Перш ніж створювати «гуманітарне місто» в Газі, варто згадати уроки історії
План створення гуманітарного міста на півдні Гази викликає в пам’яті схожі ініціативи з минулого. Щоб провести історичні паралелі, не обов’язково одразу згадувати концтабори чи Голокост — достатньо звернутися до історії фашистської Італії в Лівії й побачити, як «гуманітарні» табори перетворювалися на інструмент гноблення та залишали після себе незагойну історичну пляму.
План, який просуває міністр оборони Ісраель Кац за підтримки Біньяміна Нетаньягу, передбачає створення «гуманітарного міста» на півдні Сектора Газа — на руїнах Рафіаха. Його критикують як за порушення норм міжнародного права, так і за колосальні фінансові витрати. Значна частина дискусії навколо цього плану швидко перетворилася на суперечку про те, чи можна порівнювати його з концентраційними таборами нацистської Німеччини. Аківа Новік з обуренням відповів на намагання, які він приписує лівим, нав’язати правим в Ізраїлі образ нацизму. У певному сенсі справедливо зазначаючи, що європейських євреїв не депортували до таборів, щоби підривати терористичні тунелі під штетлами, він стверджує: «гуманітарне місто» в Газі — це не Маутгаузен.
Та, на жаль, самими лише запереченнями аналогій із Голокостом дискусію про концтабори не завершити. Йдеться про примусову концентрацію 600 тисяч людей на обмеженій території під повним військовим контролем — тож варто глянути, чим завершувалися подібні спроби в минулому. Звісно, історичні порівняння завжди мають методологічну проблему: обставини в різні епохи не ідентичні. Але з історії можна винести уроки — й повчитися на чужому досвіді.
Примусове переміщення цивільного населення під час війни — явище не унікальне для Другої світової. Нацистська Німеччина була не єдиною і не першою державою, що створювала концентраційні табори. Застереження, актуальні щодо планованого «гуманітарного міста» в Рафіасі, можливо, варто шукати в Лівії початку 1930-х.
Італійській колоніальній владі довгий час не вдавалося придушити повстання на сході Лівії. Після років спроб і помилок командувач армії, генерал Бадольо, ухвалив рішення відокремити повстанців від селянського населення. Жителів гірських районів на схід від Бенгазі зобов’язали покинути домівки та переселили до кількох концентраційних таборів, створених спеціально для цього — у зоні повного контролю італійських військ. Окрім офіційної мети — ізоляції повстанського керівництва — переселення селян мало й приховану ціль: звільнити землі для майбутнього заселення італійцями.
Умови в таборах були важкими, страждання — значними, але з точки зору Бадольо, цілі були досягнуті. У вересні 1931 року італійська влада наказала близько 20 тисячам ув’язнених у таборі Сулук, на південь від Бенгазі, зібратися на центральній площі — щоб стати свідками страти лідера повстання Омара аль-Мухтара, захопленого незадовго до того. Солідарність із лівійським народом вийшла за межі кордонів — головна вулиця в місті Газа, наприклад, названа на честь аль-Мухтара, — та повстання вщухло. В’язнів таборів, чисельність яких зменшилась через голод і хвороби, звільнили за кілька років, але в більшості випадків їм не дозволили повернутися в рідні села. До кінця десятиліття десятки тисяч італійських переселенців були відправлені до нових поселень у Лівії.
Можливо, в Ізраїлі знайдуться ті, хто підписався б під подібним результатом у Газі. Цим людям варто нагадати, що історія на цьому не закінчилась і не зупинилася в кінці 1930-х. Італія втратила контроль над Лівією вже за кілька років — під час Другої світової. Побудовані для італійських колоністів поселення зникли з мапи. Фашистський режим Беніто Муссоліні, який стояв за придушенням повстання в Лівії, впав. Залишилася лише історична пляма таборів, що десятиліттями отруювала відносини між Італією та Лівією.
Лідер повстання Омар аль-Мухтар став національним героєм своєї країни, а його портрет і досі зображений на банкноті номіналом 10 лівійських динарів.
Перш ніж віддавати розпорядження про створення «гуманітарного міста» на півдні сектора, міністру Кацу слід було б уважно вивчити уроки минулого. Історія таборів, створених Італією в Лівії, дає уявлення про короткострокові військові й політичні здобутки, які супроводжуються жахливими стражданнями, швидко зводяться нанівець, але залишають по собі незгладиму пляму.
Автор: Нір Аріелі, професор міжнародної історії Лідського університету (Англія) й науковий співробітник інституту «Мітвім»
Джерело: Walla
На фото: наметовий табір у Газа-сіті
Фото: AP Photo Jehad Alshrafi
