Шлях Туреччини до регіонального панування проходить через Газу
«Ми контролюємо нашу безпеку, і ми чітко дали це зрозуміти — зокрема й щодо міжнародних сил: Ізраїль сам вирішить, які країни для нас прийнятні. Так ми діємо і так будемо діяти», — заявив позавчора прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу.
На перший погляд, це звучить як потужна заява, що підкреслює суверенітет Ізраїлю та його вирішальне слово у формуванні багатонаціональних сил, які мають увійти в Газу. А щоб розвіяти сумніви, Нетаньягу поспішив додати: «Звісно, це узгоджено зі США — як висловили це вищі представники адміністрації останніми днями».
Нетаньягу мав на увазі передусім слова держсекретаря США Марко Рубіо, який у п’ятницю заявив, що міжнародні сили мають складатися з країн, «з якими Ізраїль почувається комфортно». Проблема в цій серії заяв — у логічному протиріччі, прихованому всередині. Як може передача контролю над Газою міжнародним силам поєднуватися з твердженням, що «ми контролюємо нашу безпеку»?
Варто нагадати, що ще у квітні Нетаньягу заявляв: Ізраїль сам контролюватиме Газу. У більш прямому формулюванні міністра оборони Ісраеля Каца: «Після того як Ізраїль знищить військову й адміністративну міць ХАМАСу в Газі, він здійснюватиме там повний контроль над безпекою — як в Іудеї та Самарії».
Поки що питання про багатонаціональні сили залишається теоретичним: жоден мандат — ні договірний, ні санкціонований Радою Безпеки ООН — ще не визначив мети, повноважень, підпорядкованості й формату дій таких сил. Жодна країна сьогодні не готова посилати своїх солдатів у Газу.
Попри це саме цей теоретичний спір про право Ізраїлю «відбирати» учасників майбутньої коаліції повністю оголив гаряче суперництво між Ізраїлем і Туреччиною. Формально воно стосується лише Гази, але насправді відображає боротьбу за стратегічне панування на Близькому Сході.
За інших обставин Туреччина та Ізраїль могли б бути союзниками, що поділяють спільні інтереси — як це було приблизно 15 років тому, до того, як їхні лідери почали обмінюватися взаємними образами. Наприклад, попри ворожнечу, обидві країни — найближчі союзники Азербайджану: допомагали йому у війнах з Вірменією, продавали зброю, інвестували мільярди та купували в нього газ і нафту.
До речі, «юридична удача» полягає в тому, що азербайджанська нафта продовжує надходити в Ізраїль нафтовим трубопроводом, який проходить через Туреччину: за умовами угоди між нафтовими компаніями, консорціумом трубопроводу та «приймаючими державами» транспортування нафти не підпорядковується жодним політичним обмеженням, законам чи міжнародним домовленостям, які могли б цьому перешкодити.
Туреччина, яку в Ізраїлі нині описують як «нового диявола» та загрозу, що перевищує іранську, значною мірою відповідальна за падіння режиму Асада та за витіснення Ірану й «Хізбалли» із Сирії. За це її в Ірані звинувачують у «спільній змові з Ізраїлем і США проти Ісламської Республіки».
Проте, як показує спір навколо Гази, навіть збіг інтересів не перетворює Туреччину й Ізраїль на нових союзників: Туреччина стала регіональною наддержавою, поширила свій вплив на весь регіон і тепер змагається з Ізраїлем не лише в Сирії та Палестині, а й на всьому Близькому Сході — і навіть за його межами.
У межах своєї «військової дипломатії» Анкара створила десятки баз у Лівії, Катарі, Сомалі та Іраку, захопила смуги території на півночі Сирії, організувала навчальні бази для «нової сирійської армії». Турецькі військові також присутні в Азербайджані й Джибуті, а кілька десятків солдатів служать у складі миротворчої місії ЮНІФІЛ у Лівані.
Однак військова активність — лише один із інструментів її політичного впливу. За останні три роки Туреччина змогла відновити відносини із Саудівською Аравією, ОАЕ та Єгиптом, повернулася до формату міжнародних арабських конференцій (окрім участі в Організації ісламського співробітництва), а після повернення Дональда Трампа до Білого дому — і завдяки його давній дружбі з Ердоганом — Туреччина увійшла до вузького кола країн, що реально впливають на американську близькосхідну політику.
Якщо країни Перської затоки купують вплив на Трампа своїм багатством, то Туреччина володіє політичними та стратегічними активами, які роблять її цінним партнером і багатопрофільним гравцем.
Туреччина вміло маневрує між протиріччями: вона член НАТО, але придбала в Росії комплекси ППО С-400, перетворившись тим самим на загрозу для союзників і викликавши американські санкції, зокрема виключення з проєкту винищувача F-35.
Коли почалася війна в Україні, саме Анкара відмовилася приєднуватися до санкцій проти Москви й стала посередником при укладенні «зернової угоди» між Росією та Україною, що зняла світову продовольчу кризу, яка вдарила насамперед по країнах Близького Сходу й Африки.
Водночас Туреччина продовжувала продавати зброю Україні й паралельно підтримувала масштабні торговельні відносини з Росією, закуповуючи в неї газ і нафту на десятки мільярдів доларів.
Анкара майстерно використала членство в НАТО, щоб загальмувати вступ Швеції та Фінляндії до альянсу, домігшись натомість політичних і військових переваг.
Відносини Туреччини з ЄС здебільшого були сповнені розчарування: тривалі переговори про вступ до союзу завершилися роздратуванням і гнівом через вимоги Брюсселя — реформи, демократизацію, розширення прав курдів. Усе це Анкара (частково справедливо) розцінювала як привід, що приховує головне: Європа не хоче бачити мусульманську країну у своєму клубі.
«Туреччина не належить до Євросоюзу, вона належить Азії, і їй потрібно сказати це прямо», — заявив у 2016 році тодішній президент Франції Ніколя Саркозі (нині засуджений), висловлюючи позицію більшості європейських лідерів.
Але саме того ж року ЄС був змушений підписати з Туреччиною угоду щодо біженців, щоб зупинити потік сирійців. Анкара отримала 6 мільярдів доларів, послаблення візового режиму та обіцянку відновити переговори про членство. Два останні пункти так і не були реалізовані, але Туреччина здобула потужний політичний важіль.
У 2019 році Ердоган пригрозив, що якщо США та Європа не підтримають створення «безпечної зони» в Сирії, він «відкриє ворота» й відправить мільйони сирійських біженців до Європи. Формальним приводом було розміщення біженців, а фактично — дозвіл Туреччині окупувати сирійську територію для боротьби з курдами. Після вагань Трамп погодився, і так звана «зона безпеки» швидко перетворилася на «зону смерті».
На тлі грандіозних планів відновлення й розвитку, які тепер обіцяють жителям Гази, цікаво згадати, як Ердоган тоді переконував США: «Ми повинні створити безпечну зону, де Туреччина зможе будувати будинки замість наметових таборів… Дайте нам логістичну підтримку — і ми збудуємо будинки на глибині 20–30 км у сирійській території, забезпечивши біженцям людські умови життя».
Очевидно, саме цю «чудову ідею» Ердогана Трамп використав як натхнення для свого проєкту «рів’єри». Туреччина й досі перебуває на півночі Сирії й, допомагаючи у падінні режиму Асада, фактично стала країною-покровителем нової Сирії, де тепер відкрила ще один фронт — уже дипломатичний, із Ізраїлем.
Ізраїль, який прагне не допустити участі Туреччини в міжнародних силах у Газі, розглядає це як питання безпеки й суверенності рішень. Але Туреччина вже глибоко залучена в події в секторі.
Діяльність турецьких гуманітарних організацій, таких як IHH (ініціатор трагічного рейду судна «Маві Мармара» у 2010 році), які нині займаються, серед іншого, розбиранням завалів у Газі, — лише символічна частина її участі.
У Вашингтоні Туреччину вважають країною, завдяки якій ХАМАС прийняв план Трампа, і за це Ердоган користується великою довірою президента США.
На конференції країн-донорів, яку Єгипет планує провести на початку листопада, Туреччина стане ключовим гравцем — не лише тому, що разом із Катаром виступає гарантом «поведінки» ХАМАСу, який контролює щонайменше половину сектору, а й завдяки потеплінню її відносин із Єгиптом, що перетворилися з ворожих на ділові.
Більше того, якщо Трамп вирішить, що участь Туреччини необхідна для створення багатонаціональних сил у Газі, можна припустити, що він знайде спосіб пояснити Ізраїлю межі його «суверенних повноважень» — і, можливо, водночас організує ще одну «мирну угоду» між Ізраїлем і Туреччиною.
Цві Барель, «ХаАрец»
AP Photo / Francisco Seco
