Поселенці не борються з терором — вони створюють терор
Коли керівники Ради поселень у 1990-х придумали гасло «Юдея і Самарія — тут», вони прагнули переконати громадськість, що окуповані території — це держава Ізраїль зі своєю єврейською сутністю, націоналізмом, сіонізмом і культурою.
Сьогодні це гасло давно застаріло: у ньому Юдея і Самарія була замінена самою Державою Ізраїль, яка тепер має відповідати суворим критеріям поселенців, якщо хоче, щоб вони визнали її єврейською державою.
На перший погляд, держава ще повністю не капітулювала: усе ще існують групи громадян, політиків і військових, які намагаються кинути виклик культурній і політичній анексії держави поселенським рухом і вірять, що пориста ізраїльська фортеця здатна витримати натиск.
Вони вперто чіпляються за абсурдний аргумент, що банди жорстоких громил, які підпалюють, руйнують і виганяють цілі палестинські громади, — це лише «кілька диких бур’янів», що нібито не відображають більшості поселенців. Навіть якщо всі поселенці — так чи інакше, активно чи мовчки — співучасники щоденних звірств на Західному березі, у своїй сліпучій наївності вони продовжують переконувати себе, що це все ж просто «поселенці», а не більшість ізраїльтян.
Вони звинувачують уряд, армію, поліцію та інші державні інститути в імпотентності, ніби правильного рішення і рішучості діяти було б достатньо, щоб викорінити це зло.
Але в боротьбі за національну, політичну й культурну гегемонію держава Ізраїль зазнала поразки. На практичному рівні ізраїльська армія фактично стала невід’ємною частиною Ради поселень. Підтримка і співпраця, яку банди громил отримують від військових, незрівнянно глибші за «технічну допомогу»; самі солдати є частиною цих угруповань.
Це надає злочинцям національної легітимності, адже Армія оборони Ізраїлю — це «народна армія». Ізраїльська поліція — плоть від плоті тієї ж системи. Своєю бездіяльністю перед обличчям терору поселенців поліція на територіях фактично перетворила себе на певну законодавчу владу, поставивши всіх поселенців над законом.
На політичному рівні «колоніальний міністр» Бецалель Смотрич діє як головнокомандувач і міністр оборони, який не лише керує знищенням палестинських громад, але й одноосібно душить здатність Палестинської адміністрації виконувати свої цивільні функції.
Поліцію Ізраїлю очолює той, хто сприймає злочини поселенців як частину процесу спокути. Судова система, що стала дверним килимком під ногами організаторів урядового перевороту, виявилася безсилою перед злочинами проти палестинців і ерозією зобов’язань Ізраїлю перед міжнародним правом. Тим часом на культурному й освітньому фронтах «порядок мобілізації» диктують вибивачі ідеологічної цензури — міністри культури Мікі Зоар і освіти Йоав Кіш, які прагнуть створити «єдину ізраїльську спільноту», для якої будь-яке художнє відхилення — караний злочин. Більшість ізраїльських ЗМІ також підтримують їхню лінію, описуючи погроми як «втрату контролю» — але контролю, що загрожує лише палестинцям, а не державі.
Але звинувачення злочинних банд або владних структур, які дають їм силу, приховує набагато небезпечніші процеси. Це не просто вкорінення фашизації під прикриттям викривленої демократії. Суспільство і держава переживають процес палестиніалізації.
Він проявляється в окупації «державою поселенців», яка обмежує легітимний політичний простір жителів завойованої країни; у жорстокому придушенні ідеологічної критики, оголошуваної «підривом» режиму й навіть тероризмом; у «чистці» підручників та освітніх установ від будь-яких висловів, які можна трактувати як «відхилення від лінії»; та в лютій кампанії проти ідеї «двох держав» — не тієї, що має вирішувати палестинське питання, а тієї, що прагне відокремити Державу Ізраїль від Держави поселенців і встановити, що Юдея і Самарія — це не Ізраїль і ніколи ним не буде.
Але Юдея і Самарія вже тут. І руйнування — теж.
Цві Барель, «ХаАрец»
Фото: Ітай Рон
