Пастка розмежування з Газою, провальний торг і втрачена можливість

Як і багато інших, я був присутній на Герцлійській конференції наприкінці 2003 року. Прем’єр-міністр Шарон здивував усю країну, заявивши, що Ізраїль проведе «розмежування» з сектором Газа.

Тоді я був начальником відділу планування в ЦАХАЛі, і, як і багато моїх колег у Генштабі, зокрема начальник Генштабу Буґі Яалон, ми не мали жодного уявлення про наміри прем’єра щодо Гази.

Два місяці потому, у середині січня 2004 року, я став головою Ради національної безпеки. Перша моя робоча зустріч із прем’єр-міністром була присвячена саме темі розмежування. Шарон хотів, щоб я очолив підготовчу роботу, але сам іще не був упевнений, чого саме хоче досягти. Я попросив два місяці, щоб вивчити весь спектр можливих варіантів. Прем’єр погодився, але вже за два тижні в інтерв’ю Йоелю Маркусу з «ХаАрец» він приголомшив усіх, заявивши, що розмежування означає евакуацію всіх ізраїльських поселень із сектору Газа. Усе, що мені залишалося, — спланувати, як реалізувати вже фактично ухвалене рішення.

Чотири висновки двадцять років потому

Висновок перший

Коли Шарон оголосив про план розмежування, в суспільстві виник глибокий розкол. Майже єдиним питанням, яке тоді звучало в ЗМІ та громадській дискусії, було: «Ви за розмежування чи проти?» Це класичний приклад логічної помилки — хибної дихотомії.

Здавалося, що є лише два варіанти — залишити ситуацію в Газі такою, як у 2004 році, або реалізувати план розмежування. Але хто сказав, що це весь спектр можливостей? У стратегічній оцінці ніколи не можна обмежувати себе двома варіантами. Правильне питання завжди має звучати так: що слід зробити, при цьому потрібно розглядати весь спектр можливих рішень. У 2004 році ми могли мати кілька варіантів, кращих, ніж просте «за» чи «проти» розмежування.

Висновок другий

До того як Шарон оголосив про намір вивести всі сили з Гази, палестинці, ООН та вся міжнародна спільнота були готові «заплатити» Ізраїлю дуже багато за відносно невеликі кроки. Тоді в Газі існували два блоки ізраїльських поселень — Гуш-Катіф і три поселення «північного поясу» у північній частині сектору, а також три ізольованих поселення: Нецарім, Кфар-Даром і Мораг.

Якби Ізраїль заявив, що готовий евакуювати лише ці три ізольовані поселення за умови виконання низки вимог (наприклад, розширити коридор Філадельфія з 50 до 400 метрів), міжнародні гравці охоче пішли б назустріч. Але коли оголошуєш, що готовий відмовитися від усього без жодної компенсації, вартість активів падає до нуля.

Висновок третій

У серпні 2005 року Ізраїль практично повністю завершив розмежування, залишаючись лише в коридорі Філадельфія — на кордоні між Газою та Єгиптом завширшки всього 50 метрів. Основна дилема полягала в тому, що лише контроль над коридором міг запобігти або хоча б скоротити контрабанду зброї з Єгипту, але водночас ідея розмежування передбачала зняття з Ізраїлю будь-якої відповідальності за те, що відбувається в Газі. Для цього потрібно було забезпечити переміщення між Газою та Єгиптом без ізраїльського контролю. Міністр оборони Мофаз переконав прем’єра піти звідти, зокрема через побоювання за життя солдатів.

Перед поїздкою Шарона на Генасамблею ООН у вересні 2005 року ми з моєю помічницею Ґабріелою Блюм намагалися переконати його ініціювати обговорення в Раді Безпеки ООН, щоб закріпити офіційне рішення: із завершенням розмежування ізраїльська окупація Гази закінчена. Шарон відмовився, і це було упущенням — сьогодні ми платимо високу ціну за відсутність міжнародного визнання цього факту.

Висновок четвертий

Сьогодні існує міжнародна хвиля, що вимагає визнання палестинської держави в кордонах Юдеї, Самарії та Гази. Ізраїль має нагадувати: до 2006 року палестинської держави ніколи не існувало. Навіть коли їм пропонували її створити у 1937, 1947 та 2000 роках, вони відмовлялися. У 2006 році в Газі фактично з’явилася самостійна держава зі своїми кордонами, ефективним урядом (ХАМАС), зовнішньою політикою та потужною армією.

Ми бачимо, що зробила ця маленька «палестинська держава» в Газі. Як можна підтримувати створення ще більшої палестинської держави в Юдеї та Самарії, поки палестинський національний наратив, і не лише у ХАМАС, ґрунтується на запереченні права Ізраїлю на існування, а не на прагненні побудувати власну державу? За таких умов «рішення про дві держави» у звичній формі є неприйнятним з точки зору безпеки.

Автор: Ґіора Айленд

Джерело: Walla

Фото: Йосі Замір, 2005, GPO