Це проблема не однієї лише України: якщо Путін переможе, постраждаємо ми всі
Тільки коли у нас перестають працювати коліна, ми починаємо їх цінувати. Той же принцип можна застосувати і до світового порядку: його переваги розкриваються лише тоді, коли він руйнується. А коли порядок руйнується, найбільше страждають слабкі. Цілком доречно, щоб світові лідери поміркували над цим законом історії під час підготовки до саміту, який за тиждень відбудеться у Швейцарії та буде присвячений зусиллям з досягнення миру в Україні.
Ізраїльтяни, природно, забули про цю війну та зосередили свою увагу на жахливих подіях, що відбуваються у наших краях. Але найважливіша кампанія у світі зараз триває у Східній Європі. Там проходять випробування основні правила міжнародного ладу. Якщо миру не буде досягнуто в Україні, катастрофічні наслідки цього будуть відчуватися по всій планеті, зокрема, на Близькому Сході.
Коли законам та нормам не можна довіряти, країни шукають безпеки у озброєнні та військових союзах. Коли на тлі подій в Україні Польща майже подвоює свій військовий бюджет, чи хтось її звинувачуватиме? Чи може хтось дорікати Фінляндії за вступ до НАТО, чи Саудівській Аравії за укладення оборонної угоди зі США?
На жаль, збільшення військових бюджетів зазвичай відбувається за рахунок найслабших членів суспільства: гроші перенаправляються від шкіл та клінік на танки та ракети. Військові союзи також мають тенденцію до посилення нерівності. Слабкі країни, які залишилися за межами «захисної стіни», стають легкою здобиччю. Разом з тим, як військові блоки розповсюджуються по всьому світу, напруженість на торгових шляхах зростає, обсяги торгівлі знижуються, і найвищу ціну платять найбідніші. А зі зростанням напруженості між військовими блоками збільшуються і шанси на те, що маленька іскра в якомусь віддаленому куточку світу розпалить глобальну пожежу. Оскільки союзи ґрунтуються на довірі, навіть невеликий інцидент у не найважливішому місці може призвести до Третьої світової війни.
Все це не нове. Вже понад 2000 років тому Сунь Цзи, Каутілья та Фукідід пояснили, як у беззаконному світі пошук безпеки підриває безпеку кожного. Приклади з минулого, такі як Друга світова війна та Холодна війна, знову і знову вчать нас тому, що у глобальних конфліктах непропорційно страждають слабкі.
Одним із найбільш постраждалих регіонів у Другій світовій війні була Голландська Ост-Індія – сьогоднішня Індонезія. Коли у 1939 році у Східній Європі вибухнула війна, здавалося, що вона не має жодного відношення до фермерів, які вирощують рис на острові Ява. Але вторгнення німців у Польщу викликало ланцюгову реакцію, яка призвела до загибелі понад 3,5 мільйонів індонезійців, що склало близько 5% населення цієї країни, головним чином від голоду і внаслідок примусової праці на службі у японських окупантів. Частка постраждалих в Індонезії була набагато вищою, ніж у деяких країнах, які брали активну участь у війні, таких, як США (0,3%) і Великобританія (0,9%), і навіть вище, ніж у Японії (3,9%).
Через 20 років Індонезія знову заплатила надзвичайно важку ціну. Холодна війна, можливо, і була холодною в Берліні, але в Джакарті це було палаюче пекло. У 1965–1966 роках у різанині, що спалахнула внаслідок протистояння між комуністами та їхніми противниками, було вбито від 500.000 до 1 мільйона індонезійців.
Зараз ми стикаємося зі ще більшою небезпекою, ніж у 1939 чи 1965 роках. Йдеться не лише про небезпеку ядерної війни, яка загрожує життям сотень мільйонів людей у нейтральних країнах. Над людством також нависли нові екзистенційні загрози, пов’язані зі зміною клімату та розвитком штучного інтелекту (ШІ), які можуть вийти з-під контролю.
Зі збільшенням військових бюджетів гроші, здатні допомогти вирішити проблему глобального потепління, відволікаються на підживлення глобальної гонки озброєнь. А зі зростанням гонки озброєнь добра воля, необхідна для укладення угод зі зміни клімату, випаровується. Разом зі зростанням напруженості знижується шанс досягнення домовленостей щодо обмеження гонки озброєнь у сфері штучного інтелекту. Військове застосування повністю автономних безпілотних літальних апаратів розвивається з надзвичайно високою швидкістю. Незабаром ми можемо побачити зграї БПЛА, що воюють один з одним у небі над Україною, і вбивають тисячі людей на землі.
Роботи-вбивці наближаються гігантськими кроками, але люди паралізовані взаємною ворожістю. Якщо найближчим часом в Україні не буде досягнуто миру, очікується, що постраждають мільярди людей, навіть якщо вони живуть за тисячі кілометрів від Києва і думають, що війна не має до них жодного стосунку.
Порушити велике табу
Почати війну – це найпростіше. Набагато важче покласти їй кінець і прокласти шлях до примирення. Зіткнувшись зі суперечливими вимогами та суперечливими інтересами, важко зрозуміти, хто має рацію, і запропонувати розумний компроміс. І все ж таки, порівняно з більшістю війн, російсько-українська надзвичайно проста.
Після розпаду Радянського Союзу 1991 року без жодної протидії Україна була визнана незалежною країною. Українці почувалися в такій безпеці, що погодилися відмовитися від ядерного арсеналу, успадкованого від Радянського Союзу, не вимагаючи від Росії чи інших колишніх радянських республік зробити аналогічний крок. Через три роки у відповідь Росія підписала «Будапештський меморандум» (разом із США та Великобританією), пообіцявши «утримуватися від загрози силою або її застосуванням проти територіальної цілісності чи політичної незалежності» України. 1994 року, коли довіра до дипломатичних угод та міжнародних законів була на піку, українцям здавалося розумним замінити ядерні бомби обіцянками на папері.
Через 20 років, у 2014 році, Росія розпочала війну проти України. Російські війська окупували Крим і спровокували сепаратистські рухи на сході України, що призвело до конфлікту, який тривав на малому вогні протягом наступних восьми років, поки в лютому 2022 року Росія не розпочала повномасштабний наступ, спрямований на завоювання всієї України. У Москві наводили різні виправдання актам агресії, в основному стверджуючи, що їм довелося завдати випереджувального удару, щоб запобігти нападу на Росію. Проте ні 2014-го, ні 2022 року безпосередньої загрози військового вторгнення до Росії не було ні з боку України, ні з боку будь-якої іншої країни. Розпливчастих заяв про «західний імперіалізм» може бути достатньо, щоб розпалити дискусії у вежах зі слонової кістки, але їх недостатньо, щоб виправдати різанину мирних жителів у Бучі або бомбардування, які знищили Маріуполь.
Упродовж більшої частини історії термін «імперіалізм» вживався до випадків, коли така держава, як Рим, Великобританія чи царська Росія захоплювала чужі землі та перетворювала їх на свої провінції. Після 1945 року цей вид імперіалізму поступово став табуйованим. Хоча наприкінці XX-го та початку XXI-го століть не було браку у війнах (і жахливі конфлікти продовжують вирувати у нашому регіоні, а також у Судані, М’янмі та інших місцях), але досі не було випадків, коли визнана всім світом країна була б просто анексована могутнім завойовником і стерта з лиця землі. Коли Саддам Хусейн спробував зробити те саме з Кувейтом у 1990-1991 роках, міжнародна коаліція відновила його незалежність та територіальну цілісність. А коли 2003 року США вторглися до Іраку, можливість анексії американцями країни чи будь-якої її частини ніколи не стояла на порядку денному.
Росія вже анексувала не лише Крим, а й усі території, окуповані її арміями в Україні. Президент Путін схвалив імперський принцип, згідно з яким будь-яка територія, окупована російськими військовими, анексується російською державою. Насправді Росія пішла ще далі, анексувавши деякі території, які її армії нині лише планують завоювати — наприклад, незайняті частини Херсонської, Запорізької та Донецької областей.
Путін не вважає за потрібне приховувати своїх імперських намірів. З 2005 року він неодноразово заявляв, що розпад радянської імперії був «найбільшою геополітичною катастрофою сторіччя» і обіцяв відновити її. Він також заявив, що української нації насправді не існує, і що Росія має історичне право на всю територію України.
Якщо Путін переможе в Україні, такий імперіалізм повернеться по всьому світу. Що завадить, наприклад, Венесуелі завоювати Гайану? Що зупинить Іран від спроб завоювати Об’єднані Арабські Емірати? Що завадить самій Росії завоювати Естонію чи Казахстан? Єдине, що забезпечить безпеку кордонів та країн – це озброєння та військові союзи. Якщо табу на імперські завоювання буде порушено, то навіть країни, незалежність і межі яких були визнані міжнародною спільнотою багато років тому, знову зіткнуться з небезпекою вторгнення і можуть стати колонією тієї чи іншої імперії.
Ця небезпека не залишається непоміченою країнами, які колись були імперськими колоніями, як пояснив Мартін Кімані, посол Кенії в ООН. У своєму виступі у лютому 2022 року Кімані заявив, що після розпаду європейських імперій виникли нові країни. В Африці та інших країнах поставилися до міжнародних кордонів як до чогось священного, оскільки розуміли, що альтернатива — нескінченні війни. Справді, африканські країни успадкували від імперій багато спірних кордонів, але, як пояснив Кімані: «Ми вирішили погодитися на кордони, які ми успадкували. Замість того, щоб створювати нації, які вічно озиратимуться назад із небезпечною ностальгією, ми вирішили дивитися вперед в очікуванні приходу великого майбутнього, якого наші народи ніколи не знали». Кімані згадав про спробу Путіна відновити радянську імперію, заявивши, що хоча крах імперії зазвичай залишає по собі масу нереалізованих бажань, не слід намагатися реалізувати їх силою. «Ми повинні завершити відродження з мертвих імперій таким чином, щоб не поринути назад у нові форми контролю та придушення».
Як натякнув Кімані, рушійною силою вторгнення Росії до України є імперська ностальгія. Територіальні претензії Росії до України не мають під собою жодних підстав у міжнародному праві. Звісно, як будь-яка країна, Росія має законні побоювання з приводу безпеки, і будь-яка мирна угода повинна їх враховувати. Протягом минулого століття Росія неодноразово зазнавала вторгнень, які коштували життя багатьом мільйонам її громадян. Росіяни заслуговують на те, щоб відчувати, що вони в безпеці і що інші їх поважають. Але жодне занепокоєння Росії своєю безпекою не може виправдати знищення української нації, і ми не повинні забувати, що Україна також має законні побоювання з приводу власної безпеки. У світлі подій останнього десятиліття стає зрозумілим, що Україні потрібні гарантії від майбутнього нападу Росії, які будуть значнішими, ніж Будапештський меморандум 1994 року або Мінські угоди 2014-2015 років.
Імперії завжди виправдовували свої дії міркуваннями безпеки, але зі зростанням імперії зростали і її побоювання. Стародавній Рим почав свої завоювання через проблеми безпеки в центральній Італії, а закінчив жорстокими війнами за тисячі миль від нього, через проблеми безпеки на Дунаї та Євфраті. Якщо міркування безпеки Росії будуть визнані законною причиною завоювань у районі Дніпра, вони також незабаром можуть бути використані для виправдання завоювань на Дунаї та Євфраті.
Лідерство 21 століття
Щоб запобігти новій ері імперіалізму, необхідне лідерство у багатьох напрямках. Майбутній мирний саміт може стати основою двох особливо важливих кроків.
По-перше, європейські країни, деякі з яких можуть стати наступними цілями російського імперіалізму, мають взяти на себе зобов’язання підтримувати Україну незалежно від того, як довго триватиме війна. Наприклад, оскільки Росія нарощує зусилля щодо руйнування енергетичної інфраструктури України, Європа має гарантувати українцям постачання енергії з електростанцій у країнах НАТО. І що б не трапилося на виборах у США у листопаді, європейські країни мають гарантувати Україні гроші та зброю, які їй необхідні, щоб продовжувати захищатися. Враховуючи сепаратистські тенденції Республіканської партії та інших частин американського суспільства, Європа не може розраховувати на те, що США зроблять цю важку роботу.
Подібні зобов’язання є єдиним, що переконає Росію вести чесні переговори про мир. Росія може багато втратити від затяжної війни. З кожним місяцем боїв тьмяніє мрія Путіна про перетворення його держави на велику, оскільки ворожість України до Росії стає дедалі глибшою, залежність Росії від інших країн зростає, і РФ відстає у ключових технологічних перегонах. Продовження війни загрожує перетворити Росію на китайський протекторат. Однак якщо Путін вирішить, що європейцям скоро набридне підтримувати українців, він продовжуватиме війну, сподіваючись, що врешті-решт окупує Україну і вийде переможцем. Тільки якщо стане зрозуміло, що Європа буде завзято опиратися в довгостроковій кампанії, можливо буде розпочати серйозні мирні переговори.
Другим важливим кроком є демонстрація лідерства неєвропейських країн. Такі країни, як Бразилія, Індія, Індонезія та Кенія, часто критикують західні держави за минулі імперіалістичні злочини, а також за нинішні помилки та дискримінацію. Справді, є за що критикувати, але краще бути в центрі уваги і керувати, ніж стояти осторонь і грати в whataboutism — «а як щодо?…». Незахідним силам необхідно захищати міжнародний порядок не для того, щоб догодити старіючому Заходу, а заради власної вигоди. Це вимагатиме від зростаючих держав, таких як Бразилія та Індія, інвестувати політичний капітал, йти на ризик, а якщо решта зазнає невдачі, то й самим рішуче захищати міжнародні правила. Це обійдеться недешево, але ціна бездіяльності набагато вища.
У вересні 2022 року прем’єр-міністр Індії Нарендра Моді заявив Путіну, що «сьогоднішня епоха — це не епоха війни». Коли пізніше Моді описав їхню розмову, він додав, що сьогоднішня епоха — це «ера діалогу та дипломатії, і ми всі маємо зробити все можливе, щоб зупинити кровопролиття та людські страждання». З того часу, як Моді висловив ці почуття, минуло багато місяців. Якщо світові лідери не вдадуться до рішучих дій, схоже, епоха діалогу зміниться епохою безмежної війни.
Тому лідери всього світу повинні бути присутніми на мирному саміті у Швейцарії та співпрацювати, щоб покласти край війні шляхом укладення справедливої угоди, яка буде чинною тривалий час. Досягнення миру в Україні зробить цих лідерів першопрохідниками для людства загалом, а також тими людьми, яким можна довірити вирішення й інших конфліктів, протистояти проблемам та ризикам, пов’язаним зі зміною клімату та розвитком штучного інтелекту. Людьми, які поведуть людство на повне небезпек XXI століття.
Джерело: Юваль Ной Харарі, “ХаАрец“
Фото: AP Photo/Andrii Marienko
