План Ердогана: Покарання Ізраїлю, відбудова Гази й загравання з Трампом
Ордери на арешт 37 ізраїльських чиновників, видані в п’ятницю стамбульською прокуратурою, — лише початок турецького переслідування тих, кого Анкара вважає винними у систематичних актах геноциду та злочинах проти людяності в Газі.
Як і очікувалося, на чолі списку — прем’єр-міністр Біньямін Нетаньягу, за ним ідуть міністр оборони Ісраель Кац, міністр національної безпеки Ітамар Бен-Ґвір, начальник Генштабу ЦАХАЛу Еяль Замір і командувач Військово-морських сил Ізраїлю Давид Саар Саламе. Інші 32 імені, проти яких також видані ордери, у заяві не вказані.
У документі перелічено десятки епізодів, пов’язаних із завданням шкоди цивільному населенню, зокрема жінкам і дітям, а також із руйнуванням лікарень, іншої цивільної інфраструктури й блокуванням постачання продовольства та гуманітарної допомоги.
Високопоставлений турецький посадовець повідомив «ХаАрец», що ордери були складені за прямим розпорядженням президента Реджепа Таїпа Ердогана, і цей процес тривав кілька тижнів. За його словами, головною проблемою було питання часу: Туреччина паралельно вела переговори зі США та країнами-посередниками щодо складу багатонаціональних сил, які мають бути розміщені в секторі Газа.
«Схоже, Ердоган вирішив, що в умовах категоричної відмови Ізраїлю допустити турецькі сили до Гази та розуміння того, що американська адміністрація схиляється до позиції Єрусалима, чекати більше немає сенсу», — сказав чиновник. Втім, подібне трактування варто сприймати обережно: для Ердогана питання участі Туреччини в міжнародних силах залишається відкритим, і він має намір боротися за це до кінця.
Малоймовірно, що Ердоган бачить суперечність між видачею ордерів на арешт високопоставлених ізраїльських чиновників і прагненням Анкари ввійти до багатонаціональних сил. Навпаки, він може спробувати використати свій статус «улюбленця адміністрації Трампа», щоб одночасно покарати Ізраїль і домогтися американського схвалення участі Туреччини в цих силах.
Прагнення Ердогана пояснюється не лише бажанням зміцнити позиції Туреччини як ключового гравця в регіоні, що знову опинився в центрі уваги США. Протягом багатьох років Туреччину усували від будь-якої реальної участі в урегулюванні ізраїльсько-палестинського конфлікту. Вона не була стороною жодних переговорів між американськими адміністраціями, Ізраїлем і Палестинською адміністрацією щодо «палестинського питання».
Навіть у періоди, коли відносини Ердогана з ізраїльськими прем’єр-міністрами були добрими — наприклад, з Ехудом Ольмертом — Ізраїль не розглядав Туреччину як можливого посередника. Ба більше, Єгипет, Йорданія, США і сама Палестинська адміністрація надавали перевагу арабському посередництву, а не турецькому.
У цьому контексті варто нагадати про різку критику, яку Анкара обрушила на Об’єднані Арабські Емірати після підписання ними мирної угоди з Ізраїлем, а також про погрози Туреччини розірвати дипломатичні відносини з Абу-Дабі. І під час нинішньої війни в Газі Туреччина знову не отримала місця за головним столом переговорів: попри те, що в перші тижні конфлікту і Ізраїль, і США зверталися до неї з проханням допомогти у звільненні заручників, роль Анкари залишалася обмеженою.
За ізраїльськими джерелами, Туреччина справді сприяла звільненню п’ятьох громадян Таїланду й брала участь у деяких консультаціях щодо ізраїльських заручників, але у всіх публічних «шоу» під егідою Катару, Єгипту та США Туреччина на головній сцені була відсутня. Лише на завершальному етапі, коли президент Дональд Трамп представив свій план, ХАМАС публічно визнав Туреччину однією з країн-гарантів припинення вогню та реалізації плану Трампа.
Партнерство з Туреччиною, яке Трамп вибудував після того, як Ердоган підписав його так звану «Декларацію про міцний мир і процвітання» на саміті в Шарм-еш-Шейху 13 жовтня, викликало роздратування не лише в Ізраїлі.
Єгипет, який вважає себе автором базового проєкту мирного плану Трампа, також насторожено ставиться до участі Туреччини. Попри те, що після 12 років відчуження дипломатичні відносини між Єгиптом і Туреччиною були відновлені, а торгівля процвітає, у Каїра є серйозні причини протидіяти масштабній турецькій присутності в Газі.
Якщо план Трампа просунеться далі меж припинення вогню й перейде до наступного етапу, Єгипет бачить себе природним кандидатом на реалізацію проекту відбудови Гази під контролем «Ради миру», яку має очолити сам Трамп. Для Каїра це означало б не лише мільярди доларів прибутків, а й завантаження єгипетських компаній, постачання будівельних матеріалів, товарів масового вжитку та збір мит із послуг, що надаватимуться в Газі.
Єгипет прагне командувати багатонаціональними силами, щоб забезпечити «безпеку» свого кордону з Газою. У цьому сценарії останнє, чого хоче Каїр, — це економічна конкуренція з Анкарою, яка могла б «відкусити» частину прибутку. Крім того, політична напруга між країнами зберігається — зокрема їхнє суперництво в Лівії, де Туреччина й Катар підтримували визнаний уряд, а Єгипет і ОАЕ — маршала Халіфу Хафтара.
Підписання морської угоди між Туреччиною та Лівією, що загрожувала єгипетському експорту газу до Європи, також спричинило конфлікт, який згодом було пом’якшено — особливо після того, як Туреччина надала Єгипту судно для скраплення газу. Однак політична недовіра до кінця не зникла.
Поки Ердоган із теплотою приймає нового сирійського лідера Ахмада аш-Шараа й фактично перетворює Сирію на турецький протекторат, єгипетський президент Абдель-Фаттах ас-Сісі тримає нового улюбленця Трампа та «старого друга» саудівського наслідного принца Мухаммеда бін Салмана на відстані.
Ас-Сісі побоюється, що присутність турецьких сил у Газі за підтримки Трампа може призвести до передачі контролю над безпекою анклаву Туреччині або, щонайменше, змусить Єгипет постійно тримати війська в бойовій готовності. Недарма Сісі не відправив міністра закордонних справ Бадра Абдельаті чи будь-якого представника на конференцію, організовану Туреччиною минулого тижня для обговорення майбутнього Гази. Коли турецького міністра закордонних справ Хакана Фідана попросили пояснити відсутність Єгипту, він послався на «зайнятість» колеги. Проте оприлюднений графік Абдельаті показав, що в ці дні в Каїрі не було жодних важливих зустрічей.
Остаточне рішення щодо участі Туреччини в багатонаціональних силах ухвалить Білий дім, який перебуває під тиском арабських і мусульманських країн, що претендують на участь. Поки невідомо, які держави увійдуть до складу місії, хто нею командуватиме й якими будуть її конкретні повноваження.
Головне питання — джерело мандату цих сил. Чи буде це миротворча місія під егідою Ради Безпеки ООН, чи структура, створена на основі міжнародної угоди між учасниками? І якщо мандат дасть ООН, чи буде він заснований на Главі VII Статуту, що дозволяє застосування сили, чи обмежиться лише спостережними функціями?
Проект резолюції, внесений адміністрацією Трампа до Ради Безпеки в четвер, не дає відповіді на більшість цих питань, і міністр закордонних справ Туреччини вже дав зрозуміти: участь Анкари залежатиме від погодження остаточного тексту документа.
Туреччина, вочевидь, стане ключовим гравцем, здатним вплинути як на формулювання резолюції, так і на її реалізацію — навіть якщо це не збігатиметься з інтересами Ізраїлю. Якщо Туреччина вирішить підтримати Білий дім і першою приєднається до багатонаціональних сил, прокладаючи шлях іншим країнам, малоймовірно, що Ізраїль — чи навіть ізраїльсько-єгипетський альянс — зможе цьому завадити.
Цві Барель, «ХаАрец»
Фото: AP Photo / Alex Brandon
