Сувейда перетворилася на стратегічну пастку — і для режиму аш-Шараа, і для Нетаньягу
Тисячі жителів міста Сувейда, які поступово повертаються до своїх домівок, стикаються з моторошними картинами: зруйноване майно, спалені будинки, знищені водо- та електромережі, тіла загиблих, які ще не зібрані для поховання. Багато хто не знає, як відновити своє життя і де взяти кошти на компенсацію завданої шкоди.
Жадоба до помсти зовсім не згасла. Серед бедуїнських племен, що мешкають поблизу Сувейди і з-поміж яких вийшли ініціатори кривавих сутичок, зберігається напруженість.
За повідомленнями з соцмереж у цьому регіоні, чимало людей залишили свої домівки й бояться повертатися через страх перед відповіддю друзів. 14 пунктів угоди про припинення вогню, підписаної у середу представниками друзької громади Сирії та режимом Ахмада аш-Шараа, ще далекі від того, щоби гарантувати тишу й спокій — особливо після того, як харизматичний духовний лідер сирійських друзів Хікмат аль-Хіджрі, один із трьох визнаних глав громади, заявив, що не визнає цієї угоди й не має наміру вести переговори з «розгулом режиму та його бандами».
Угода має амбітний характер і подається як дорожня карта для врегулювання відносин між друзами й режимом. У ній ідеться, зокрема, про повну інтеграцію провінції Сувейда до сирійської держави, відновлення роботи всіх державних установ у регіоні та визнання цілісності Сирії, де Сувейда «підпорядковується» державному суверенітету.
Однак випробуванням для цієї угоди стане реалізація практичних пунктів, частина яких суперечить самому принципу «суверенної держави». Наприклад, згідно з угодою, на блокпостах при в’їзді та виїзді з провінції мають служити поліцейські лише з місцевих мешканців (тобто виключно друзи), а за безпеку відповідатимуть офіцери — також уродженці регіону.
Це фактично означає визнання за друзами права контролювати безпеку та тимчасову (принаймні) відмову режиму від повної інтеграції провінції до централізованої системи. Особливо гостро стоїть питання щодо долі зброї, яка перебуває в руках друзів. За угодою, підписаною між ними та режимом у травні — після кривавих сутичок у квітні — все озброєння мало бути передане державі. Цей пункт викликав серйозні суперечки як серед духовних лідерів, так і між приблизно шістьма друзькими збройними угрупованнями.
У новій угоді цей пункт пом’якшено й сформульовано розпливчасто: «Буде погоджено механізм передачі важкого озброєння в координації з міністерствами внутрішніх справ і оборони, з метою запобігти появі зброї, не санкціонованої державою, при цьому — у координації з друзьким керівництвом і з урахуванням особливого статусу Сувейди». З такого формулювання незрозуміло, що саме відбудеться зі зброєю друзів і яке становище матиме держава.
Ця тема має значення не лише для створення режиму безпеки в Сувейді та регіоні, а й із погляду самої суті сирійського суверенітету. Від цього може похитнутися вся модель, яку аш-Шараа прагне нав’язати іншим меншинам, зокрема курдам, — і навіть поставити під сумнів угоду з лідером «Сил демократичної Сирії» — воєнного крила курдської автономної адміністрації.
Згідно з тією угодою, курдські сили також мали бути інтегровані до сирійської армії. Але, як і друзи, курди не поспішають здавати зброю. Їхня згода на входження до складу національної армії залежить від можливості діяти в ній як самостійні етноконфесійні частини — на що аш-Шараа категорично не погоджується.
Наразі американська адміністрація чинить сильний тиск на курдів, аби вони приєдналися до сирійської армії. Мета — формально завершити відновлення контролю аш-Шараа над усіма регіонами Сирії, що у подальшому дозволить США завершити військову присутність і вивести війська.
Це ланцюг взаємопов’язаних процесів: врегулювання конфлікту між курдами й режимом, підпорядкування курдських сил міністерству оборони — усе це відкриває шлях до завершення війни між Туреччиною й сирійськими курдами, які досі отримують американську фінансову й військову підтримку, хоч і дедалі обмеженішу.
Саме тому реалізація угоди між друзами та режимом має стратегічне значення — вона може стати прецедентом і моделлю, яку згодом вимагатимуть і курди. Американські чиновники побоюються саме цього: що курди, наслідуючи приклад друзів, також вимагатимуть зберегти зброю при собі, що ускладнить реалізацію американського плану з припинення сирійського конфлікту й передачі всієї влади центру.
Це не остання ланка в ланцюгу подій у Сувейді та їхніх наслідків. У Лівані триває паралельна кампанія з роззброєння «Хізбалли» та передачі всього нелегального озброєння державі. І тут США чинять тиск на уряд, вимагаючи завершити процес до кінця року.
Армія Лівану вже досягла певного прогресу: вона відновила контроль над більшістю баз «Хізбалли» південніше річки Літані та розпочала операції з роззброєння палестинських бойовиків поза межами таборів, а згодом — і в самих таборах.
Однак північніше Літані ситуація значно складніша. «Хізбалла» досі не дала навіть принципової згоди на роззброєння — не кажучи вже про практичні кроки. Три дні тому, на тлі подій у Сувейді, у Лівані з’явилося нове обґрунтування — і воно пролунало зсередини друзької громади.
Друзький політик Віям Вахаб оголосив про створення сил порятунку — «Армії єдності», яка має на меті допомогти друзам у Сирії. У своєму дописі в мережі X Вахаб закликав друзів Лівану, Ізраїлю й Сирії створити «незалежний рух спротиву» проти сирійського режиму.
У тому ж дописі він звернувся навіть до «Хізбалли» (не називаючи її прямо), закликавши «стати на бік друзів, що стоять перед загрозою знищення. Ми офіційно просимо вас надати цим людям зброю й знання».
Сумнівно, що цей заклик здобуде широку підтримку в Лівані. «Хізбаллі» не потрібен «гуманітарний» привід від Вахаба, щоби зберігати зброю. Але якщо Вахаб вважає, що друзам Лівану слід озброїтись для самозахисту та захисту своїх побратимів у Сирії — й ігнорувати наміри президента Жозефа Ауна щодо передачі озброєнь державі — чому «Хізбалла» має чинити інакше?
Варто наголосити: Вахаб — політик, який змінює позиції, як костюми. Раніше він був союзником «Хізбалли» й режиму Асада, згодом змінив позицію й навіть виступав за нормалізацію відносин з Ізраїлем. Його нинішній заклик також не позбавлений політичного розрахунку й спрямований проти його давнього суперника — Валіда Джумблата.
Джумблат, колишній лідер Прогресивної соціалістичної партії (тепер її очолює його син Таймур), як і Вахаб, відомий своєю гнучкістю поглядів. Наразі він виступає за передачу всього нелегального озброєння державі. Три тижні тому він оголосив, що передасть зброю своїх міліцій армії.
«Я сподіваюся, що кожна партія — ліванська чи не ліванська — передасть свою зброю державі», — сказав тоді Джумблат, звертаючись до «Хізбалли». За це він зазнав різкої критики з боку Вахаба, який заявив, що Джумблат «не представляє всіх друзів» і що «зараз не час здавати зброю».
Події в Сувейді тепер додають аргументів позиції Вахаба — принаймні в очах частини друзької громади в Лівані. І це може позначитися на долі процесу роззброєння всіх друзьких міліцій у країні.
Таким чином, внутрішня друзька політика в Сирії та Лівані може серйозно вплинути на темпи реалізації планів урядів обох країн щодо централізації збройних сил і встановлення повного державного суверенітету, а отже — і на отримання такої необхідної міжнародної допомоги для відновлення після руйнівних війн.
Участь Ізраїлю в подіях у Сувейді робить його центральним гравцем у друзькій політиці в Сирії, а отже — і в Лівані. Ізраїль позиціонує себе як захисника всіх друзів у Сирії, однак частина друзького керівництва в Сувейді виступає проти такого втручання, вважаючи його посяганням на внутрішні справи громади та її стосунки з сирійським режимом.
У той час як Хікмат аль-Хіджрі закликає міжнародну спільноту допомогти друзам — тим самим запрошуючи до участі й Ізраїль (цю позицію підтримує друзький духовний лідер в Ізраїлі Муавак Таріф), — його колега (і суперник) Юсуф Джарбу, який підписав із владою Дамаска угоду про припинення вогню, виступає проти цього і проти будь-якого іншого міжнародного втручання. З ним солідарний і Валід Джумблат, який застеріг друзів від «ізраїльської пастки», що перетворює їх на розмінну карту в регіональній грі.
Ймовірно, варто попередити й сам Ізраїль — аби він не потрапив у цю пастку міжгромадської політики, здатну завдати шкоди й його власним інтересам.
Автор: Цві Барель
Джерело: «ХаАрец»
Фото: AP Photo Ghaith Alsayed
