«Помремо з голоду, а з дітьми сидіти не будемо»

Це давно було, восени 2003 року. Нетаніягу займав тоді в уряді Шарона посаду міністра фінансів.

Ні, я не збираюся в черговий раз спростовувати брехню про програму розмежування, яку старанно поширюють бібісти. Не стану нагадувати, що Нетаніягу тричі голосував за план розмежування. Про це — іншим разом. А сьогодні я розповім вам історію про дітей.

Чи пам’ятаєте ви це ім’я — Вікі Кнафо?

Восени 2003 року через скорочення в бюджеті піднявся протест матерів-одиначок. Вікі Кнафо, яка очолила протест, вирушила пішки з Міцпе-Рамона до Єрусалиму. Біля кнесету виросло наметове містечко, і я приїхала туди на екскурсію — заради матеріалу для щотижневої колонки.

Біля входу в один з наметів сиділа жінка років тридцяти, на восьмому або дев’ятому місяці вагітності. За її трикотажні штани чіплялися троє малюків. Я завела розмову з її мамою. Чому, запитала я, її дочка не подасть на аліменти?

Тому що вона не знає, хто батьки дітей, пояснила мама демонстрантки. На що я зауважила: але ж не Нетаньягу їй цих дітей зробив, правда? Тому що табличка, встановлена біля її намету, свідчила: «Нетаніягу, візьми на себе відповідальність, ти кинув моїх дітей».

Зараз поясню, до чого ця історія. Я хочу поговорити про нинішню юррадницю. Точніше, про скандал, що вибухнув, коли вона розпорядилася… надавати ультраортодоксам знижки на ясла на загальних підставах.

Тобто, просто не давати особливих пільг тим, хто ухиляється від призову.

Як це працює для звичайної родини?

Знижку на дитсадок держава надає, тільки якщо обидва батьки працюють.

Але, як це незмінно має місце у відносинах держави з ультраортодоксальним сектором, перед законом всі рівні, але деякі рівніші.

Піднялася хвиля обурення: юррадниця, що ж, хоче залишити дітей учнів єшив безпритульними?

Хочу поставити все те ж питання. А що, Галі Бахарав-Міара повинна доглядати за цими дітьми? Вона їх народила?

Колишній Нетаніягу сказав би (і він дійсно таке говорив): хто заводить дітей, той і повинен думати, як їх забезпечити. А хто не працює, той нехай зі своїми дітьми і сидить. Сьогоднішній Нетаніягу, звичайно, такого в житті не скаже.

По суті

Суперечка про те, як посилати повістки харедім — всім підряд чи деяким групам, за погодженням з головами громад, — це суперечка не політична, а концептуальна: розглядати солдатів ЦАХАЛу як кантоністів, а Нетаніягу — як царя Миколу I.

Суперечка про те, чи потрібно субсидувати ясла дітям непрацюючих батьків — харедім — це, знову ж таки, суперечка не політична, а концептуальна. Розглядати харедім як громадян Ізраїлю чи як жителів якоїсь екстериторіальної автономії.

Суперечка сіоністів з антисіоністами

Тієї ж осені, у листопаді 2003 року, я взяла інтерв’ю у депутата кнесету Ісраеля Ейхлера. Ейхлер представляв у фракції «Єврейство Тори» один з найбільших хасидських дворів — бельзьких хасидів.

«Я як єврей у польському сеймі», — сказав мені тоді Ейхлер. І у нас, само собою, розгорілася суперечка про призов харедім до армії.

Ейхлер заявив, що немає жодної необхідності у загальному призові і що він віддає перевагу невеликій професійній армії, «яка буде битися належним чином до перемоги» (знайомо звучить, чи не так?). Але ультраортодоксальна молодь не буде воювати, їхня війна — на лавах єшив.

Коли я зауважила, що релігійні сіоністи здебільшого належать до середнього класу, а більшість ультраортодоксів живуть у бідності, Ейхлер процитував висловлювання ультраортодоксального литовського рабина Штайнмана про те, що, можливо, бідність врятує народ Ізраїлю. А ще він сказав, що боротьба проти призову — це війна культур і що насправді головна мета ЦАХАЛу — відвернути ультраортодоксів від їхньої віри.

Тут я, з вашого дозволу, зроблю невеликий відступ. Наша бесіда з депутатом Ейхлером відбулася 21 рік тому. Будь-хто, хто прочитає інтерв’ю, помітить, що журналіст і депутат — антиподи. Моя позиція відрізнялася в ті роки від позиції антисіоніста Ісраеля Ейхлера на 180 градусів.

В останні п’ять років я опинилася жертвою безперервного агресивного шеймінгу з боку адептів Нетаніягу. Як же так, обурюються вони, ти зрадила батьківщину і партію. Раптом перестала чомусь підтримувати «Лікуд». Ти — зрадниця.

Так от, змінилася, як бачите самі, не моя точка зору, а лінія партії.

«Лікуд» 2003 року був сіоністською партією і дистанціювався від чітко антисіоністського світогляду ашкеназів-харедім. В останні п’ять років партія повністю прийняла наратив «Єврейства Тори» і підпорядкувала йому свою політику. Відмова коливатися разом з лінією партії розцінюється з 2019 року адептами Нетаніягу як «державний злочин».

З роками принципова позиція ультраортодоксального керівництва не змінилася. Зате змінилися політичні обставини. Партія «Єврейство Тори», яка 20 років тому ще дотримувалася давньої традиції не займати міністерські посади в ізраїльських урядах і задовольнялася посадами заступників міністрів, тепер почала займати міністерські пости. Вона стала провідною і визначальною партією у створеному Нетаніягу блоці.

Незважаючи на всі зміни в ізраїльській політиці та суспільстві, послідовна антисіоністська позиція ультраортодоксального ашкеназького керівництва залишилася непробивною. Ах так, Ісраель Ейхлер і в наші дні як і раніше депутат кнесету від фракції «Єврейство Тори».

Біньямін Нетаніягу чи імператор Микола?

У традиції єврейських громад Російської імперії імператор Микола I — фігура масштабу лиходія Амана. Таке ставлення імператор, прозваний Миколою Палкіним, повністю заслужив.

Він був жорстокий до власного народу, а вже до євреїв — тим більше. Майже 200 років тому, в серпні 1827 року, Микола I видав указ про набір 12-річних єврейських дітей до імператорської армії. Дітей забирали в 12 років, але дійсну службу, що тривала чверть століття, вони починали лише в 18. До того часу їм належало провести шість страшних років у школі для кантоністів, де єврейських хлопчиків били, знущалися над ними і морили голодом. Багато хто не витримував голоду і батогів і погоджувався прийняти християнство.

Для нас сьогодні суттєво ось що: Микола I не відправляв поліцейських у кожен єврейський дім, уряд не закликав усіх єврейських хлопчиків, яким виповнювалося 12 років. Імператор встановив квоту: 1 відсоток. Кожна єврейська громада була зобов’язана щорічно постачати рекрутів, десять хлопчиків на кожну тисячу чоловіків. Уряд не вдавався в подробиці. Нехай євреї посилають кого хочуть, головне, щоб вони виконували квоту. Указ призвів до страшних трагедій у громадах. Багаті євреї своїх синів від рекрутчини рятували.

Голови громад ловили і здавали царським чиновникам синів бідняків і, звісно ж, сиріт.

Ось у цьому і полягає принципова розбіжність між урядом та юрисконсульткою. Чи буде ізраїльський уряд поводитися стосовно ультраортодоксальних громад за моделлю імператора Миколи Палкіна, тобто встановлювати квоти щодо набору призовників, а там вже нехай голови громад вирішують, кого відправляти в армію? Чи уряд Ізраїлю наважиться нарешті діяти як уряд Держави Ізраїль і розсилати накази про призов на військову службу всім ультраортодоксам, які досягли призовного віку, — незалежно від статусу їхньої родини в громаді, їхньої приналежності до тієї чи іншої єшиви і, найголовніше, безвідносно до їхньої расової приналежності? Саме так, я не обмовилася.

Ви не задавалися питанням, чому це рабини партії ШАС викликалися бігти попереду паровоза і першими, голосніше за всіх подали голос проти призову до ЦАХАЛу? А ось саме тому. Вони побоюються, що ультраортодоксальне ашкеназьке керівництво здасть в армію насамперед учнів «східних» єшив.

Етнічна дискримінація в ультраортодоксальному секторі все ще існує, якщо вам поки не доводилося подивитися серіал «Шабабники», дуже рекомендую.

Отже, Галі Бахарав-Міара представляє підхід класичний загальнодержавний: ізраїльський уряд повинен безпосередньо мати справу зі своїми громадянами і видавати накази про призов на військову службу для всіх. Тоді як Йосі Фукс, секретар уряду, прагне законсервувати підхід галутний: нехай ультраортодоксальне керівництво вибере, ким «пожертвувати».

Ізраїль веде війну за саме своє існування. При цьому уряд вважає за можливе порушувати й обговорювати ось таке питання: солдати Армії оборони — вони наші солдати чи кантоністи? Біньямін Нетаніягу — він прем’єр-міністр Ізраїлю чи імператор Микола?

Система халуки

З субсидуванням ясел питання точно таке ж: хто ці діти та їхні батьки? Громадяни Держави Ізраїль чи жителі ультраортодоксальної автономії? Від кого вони отримують гроші та пільги? Від Держави Ізраїль на загальних підставах чи від політичних ультраортодоксальних лідерів у кнесеті?

У звичайному Ізраїлі батькові сімейства не платять довічну стипендію. Сім’ї не мають особливих пільг, знижок, особливих прав на іпотеку та подарунків на придбання просторішої квартири замість першої, маленької.

У звичайному Ізраїлі передбачені знижки на дитячі садки для двох працюючих батьків. Тому що батько, який вирішив залишитися вдома, може доглядати за своїми дітьми.

В ультраортодоксальній автономії достатньо, щоб працювала лише мати. Загальний кошик допомоги та пільг для сім’ї, яка живе в ультраортодоксальній автономії, становить кілька тисяч шекелів на місяць.

Чому так? Тому що партія «Єврейство Тори», починаючи з 1980-х років, коли ще не було блоку з такою назвою, але було політичне керівництво, зуміла відновити в сучасному Ізраїлі систему халуки.

(До утворення Держави Ізраїль і підйому сіонізму, в роки так званого старого ішуву, існувала халука — єврейська система підтримки тих, хто прибував до Ерец-Ісраель. Євреї діаспори збирали грошові пожертви для євреїв, які жили в Ерец-Ісраель. Багато хто з тих, хто приїжджав, вивчали Тору і не працювали. Для кожної єврейської громади було честю бути представленою на Землі Обітованій, тому громади виділяли своїм представникам спеціальні стипендії. — Прим. «Деталей»).

Держава передає ультраортодоксальному керівництву бюджети та пільги, а керівництво роздає гроші членам громади. Ті, хто не готовий крокувати в ногу, грошей не отримають, їхні сім’ї терпітимуть нестатки. Абсолютне підпорядкування главам громади гарантує прожитковий мінімум.

«Єврейство Тори» змушує пересічного ізраїльського платника податків проти його бажання служити спонсором цих громад. Але замість вдячності благодійник отримує… прокляття та лайку. Почитайте, що говорять і пишуть глави цієї автономії та їхні пропагандисти про світських та тих, хто дотримується традицій ізраїльтян.

Вимога продовжити субсидування дитячих садків на особливій основі, як і протидія призову до армії, випливають з однієї і тільки однієї причини. Ця причина — наполегливе прагнення керівництва ультраортодоксальної автономії зберегти контроль і владу і не дозволяти Державі Ізраїль вступати в безпосередній контакт зі своїми ультраортодоксальними громадянами.

Чи варто дивуватися, що до гасла «помремо, але в армію не підемо» додається новий: «помремо з голоду, але з дітьми сидіти не будемо»?

Нехай з ними сидить юрисконсультка.

Автор: Софі Рон Морія

Фото: AP Photo/Maya Alleruzzo