Скільки в Ірану ракет і наскільки вони небезпечні для нас?

Скільки в Ірану ракет і наскільки вони небезпечні для нас?

Ізраїльський дослідницький центр у сфері безпеки «Альма» підготував доповідь про авіакосмічні сили Корпусу вартових ісламської революції. Відомо, що в Ірані це, свого роду, друга, «паралельна» армія. Але коли справа стосується ракет і засобів ППО, це армія перша і головна.

Експерти центру вивчили всі доступні джерела та супутникові знімки і з’ясували, якими ракетами обстрілювали Ізраїль, що з іранської зброї є у хуситів і як Іран планує захищати все це від ізраїльських у відповідь ударів.

— КВІР, а не армія, був головною, якщо не єдиною, силою, що здійснила атаки на Ізраїль у квітні та жовтні, — пояснює «Деталям» автор доповіді Боаз Шапіра. — Крім того, саме КВІР розробляє більшість сучасних іранських ракет і має кращі, досконаліші виробничі потужності, сховища та пускові установки.

Армія і КВІР часто ділять одні й ті ж авіабази. Армійські ВПС численніші, але корпус отримує більше грошей і ресурсів. Взагалі, іранська армія менш оснащена та навчена, гірше фінансується. Її основна роль полягає в захисті кордонів країни. Всі міжнародні операції: обстріли Ізраїлю, озброєння ліванських і єменських терористів, постачання ракет і безпілотників до Росії — зона відповідальності КВІР. Так, саме представник цієї організації Абдулла Мехрабі їздив на початку 2023 року в РФ організовувати виробництво дронів «Шахед».

— Наскільки мені відомо, тільки КВІР займається постачанням зброї країнам, ополченцям, терористичним організаціям за межами Ірану, — коментує Боаз Шапіра. — Хоча, звичайно, у виробництві та ланцюжку постачань беруть участь й інші урядові установи та організації.

За допомогою Китаю та КНДР

Зараз, за оцінкою «Альми», аерокосмічні сили КВІР налічують 15-20 тисяч осіб. Це приблизно кожен десятий службовець корпусу. Ракетна програма дісталася Ісламській Республіці у спадок від шахського Ірану. Але не можна сказати, що щось було вже готово.

Починати довелося під час війни з Іраком і з радянських зразків. У 1985 році Іран запустив по ворогу свою першу ракету «Скад» — насправді, радянську Р-17, яку купили в Лівії. Зброю режиму аятол активно постачали Китай та Північна Корея.

Відтоді іранська ракетна програма йшла вперед. І сьогодні Іран володіє найбільшим арсеналом балістичних ракет на Близькому Сході та одним із найбільших у світі.

З 2017 року, за підрахунками «Альми», Іран запустив зі своєї території понад 400 ракет різних типів по цілях в Іраку, Сирії, Пакистані та Ізраїлі. Це якщо не рахувати його проксі-сили в Лівані, Ємені, Іраку та Сирії.

«Важливо зазначити, що Іран ще не став повністю незалежним і потребує зовнішньої допомоги в технічних питаннях, а також у постачанні критично важливих компонентів у певних галузях. Так, наприклад, Північна Корея передала за останні роки Ірану певну кількість ракет. Відомо, що співпраця та передача знань між країнами тривають», — зазначають автори доповіді.

Кілька моделей іранських ракет здатні літати на 2000 км і досягати ізраїльської території. Іран також працює над створенням міжконтинентальних балістичних ракет, які загрожуватимуть Західній Європі та США. Це одне з головних завдань іранської космічної програми. Хоча формально її цілі суто мирні, з 2009 року за неї теж відповідає КВІР.

— У нас немає інформації про запаси Ірану, — визнає Боаз Шапіра. — Але, за основними оцінками, загалом їхній арсенал налічує близько 3000 балістичних ракет.

Лише чотири або п’ять моделей мають достатню дальність, щоб вразити Ізраїль. І незрозуміло, скільки їх в Ірану.

На рідкому пальному

Як тільки заходить мова про типи іранських ракет, починається плутанина. У цієї країни величезне розмаїття ракетних систем, і не до кінця зрозуміло, які з них дійсно використовуються. А назви наче спеціально призначені заплутати будь-кого, хто спробує розібратися. Іноді одна система озброєння має кілька назв або, навпаки, кілька систем озброєння називаються однаково.

Це можна проілюструвати на прикладі рідкопаливної ракети Shahab-3. Вона має максимальну дальність польоту 1300 км і боєголовку вагою 800-1200 кг.

За даними викраденого іранського ядерного архіву, для неї розробляли і ядерну боєголовку. Логічно було б припустити, що Shahab-3 якось пов’язана з Shahab-1 і Shahab-2. Але, за даними «Альми», в її основу лягла зовсім інша ракета — північнокорейська HS-7/No-dong. А коли Shahab-3 передають хуситам, ті використовують її вже під іменем Tufan. І це особливо плутає, тому що в іранській армії є однойменний протитанковий ракетний комплекс.

Саме Tufan хусити запустили по Ізраїлю вранці 14 вересня, причому ракету не вдалося перехопити. Однак, багато експертів не згодні з «Альмою» і вважають, що Tufan — це не Shahab-3, а Ghader — її версія зі зменшеною боєголовкою та збільшеним запасом палива. Саме Ghader Іран використав для обстрілу Ізраїлю 1 жовтня.

— Багато іранських ракет мають різні покоління, варіації та вдосконалення, засновані на одному й тому ж джерелі. Вони мають більшу дальність дії, різні боєголовки, різні головки самонаведення тощо, — пояснює Боаз Шапіра. — У звіті ми розглянули понад 20 ракет, але не всі з них перебувають у робочому стані (деякі або зняті з озброєння, або все ще перебувають на стадії розробки).

Крім того, важливо зазначити, що більша частина доступної інформації з цього питання, що стосується характеристик, дальності дії, постановки на озброєння заснована на заявах Ірану та експертних оцінках, уточнює експерт. Перевірити все це важко.

Якщо зовсім спростити, то балістичні ракети діляться на дві великі родини. Перша, Shahab, це ракети на рідкому паливі, розвиток радянських і північнокорейських систем «Скад» і HS-7/No-dong. Друга — твердопаливні Fateh.

Першою на основі «Скадів» іранці розробили літаючу на рідкому паливі Shahab-1. Її дальність 300 км, а точність — коло 700-1000 метрів у діаметрі. Потім ракету полегшили, збільшили дальність до 500 км і отримали Shahab-2. Точність, правда, стала ще нижчою — коло в 1,5 км діаметром. У 2010 році Іран представив наступну модифікацію — Qiam. Вона летить ще далі, до 800 км, але така ж неточна.

У 2018 році КВІР представив модернізовану версію ракети (в деяких джерелах вона називається Qiam-2). Вважається, що летить вона вже до 1000 км, вміє маневрувати і влучає в коло діаметром 100 метрів. Ці ракети були передані хуситам і використовувалися під час їхніх атак на Саудівську Аравію. Потім, у 2022 році, з Qiam зробили Rezvan. Стверджується, що ця ракета здатна подолати відстань у 1400 км. Але відомо про неї небагато.

Паралельно з нею КВІР почав працювати над Shahab-3, заснованою на північнокорейському зразку. На її основі зробили Ghader і Emad. Обидві вони мають точність приблизно 500 метрів.

Твердопаливні ракети

Ракети на твердому паливі дорожчі й складніші у виготовленні, зате їх можна швидко і непомітно підготувати до запуску. І вони не такі небезпечні й складні в обслуговуванні, як ті, які треба заправляти токсичним рідким паливом.

«Альма» вважає, що розробка таких систем почалася в Ірані в середині 1990-х за допомогою китайських знань і напрацювань.

На початку 2000-х була готова Fateh-110, здатна літати на 200 км. Потім її модифікували, знижуючи вагу боєголовки і довівши дальність до 350 км. Їх виробляють у Сирії під назвою M-600 і в Ємені — під назвою Karar.

Наступну модель, Fateh 313, представили у 2015 році. Заявлена дальність польоту ракети становить 500 км, її боєголовка використовує GPS та інерціальну систему наведення. Тож вважається, що її точність становить менше 100 метрів.

Ще є Fateh e-Mobin, представлена у 2018 році. Заявлено, що вона ще точніша, але не факт, що цьому можна вірити.

«Зовні ракета дуже схожа на відомі ракети «Фатех-110», тому незрозуміло, наскільки достовірні заяви Ірану. Наскільки відомо, Іран провів лише кілька публічних випробувань ракети і рідко її демонструє», — констатує «Альма».

У 2020 році Іран представив Raad-500. Вона подається як ще більш точна і маневрена. І її боєголовка, принаймні зовні, виглядає по-іншому. Протикорабельний варіант цієї ракети називається Zohayr. Його Іран передав хуситам під іменем Tankil.

Інша балістична протикорабельна ракета з цієї родини називається Khalij Fars. А в Ємені вона відома як Asef. Також є твердопаливні протикорабельні Hormuz і Hormuz-2, про які відомо небагато.

Zolfaghar та її протикорабельна версія Zulfiqar e-Basir здатні літати на 700 км і нести боєголовку в 500 кг. У хуситів вона називається Akeel.

Dezful — її більша і вдосконалена версія, представлена у 2019 році. Вона б’є до 1000 км. У 2024 році Іран запустив ракету одну з них з контейнера, встановленого на вантажному судні.

Hajj Qasem — наступна модифікація Zolfaghar, яку назвали на честь ліквідованого американцями генерала КВІРу Кассема Сулеймані. Заявляється, що вона неймовірно точна: несе 500-кілограмову боєголовку на 1400 км і влучає в п’ятиметрове коло. «Однак практично немає документації про публічні випробування або пуски ракет під час навчань, і незрозуміло, чи поступила вона на озброєння», — додає «Альма».

Khiebar Shaekan — ракета 2022 року з дальністю 1450 км. У неї є ще більш далекобійна модифікація Khiebar Shaekan-2, яку Іран використовував під час обох обстрілів Ізраїлю: і в квітні, і в жовтні. Крім того, ракети цього типу кілька разів запускали по єврейській державі хусити під назвами Hatem і Palestine.

Наступний крок — Fattah-1 (не плутати з Fateh) двоступенева твердопаливна ракета, яку Іран представив у середині 2023 року. КВІР стверджує, що вона гіперзвукова, високоточна і летить на 1400 км. «Альма» припускає, що щодо дальності і точності іранці кажуть правду, але гіперзвуковою цю ракету назвати не можна.

У листопаді 2023 року Іран представив Fattah-2 зі зміненою конструкцією другого ступеня. Вона, за ідеєю, повинна літати на 2000 км. Але, судячи з усього, все ще перебуває в розробці. І немає даних про проведення льотних випробувань.

Ще є ракета Sejjil, яка теж описується як така, що досягає дальності в 2000 км. Її випробовували у 2021 році. Але досі незрозуміло, чи прийняли на озброєння.

Нарешті, у 2017 році Іран представив набагато важчу ракету під назвою Khorramshahr. Вона заснована на північнокорейській HS10/БМ-25 BM25 Musudan, працює на рідкому паливі і здатна доставити 1500-1800-кілограмову боєголовку на 2000 км.

З тих пір Іран випробував ще три модифікації цієї ракети, здатні літати вже на 3000 і навіть 4000 км. В «Альмі» припускають, що якщо зменшити вагу боєголовки, то ракета зможе летіти ще далі і вразити більшу частину Європи.

З усього цього розмаїття до Ізраїлю здатні долетіти лише Ghader, Khiebar Shaekan-2, Khorramshahr у різних варіантах, а також Fattah-2 і Sejjil — якщо вони готові й прийняті на озброєння.

Ще в ніч на 14 квітня по Ізраїлю випустили близько 30 крилатих ракет Paveh. Усі вони були перехоплені по дорозі. Це, як і всі інші іранські крилаті ракети – розвиток радянської Х-55, яку досі використовують у війні проти України. Вони вперше потрапили до рук іранців у 2001 році, і тоді ж стартувала іранська програма з крилатих ракет.

Потім на основі Х-55 розробили Soumar, Hoveyzeh, Abu Mahdi та Paveh. Якщо російські аналоги призначені для запуску з літаків, то іранські були перероблені для наземного пуску і тому втратили в дальності. Щоправда, у 2021 році в мережу потрапило фото іранського Су-24 з підвішеною до нього Abu Mahdi.

Ці ракети постачають хуситам, «Хізбаллі» та проіранським формуванням в Іраку. Наприклад, Paveh використовують під іменами Quds, 351 та Al-Arkab відповідно.

Звідки взялося таке заплутане розмаїття ракет? Це ж незручно не тільки зовнішнім дослідникам, але й самим іранцям, тому що армійська логістика сильно ускладнюється. У Боаза Шапіри немає відповіді на це питання, але є кілька версій.

— Одна з можливих причин пов’язана з тим, що Іран намагається стати самодостатнім у всіх питаннях розробки та виробництва систем озброєнь. Частиною цього процесу є створення різних типів систем озброєнь. У доповіді цілком ясно говориться, що більшість систем озброєння Ірану є копією або варіацією російської, китайської, американської системи, — міркує він. — Інша причина може бути пов’язана зі спробами Ірану позиціонувати себе як регіональну державу і демонструвати свою міць, у тому числі й всередині країни.

До речі, з БПЛА ситуація аналогічна — Іран використовує близько 80 найменувань дронів. Демонструючи, що у нього так багато різних систем озброєнь, режим аятол створює грізну картинку і для сусідів, і для внутрішнього користування.

Під землею та в повітрі

Останні роки в Ірані багато говорять про добре захищені підземні ракетні бази. Але аналіз «Альми» свідчить, що багато з цих споруд мають зовсім мало пускових шахт — по 2-6 штук. І це не дозволяє проводити потужні обстріли.

Власне, і при обох ударах по Ізраїлю більшу частину ракет випустили з мобільних пускових установок, розміщених поблизу баз КВІР. Тільки так вдалося організувати дійсно великі залпи. Установки готували до стрільби в підземних приміщеннях, що забезпечувало швидкість і прихованість.

Зусилля Ірану з розробки ракетних двигунів спрямовані головним чином на збільшення дальності польоту. І це теж потрібно не тільки для більш далеких атак, але й щоб убезпечити пускові установки та розосередити їх по території країни, впевнені автори доповіді.

Все це охороняється системою ППО, яка так само різноманітна і заплутана, як і ракети. Тут теж понад 20 найменувань, гарні східні назви, багато картинок і високі заявлені характеристики, ніяк не перевірені на практиці.

На озброєнні у КВІР перебувають російські «Тори» і «Панцирі» та кілька власних розробок на базі «Буків» і С-200. При цьому основою іранського ППО дальнього радіусу дії залишалися російські С-300. Багато, якщо не всі ці системи були знищені Ізраїлем 26 жовтня.

Залишилися місцеві аналоги — Bavar 373 і Mehran. Обидві вони позиціонуються як нові та «вкрай ефективні» системи ППО дальнього радіусу дії. Але отримані «Альмою» свідчення з Ірану говорять, що Mehran — це просто доопрацювання «Бука» зі збільшеною дальністю.

Bavar-373 виглядає серйозніше. Він надійшов на озброєння в 2019 році і вважається незалежною іранською розробкою. Хоча «Альма» відзначає його явну схожість з китайським комплексом ППО.

Згідно з кількома повідомленнями, в останні роки Іран розгорнув у Сирії кілька систем Bavar 373 у спробі запобігти нападам на свої збройні формування. І Ізраїль нібито знищив щонайменше одну таку систему в Сирії в 2022 році.

— Я зустрічав неперевірені повідомлення про те, що один або кілька Bavar-373 були також уражені 26 жовтня, але я не бачив жодних підтверджень цьому, — каже Боаз Шапіра. — Крім того, деякі системи ППО ще не повністю готові до експлуатації, а інші на даний момент випущені в одиничних кількостях.

Більша частина доступної інформації надходить з іранських офіційних ЗМІ, з матеріалів навчань з бойовою стрільбою та експертних оцінок. На папері деякі з цих систем мають високі можливості, але, як часто буває в іранському випадку, це не завжди відповідає дійсності.

— Я думаю, що ймовірні удари Ізраїлю по Сирії за останнє десятиліття, а також атаки в квітні та жовтні довели, що Ізраїль цілком здатний впоратися з іранськими системами, якими б не були їхні реальні можливості, — впевнений Боаз Шапіра.

Автор: Микита Аронов

На фото: Балістична ракета земля-земля «Сейджіль» у Тегерані поруч з портретом аятоли Алі Хаменеї

Фото: AP Photo Vahid Salemi