потенційних проблем з Іраном. А ось Саудівська Аравія, ОАЕ та Катар – ті, хто справді впливають на Трампа.
Отже, Нетаніягу, можливо, розраховував, що припинення вогню стане подарунком Трампу до інавгурації. Однак незабаром Бібі може виявити, що його роль у світі Трампа закінчилася — якщо, звичайно, він не виконуватиме подальших вказівок із Вашингтона.
Фото: Амос Бен Гершом GPO
