Париж не створить палестинську державу, але визнання Макрона — це історичний крок
Суть зрозуміла, навіть для президента Франції: Еммануель Макрон не збирається створювати палестинську державу з Парижа.
Однак його заява в четвер про намір Франції найближчим часом визнати палестинську державу — безперечно, відчутне досягнення для палестинського національного руху, одне з небагатьох у, мабуть, одному з найтяжчих його історичних періодів.
То чому ж Еммануель Макрон вирішив очолити ініціативу, шанси на реалізацію якої, принаймні наразі, близькі до нуля? Існує чотири взаємодоповнюючі пояснення цього рішення Франції.
По-перше, заява Макрона відображає його прагнення поставити Францію — з його точки зору — на правильний бік історії. Як колишня колоніальна держава, Франція разом із Великою Британією відіграла ключову роль у формуванні сучасного Близького Сходу, зокрема через угоду Сайкса-Піко 1916 року.
З цією спадщиною пов’язане й відчуття моральної відповідальності як перед палестинцями, так і перед ізраїльтянами. Це відчуття не раз проявлялося в історії Франції: коли вона допомагала будувати ядерний реактор у Дімоні, коли постачала Ізраїлю винищувачі «Міраж» перед Шестиденною війною, коли Міттеран у березні 1982 року звернувся в Кнесеті з закликом визнати палестинську державу, а також коли Жак Ширак вважав Ясіра Арафата своїм особистим другом.
Тепер, у останні два роки свого президентства, Макрон також прагне залишити слід у цій заплутаній історії регіону. Для нього це — моральне, історичне й орієнтоване на майбутнє рішення.
По-друге, навіть перебуваючи, по суті, на завершальному етапі свого президентства (яке закінчується у 2027 році), Макрон залишається насамперед політиком. Його заява адресована не лише численному мусульманському населенню Франції — найбільшому в ЄС — але й широкій французькій громадськості, яка дедалі більше симпатизує палестинській справі.
Після початкової хвилі щирої підтримки Ізраїлю, кадри з Гази змінили суспільні настрої. Зображення голодуючих палестинських дітей домінують у соцмережах, на шпальтах газет і екранах телевізорів у Франції. Макрон хоче, щоб у нього на батьківщині його сприймали як лідера, який діє — нехай навіть символічно.
Після рішучої підтримки Ізраїлю 7 жовтня — Макрон був єдиним світовим лідером, який закликав створити міжнародну коаліцію проти ХАМАСу, подібну до тієї, що боролася з ІДІЛ — він помітно змінив курс. Тепер він прагне продемонструвати, що Франція здатна впливати на Ізраїль і не залишається байдужою до страждань палестинців. За винятком єврейської громади Франції та частини крайніх правих, які критикували цей крок, позиція Макрона користується широкою підтримкою по всьому політичному спектру.
Третя мотивація — дипломатична. Хоча Франція вже не є світовою наддержавою, вона все ще відіграє важливу роль у міжнародних справах. Зіткнувшись із очікуваною агресивною політикою другої адміністрації Трампа, ініціатива Макрона щодо визнання Палестини позиціонує Францію як голос альтернативного підходу до міжнародної політики — на відміну від ізоляціонізму та конфронтаційності Трампа.
Варто зазначити, що Макрон зробив цей крок за політичної підтримки наслідного принца Саудівської Аравії Мухаммеда бін Салмана. Ініціатива подається як франко-саудівське партнерство. Хоча Трамп може накинутися з критикою на Макрона, з саудівськими союзниками він, імовірно, буде обережнішим, адже ті пообіцяли інвестувати сотні мільярдів доларів в економіку США.
У цьому сенсі крок Макрона має й стратегічні переваги. Якщо він викличе хвилю міжнародного визнання палестинської держави, Франція зможе заявити про рідкісну дипломатичну перемогу: «Ми були першими».
Нарешті, важко не розглядати крок Франції як пряму відповідь на провокаційну політику Нетаньягу — політику, яка чітко дає зрозуміти, що він не має наміру завершувати війну в Газі, якщо лише Трамп не накаже йому це зробити. За Нетаньягу Ізраїль свідомо ізолював себе від ключових союзників і торгових партнерів заради, по суті, нескінченної війни серед руїн Гази.
Європа, Єгипет, Саудівська Аравія та інші країни Перської затоки неодноразово закликали Ізраїль замислитися над післявоєнним майбутнім Гази — не лише силовим, а й таким, що пропонує палестинцям політичну перспективу. Перспективу, в якій немає місця ні ХАМАСу, ні єврейському терору на Західному березі.
Будь-хто, хто уважно стежить за подіями, розуміє: у Нетаньягу, Смотрича та Бен-Ґвіра немає жодного наміру покращувати життя палестинців або створювати основу для співіснування — єдиного життєздатного шляху вперед. Їхня справжня мета — знищення залишків Палестинської автономії та фантазії про переселення населення і «рив’єру» в Газі.
Макрон вирішив відповісти на цей виклик, продемонструвавши, що міжнародна спільнота ще не стала продовженням ізраїльської правлячої партії «Лікуд».
Агресивна й зневажлива реакція Ізраїлю лише підкреслила його правоту. Відповіді ізраїльських чиновників майже не стосувалися суті й зводилися головно до істеричних заяв про нібито «ісламізацію» Франції. Від Май Ґолан до Аміхая Шиклі — хор абсурдних і панічних заяв лише посилив значущість заяви Макрона. Очолила атаку Мірі Регеґ, саркастично заявивши: «Спершу наведіть лад у себе — Париж виглядає як Кабул».
Іронія в тому, що найневдаліший міністр транспорту в історії Ізраїлю — відома своєю любов’ю до «робочих» поїздок за кордон — і сама бувала у Франції. Можливо, варто відправити її на вихідні до Парижа, щоб вона побачила, як працює одна з найпередовіших і найзручніших систем громадського транспорту у світі?
Правда така: за Регеґ, Нетаньягу та всього уряду 7 жовтня Ізраїль став значно більше схожим на Кабул, ніж на Париж — у питаннях безпеки, освіти і навіть транспорту. І жодні крики «антисеміти!» цього не змінять.
Сефі Гендлер, Haaretz
На фото: президент Франції Еммануель Макрон. AP Photo / Omar Havana.
