Що таке Ізраїль в моїх очах? Залежить від того, про який Ізраїль мова
Коли лідер опозиції Яір Лапід вів телевізійне ток-шоу, він регулярно запитував своїх гостей: “Що, на вашу думку, таке Ізраїль?” У тиждень Дня пам’яті полеглих воїнів Ізраїлю та 77-го Дня незалежності Держави Ізраїль це питання вже не є легким і цікавим. Це важливе роздумування про країну, що роздирається суперечностями, яка стикається з найтривалішою війною у своїй історії, гострою соціальною поляризацією та жахливим провалом, що породжує битву звинувачень замість розслідування, яке запобігло б наступній катастрофі.
У поляризованій реальності, коли суспільство перебуває в гострому конфлікті, як ми можемо визначити, що в наших очах означає “бути ізраїльтянином”? Ми ні в чому не погоджуємося, підозрюємо один одного, погрожуємо один одному. Всі священні корови вже зарізані, державні церемонії здаються більш надуманими, ніж будь-коли, внутрішня напруженість конкурує лише із зовнішньою напруженістю та загрозами.
Це період, який може минути і повернути нас до здорового глузду, до угод і меншої напруги, але це може статися й через подальше падіння. Ці процеси видозмінюють питання про те, чим в наших очах є Ізраїль. Колись казали, що ізраїльтянин – це той, хто відповідає питанням на поставлене питання. Отже, ось пропозиція: якщо вас запитають, що у ваших очах означає бути ізраїльтянином, відповідайте запитувачу: скажіть мені, про який Ізраїль ви говорите, і я відповім вам, хто такий ізраїльтянин в моїх очах.
Якщо ми говоримо про Арнона Замору, офіцера спецпідрозділу поліції, який одним із перших досяг перехрестя Яд Мордехай 7 жовтня, бився і зупинив разом зі своїми людьми проникнення терористів у кібуц, рятуючи людей від різанини, продовжив воювати в Сдероті, на заставі Нахаль Оз і в Барі та був убитий 8 червня 2024 року в операції з порятунку заручників у секторі Газа, то ми скажемо, що це в наших очах по-ізраїльськи: мужність, жертовність, солідарність і взаємна підтримка на рівні, який неможливо перевершити.
Було багато тих, хто зробив саме це і поплатився своїм життям: з 7 жовтня до минулого тижня, коли був убитий капітан Ідо Вольх, офіцер бронетанкових військ, який прибув для порятунку поранених з місця бою в Газі, де був убитий Нета Іцхак Кахана, боєць спецназу.
Але неможливо проігнорувати й зовсім інші голоси. Наприклад, колишнього головного рабина Іцхака Йосефа, який сказав студентам єшиви: “Якщо прийде наказ про призов — рвіть його. Рвіть, викиньте в унітаз і змийте воду. Нічого, не беріть до уваги”. Рабин Йосеф та інші рабини очолюють найбільший в Ізраїлі рух опору призову до армії. Їхні прихильники співають “Ми помремо і не підемо до армії”, а міністр житлового будівництва Іцхак Гольдкнопф танцює під мелодію пісні.
Міністри в уряді, відповідальному за найбільший провал в історії країни, повели ЦАХАЛ на війну, вимагають перемогти і розтрощити ворога, голосують за збільшення непосильного тягаря для резервістів, але відмовляються призивати свою молодь, щоб полегшити цей тягар. Це відбувається за підтримки уряду, який здається ультраортодоксам, саботує зусилля ЦАХАЛу щодо мобілізації ультраортодоксів і не забезпечує армію необхідними інструментами для цього.
Ті самі люди, які прославляють і вихваляють хоробрість бійців, також домагаються звільнення ультраортодоксів від призову до армії, бюджетів і комфортного безризикового життя. В моїх очах це теж по-ізраїльськи.
І не лише на полі бою. Після 7 жовтня ми стали свідками незліченних демонстрацій солідарності, відданості, волонтерства, допомоги, мобілізації для інших – заради нас. У тому числі в боротьбі за повернення викрадених, яка триває й до сьогодні. Ця мобілізація підкреслює розрив між прекрасними людськими якостями, що існують тут, і провальним керівництвом. Цей розрив, принаймні зараз, в моїх очах – теж Ізраїль.
Важче, ніж будь-коли, сказати, що у ваших очах є Ізраїлем, коли йде боротьба за імідж держави.
Підсумки поєдинку не визначені. Він у розпалі. З дня свого створення цей уряд бореться з державними інституціями, працює над зміною характеру режиму, послаблює Верховний суд, заважає народній армії залишатися такою, в той час як він сам розриває народ на частини.
Провал 7 жовтня використовується для війни версій та обміну звинуваченнями замість розслідування. Це час, коли концепція відповідальності зазнає безпрецедентних змін. Ми вже бачили на прикладі катастрофи “Мірона” та справи про підводний човен, що прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу не сприймає жодні провали чи невдачі як відповідальність прем’єр-міністра, поки він обіймає цю посаду.
Згідно з обміном письмовими свідченнями між ним і головою ШАБАК Роненом Баром, його лінія захисту перед майбутньою державною слідчою комісією, яка розслідуватиме провал, також зрозуміла: мене не розбудили, мене приспали, винен ШАБАК, винні всі, але не я. Людина, яка бере за правило двічі на день оголошувати, що вона дала вказівки, щоб продемонструвати свою владу та авторитет, заперечує зв’язок між авторитетом і відповідальністю. Він привласнює досягнення, приписуючи іншим невдачі.
Коли ізраїльська зухвалість перетворюється на безсоромність
Боротьба Ронена Бара, який оголосив цього тижня про свою відставку 15 червня, проти його звільнення випливає безпосередньо з такого ставлення. Він би жодного дня не залишився на своїй посаді, якби Нетаньягу взяв на себе відповідальність за жахливий провал. Він залишається і бореться на знак протесту проти відмови Нетаньягу від відповідальності та його, Нетаньягу, власної боротьби за виживання, в якій він зневажає етатизм служб безпеки і намагається використати їх для своєї особистої вигоди.
Цілком можливо, що Нетаньягу своєю поведінкою створює певний образ нового ізраїльтянина: ухиляється від відповідальності, звинувачує інших, зосереджується на своєму особистому виживанні. Ми платимо за шкоду від такої поведінки зараз і будемо платити протягом багатьох років. Цілком можливо, що Нетаньягу виховує тут покоління таких людей. Що це буде стандарт для тих, хто хоче досягти успіху в політиці. Те, що колись визначалося як “зухвалість” і йшло за категорією позитивних рис, за його часів перетворилося на відсутність сорому – і це теж вважатиметься загальною ізраїльською рисою. Що таке Ізраїль в моїх очах? Безсоромність.
На 77-й День незалежності важко ігнорувати три концепції війни, які проникли в наше життя з моменту створення цього уряду: громадянська війна, війна за існування, війна за відродження. В Ізраїлі не було громадянської війни, але використання цього терміну почастішало в результаті соціальної та політичної напруженості, що почалася після спроби державного перевороту.
Те, що ця концепція взагалі виникла в Державі Ізраїль, є великою невдачею для держави, і особливо для керівництва, але не менш великою невдачею є використання таких понять, як війна за існування та війна за відродження. Війна за існування після 77 років незалежності, процвітання, перемог, будівництва та зміцнення? Ми повинні були перебувати в набагато безпечнішому місці.
Ми могли б опинитися в безпечнішому місці, якби не гостра політична поляризація. Війна за відродження? У відродженні потребує той, хто впав, розбився, піднявся з праху. Саме це і сталося 7 жовтня.
Коли Нетаньягу називає цю війну Війною за відродження, він розповідає лише одну сторону історії. Зрештою, ви можете назвати це війною бездіяльності, війною катастрофи, війною різанини, війною зарозумілості та сліпоти, війною неправильних і руйнівних концепцій вкладення мільярдів доларів у зміцнення ХАМАСу, війною “ХАМАС – це актив”, війною ігнорування попереджень про майбутню війну та визначення їх як перебільшення.
Вибір Нетаньягу “війни за відродження” був покликаний приховати все це. Видалити, розмити, не розслідувати, не з’ясовувати. Як дитина, яка впала, поранилася і поспішає встати, поправити свій одяг і посміхнутися, як ні в чому не бувало, щоб її не вважали слабкою. І за умови, що це він. Якби це сталося з кимось іншим, це була б війна поразки та невдачі, катастрофи та бездіяльності тощо. І це теж в моїх очах по-ізраїльськи. Принаймні, в Ізраїлі часів Нетаньягу.
Автор: Самі Перец
Джерело: TheMarker
Фото: Роман Янушевський
