Ситуація може дійти до екзистенційної загрози: ось як Ізраїль може це зупинити
Цунамі проти Ізраїлю перебуває у самому розпалі. У політичному вимірі ця хвиля атак виражається насамперед у визнанні палестинської держави багатьма країнами, серед яких навіть демократичні держави, що ще два роки тому майже з усіх питань підтримували Ізраїль.
Дипломатична активність проти Ізраїлю походить із трьох основних чинників, при цьому Ізраїль міг би вплинути щонайменше на два з них, але волів цього не робити.
Фактори, що підштовхнули країни до визнання Палестинської держави
Затяжна війна в Газі. Як багато хто у світі, так і в самому Ізраїлі, лідери Франції та Великої Британії розуміють, що війну в Газі можна було завершити ще пів року тому, а то й раніше. Уряд Ізраїлю відкинув кожну можливість укласти угоду, яка, зокрема, могла б призвести до звільнення заручників. В очах багатьох світових лідерів продовження війни в Газі є результатом двох прагнень Нетаньягу: перше — вести війну помсти проти Гази, друге — затягувати її з внутрішніх, у тому числі особистих політичних причин.
Демонстративне зневажання урядом Ізраїлю позиції Європи. Лідерам держав завжди властиві велике его й прагнення відстоювати національну честь. Міністри ізраїльського уряду на чолі з Нетаньягу ігнорують або зневажають будь-яку позицію європейських лідерів. Такий підхід — типова ізраїльська помилка.
Окупація. На початку третього тисячоліття, у 2000 році, в очах міжнародної спільноти залишилася лише одна ситуація, коли один народ керує іншим: Ізраїль, що керує палестинцями в Юдеї та Самарії. Ізраїль заперечує за двома пунктами. По-перше, наша присутність у Юдеї та Самарії не є окупацією, оскільки йдеться про територію, що належала нашим предкам дві тисячі років тому.
Міжнародна відповідь така: йдеться не про територію, а про людей. Інакше кажучи, критика Ізраїлю пов’язана з тим, що він керує іншим народом. По-друге, існує багато інших народів, які борються за незалежність і не досягають її, включно з курдами в Туреччині, чеченцями в Росії, тибетцями в Китаї та іншими. Міжнародна спільнота відповідає: вона цього не заперечує, але у всіх цих випадках представники цих народів мають громадянство відповідних країн — турецьке, російське чи китайське. Тоді як Ізраїль не надає палестинцям у Юдеї та Самарії ізраїльського громадянства.
Дійсно, кидається в очі лицемірство таких країн, як Англія, Франція, Іспанія та Португалія, які менш ніж двісті років тому торгували африканськими рабами, а ще 65 років тому керували більшістю країн Африки та грабували їхні багатства. Після того як вони «заспокоїли сумління», вони стверджують, що влада одного народу над іншим неприпустима у XXI столітті. Ізраїль, правда, не може вплинути на третю причину ворожого до нього ставлення, але цілком міг би вплинути на два інші фактори — і цього не зробив.
Вплив мусульманського населення в західних країнах. Попри заперечення президента Франції та прем’єр-міністра Великої Британії, ясно, що їхнє визнання палестинської держави продиктоване, зокрема, внутрішніми міркуваннями. У цих двох країнах, як і в багатьох інших, дедалі більше зростає вплив мусульманської іммігрантської громади, звідси й прагнення лідерів догодити їй.
Що Ізраїль має говорити проти визнання палестинської держави?
Мета визнання неясна. Прем’єр-міністр Великої Британії кілька тижнів тому заявив: якщо війна в Газі триватиме, Британія визнає палестинську державу. Іншими словами, це визнання покликане покарати Ізраїль за те, що він не припинив війну. Одразу після цього і Стармер, і президент Франції намагалися ввічливими формулюваннями запевнити, що визнання в межах «рішення про дві держави» вигідне Ізраїлю. Виникає питання: цей крок призначений головним чином для того, щоб покарати Ізраїль, чи щоб принести йому користь?
Кордони палестинської держави. Якими є кордони Палестини, які визнають стільки країн? За версією палестинців, це мають бути лінії 1967 року. На сьогодні за межами цих ліній проживає близько 800 тисяч ізраїльтян, з них приблизно 300 тисяч — у єрусалимських районах, що знаходяться за межами 1967 року. Чи реально повірити, що можна переселити 800 тисяч осіб?
Невдача західного світу в розумінні палестинського етосу. Західні країни вважають, що палестинці хочуть звільнитися від «ізраїльської окупації» і створити невелику розрізнену державу на Західному березі та в Газі. Проблема в тому, що палестинці ніколи цього не хотіли — ані в 1937 році, ані в 1947 році, ані у 2000-му, ані у 2007-му.
Палестинський етос зовсім інший, і його суть — ліквідація єврейської держави.
Припустімо, що буде проведено референдум серед усіх палестинців — мешканців Гази, Західного берега, Йорданії, Сирії та Лівану. Їм запропонують обрати між двома варіантами:
- Створюється їхня держава в межах концепції «двох держав», але ця опція зобов’язує їх заявити, що угода є завершенням конфлікту, що означає відмову від права на повернення в Ізраїль і визнання права Ізраїлю існувати як єврейська держава.
- Палестинська держава ніколи не створюється, але й Держава Ізраїль перестає існувати, а вся територія між рікою Йордан і морем ділиться між Сирією, Йорданією та Єгиптом.
Найімовірніше, переважна більшість палестинців обрала б другий варіант.
Помилкова передумова про «помірковане правління»
Західні країни вірять, що більшість палестинців підтримує Палестинську адміністрацію і виступає проти ХАМАСу. З цього робиться висновок, що майбутня палестинська держава перебуватиме під поміркованим правлінням Абу Мазена та його наступників.
Однак Ізраїль вважає, що щойно ЦАХАЛ вийде з території Юдеї та Самарії, саме ХАМАС у короткі строки стане там правлячою силою — або внаслідок виборів, або за допомогою сили та широкої підтримки, якою він користується в регіоні. Цей сценарій уже реалізувався в Газі у 2006 році, і, на думку Ізраїлю, немає причин вважати, що він не повториться і в Юдеї та Самарії.
Справжня емоція, що рухає палестинським терором
Міжнародна спільнота вважає, що причиною спалахів палестинського терору проти Ізраїлю протягом багатьох років є відчай. Ізраїль же стверджує протилежне: терор народжується не з відчаю, а з надії — надії знищити державу Ізраїль.
Так, у 2003–2005 роках жителі Гази користувалися більшою свободою та кращими умовами життя, ніж більшість мешканців арабських країн. Така ситуація стала можливою завдяки масованій міжнародній підтримці «біженців» Гази. Лікарні, школи та рівень життя там були вищими за середньостатистичні на Близькому Сході.
Вторгнення до Ізраїлю 7 жовтня, що отримало повну підтримку населення, сталося не від відчаю, а з надії.
Нерозуміння Заходом аспекту безпеки
Західні країни намагаються розвіяти побоювання Ізраїлю щодо безпеки після створення палестинської держави в Юдеї та Самарії. Вони спираються на два основні аргументи. Перший: цю державу можна буде демілітаризувати. Демілітаризація, можливо, працювала у XX столітті, коли основною зброєю були танки, артилерія та бойові літаки. Ці засоби важко приховати, і механізм контролю міг гарантувати демілітаризацію. Але у XXI столітті головною зброєю стали БПЛА, дрони, ракети, протитанкові та зенітні ракети.
Другий аргумент: усе це озброєння легко переправити (наприклад, з Йорданії до Юдеї та Самарії) і вкрай просто приховати, тож ідея демілітаризації втрачає будь-який сенс.
Коли західні лідери намагаються знизити рівень тривожності Ізраїлю щодо загроз безпеки, вони розглядають лише Палестину як джерело загрози, ігноруючи безліч інших небезпек. Їхній аргумент зводиться лише до твердження, що Ізраїль завжди буде сильніший за палестинців. Але вони не враховують наступне: якщо палестинська держава буде створена в межах 1967 року, то відстань від лінії Ізраїль–Палестина в районі Тулькарм–Нетанія становитиме лише 16 км. А на схід від цієї лінії — тільки вороги або потенційні вороги на дві тисячі кілометрів.
Рішення «двох держав» страждає на логічні вади
За останні 32 роки кожен західний лідер, включно з усіма президентами США, окрім Трампа, повторював одну й ту ж формулу щодо ізраїльсько-палестинського конфлікту: «Потрібно вирішити конфлікт на основі рішення про дві держави». Розділимо це твердження на два смислові елементи. Перша частина: конфлікт необхідно вирішити. Друга частина: єдиним можливим рішенням є формула «двох держав». Перша частина правильна, але друга — не обов’язково, адже існують щонайменше ще два можливих варіанти врегулювання, які могли б бути вигідними Ізраїлю, Йорданії, Єгипту та самим палестинцям.
Рішення «двох держав» базується на чотирьох припущеннях, які були прийняті автоматично, без перевірки їхньої правильності чи необхідності:
- Врегулювання конфлікту має відбуватися географічно між рікою Йордан і морем.
- Рішення передбачає існування суверенної палестинської держави.
- Газа і Західний берег мають бути єдиною політичною одиницею.
- Кордон між Ізраїлем і Палестиною має проходити по лініях 1967 року.
Фактично палестинська держава була створена ще у 2006 році в Газі. Відомо, що це «державне утворення» вирішило зробити 7 жовтня 2023 року. Чому ж слід вважати, що більш велика палестинська держава в Юдеї та Самарії поводитиметься інакше?
Хто тут біженець? Проблема закріплення статусу біженців
Прагнення палестинців, де б вони не перебували, створити державу «від ріки до моря» замість Ізраїлю вже 77 років підтримується ООН. Більшість палестинців у світі, включно з тими, хто визнаний повноправними громадянами Йорданії, продовжують тримати в руках посвідчення біженців від ООН.
Слід зрозуміти, що таке біженець. Біженець — це людина, яка тимчасово живе в якійсь країні, але в майбутньому має повернутися до своєї «справжньої» батьківщини. Палестинці вірять, що їхня «справжня батьківщина» охоплює Хайфу, Тель-Авів, Ашкелон та всі інші міста, де до 1948 року існували великі арабські громади.
Тому обов’язковою умовою будь-якої ізраїльсько-палестинської мирної угоди має бути насамперед скасування «права на повернення» для всіх палестинців.
Досягнення ХАМАСу
Представники ХАМАС були першими, хто привітав визнання Палестинської держави з боку Великої Британії та Франції. Послання, яке ХАМАС транслює палестинському населенню: звірства, скоєні 7 жовтня, були «правильним кроком», адже саме вони призвели до приголомшливого міжнародного успіху — визнання палестинської держави.
Важка ціна західного несприйняття
Хвиля, що захоплює все нові країни до визнання Палестини, — не єдина міжнародна проблема Ізраїлю. Бойкот держави поширюється вже на сферу розваг, спорту й культури, і що ще гірше — ця ізоляція просочується й в економіку. Існує емоційна спокуса відповісти двома типами кроків: по-перше, санкціями проти Великої Британії та Франції, а по-друге — односторонніми діями в Юдеї та Самарії, головним чином анексією територій. Але такі кроки небезпечні й здатні призвести до ще тяжчої ескалації.
Можливості Ізраїлю заслуговують на повагу, як і стримана підтримка США. Однак Ізраїль не може вступити в конфлікт із усім світом і водночас розраховувати на вигоду.
Що ще можна зробити?
Погодитися завершити війну в Газі всеосяжною угодою, яка поверне всіх заручників. Для цього є й безліч інших причин, окрім міжнародного тиску. Але необхідною умовою для поліпшення відносин Ізраїлю із західними країнами є завершення війни в Газі та щира готовність обговорювати «день після».
Пояснювати ізраїльські позиції на поважних зустрічах із впливовими західними діячами, уникаючи різких заяв і кроків, що провокують у відповідь. Важливо, хто говорить від імені Ізраїлю. Мій багаторічний досвід показує: позиції держав можна змінити завдяки шанобливому діалогу й реальним, обґрунтованим аргументам.
Не кожен здатний вести справжній діалог із такими країнами, як Велика Британія, Франція та інші західні держави. Скільки ізраїльських міністрів здатні на це? Скільки послів можуть гідно представити ізраїльську позицію? Чи володіє Цахі Браверман, затверджений одноголосно на посаду посла в Лондоні, необхідними якостями, щоб його слухали й хотіли почути? Чи є він найкращим кандидатом в Ізраїлі на цю посаду?
У розпал кризи з Великою Британією був призначений посол, чиї єдині «заслуги» зводяться до лестощів прем’єр-міністру та його дружині. Цей вибір свідчить про готовність глави уряду поглибити кризу з Лондоном замість спроби її вирішити.
Випробування держави під час війни проявляється у здатності задіяти всі доступні ресурси. У військовій сфері потрібно мобілізувати максимум людей до армії. У дипломатичній сфері необхідно обирати правильних людей.
Іншими словами, слід призначати компетентних фахівців: ізраїльських експертів, істориків, сходознавців, досвідчених журналістів на кшталт Бен-Дрора Яміні, військових із практикою політичного діалогу та видатних дипломатів, які вже завершили державну службу, таких як Рон Просор.
Саме цих представницьких фігур слід направляти в ті західні країни, які критикують Ізраїль на кожному кроці. І йдеться не про «піар-акцію», а про важливий дипломатичний крок, який справді може вплинути.
На жаль, уряд і його голова воліють поглиблювати розкол із колишніми союзниками, замість того щоб намагатися мінімізувати шкоду.
Гіора Айленд, Walla
Фото: Наама Грінбаум
