Панамський канал: Трамп може випустити з пляшки нових джинів
Обраний президент США Дональд Трамп стверджує, що «щедре» ставлення Сполучених Штатів до Панами протягом багатьох років робить повернення Панамського каналу під американський контроль виправданим і з юридичної, і з моральної точки зору. Минулого місяця Трамп заявив, що, якщо Панама не знизить «несправедливе і просто смішне мито», яке вона стягує зі США за проходження торгових судів, то американці повернуть собі канал «повною мірою, швидко і без зайвих питань».
Вибраний президент не задовольнився цією погрозою. Через три дні він опублікував у соціальній мережі Х пост, у якому стверджувалося, що під час будівництва Панамського каналу загинули 38 000 американських громадян. Минулого тижня Трамп не виключив застосування військової сили для того, щоб повернути США канал, що має величезну стратегічну цінність.
Оскільки неможливо передбачити, до чого призведуть загрози Трампа на адресу Панами, Мексики та інших країн Центральної Америки, важливою зрозуміти, яких джинів ще може випустити з пляшки обраний президент США після своєї інавгурації 20 січня. Для цього, наприклад, варто звернути увагу на його заяву, зроблену минулого вівторка. У ньому він згадав про те, що Панамський канал контролюють китайці.
Китайська присутність у Латинській Америці дійсно є викликом, а в деяких державах і пряма загроза для США. У Панамі працює безліч катайських компаній та банків. Президент цієї країни поспішив заявити, що не вбачає жодних ознак того, що Китай керує роботою Панамського каналу. Однак не потрібно заплющувати очі на те, що порти Крістобаль, розташовані біля входів у канал, контролюються компанією CK Hutchingson Holdings, штаб-квартира якої розташована в Гонконгу. Але ні для кого не є секретом, що вона тісно пов’язана з континентальним Китаєм. Виникає питання: чи змусять Панаму погрози Трампа віддалитися від Китаю чи навпаки, підштовхнуть її до зміцнення зв’язків з Пекіном для захисту свого суверенітету та контролю над каналом.
Зрозуміло, це питання можна поставити і щодо інших країн Латинської Америки – наприклад, Перу, де нещодавно відкрився новий морський порт. Керує роботою китайська державна компанія. Ми лише згодом дізнаємося, чи є територіальні претензії Трампа провокацією чи конкретною програмою дій. А Латинська Америка, яка з тривогою стежить за тим, що відбувається в США, не збирається сидіти, склавши руки – тим більше, що на її боці знаходиться Китай.
Не зовсім «щедрість»: Панамі довелося сплатити високу ціну
У своїх заявах минулого тижня Трамп уже не вперше представив вельми вільне трактування історії Панамського каналу. Але в одному він безумовно має рацію. Панамський канал, створенням якого США займалися з 1904 по 1914 рр., був мегапроектом, розробити та реалізувати який могла лише світова держава. США зуміли досягти успіху там, де зазнала провалу потужна і досвідчена Франція. З 1881 по 1888 р. на Панамському перешийку працювала французька команда під проводом інженера Фердинанда де Лессепса, який прославився як керівник будівництва Суецького каналу.
Але через недооцінку топографічних та кліматичних складностей Центральної Америки, що призвели до різкого збільшення витрат і загибелі майже 20 000 робітників, де Лессепс оголосив себе банкрутом і закинув проект, який він встиг реалізувати лише на 40 відсотків. Президент США Теодор Рузвельт вирішив не втрачати нагоди взяти під свій контроль будівництво каналу, що з’єднує Тихий і Атлантичний океани.
Очевидно, Трамп поставив собі ту ж мету. Для того, щоб обґрунтувати її постійно спотворює історичні факти. Візьмемо, наприклад, «щедрість», про яку він говорив минулого вівторка. Важливо наголосити: Панама не отримала канал у подарунок, вона сплатила за нього високу ціну. Фактично угоду про передачу США контролю над майбутнім каналом та прилеглою до нього територією підписав представник панамського уряду, не наділений офіційними повноваженнями. У рамках цієї ж домовленості США зобов’язалися допомогти Панамі завоювати незалежність від Колумбії, але на цей рахунок не існувало широкого консенсусу у самих жителів Панами.
Вперше Панама проголосила незалежність у 1821 році, проте вже через кілька років через численні складнощі вона була змушена просити про входження до складу Великої Колумбії. До кордонів цієї держави входили нинішні Колумбія, Венесуела та Еквадор. Входження до його складу викликало суспільний розкол у Панамі, подолати який не вдалося протягом десятиліть.
Ситуація загострилася, коли у січні 1903 року США та Колумбія підписали договір про будівництво каналу на Панамському перешийку. Американський Сенат практично одразу ж його ратифікував, однак у серпні колумбійський Сенат одноголосно відкинув цей документ. Колумбійські сенатори заявили, що компенсації, запропоновані США за будівництво каналу, є непомірно низькими, і зажадали радикального розширення прав своєї країни на канал, що проектується.
Теодор Рузвельт, відомий своїм войовничим настроєм по відношенню до країн Латинської Америки та Карибського басейну, прийшов у гнів. Він вирішив не допустити того, щоб Колумбія завадила реалізації проекту. За допомогою лобістів адміністрація Рузвельта зв’язалася з панамськими сепаратистами, які мали меншість населення країни. Але союз із ними був покликаний допомогти США обійти вето колумбійського Сенату та побудувати канал.
Тому, за попередньою домовленістю між сторонами, листопаді 1903 року панамські сепаратисти проголосили незалежність своєї країни. Днем раніше біля берегів Панами з’явилися американські військові кораблі. Для залякування колумбійської армії вони зробили кілька пострілів з артилерійських знарядь, встановлених на їхньому борту. Так на політичній карті світу з’явилася нова держава – щоб США могли побудувати канал.
Незабаром після цього, 15 грудня, між США підписали угоду з представником уряду Панами, який за змовою з адміністрацією Рузвельта приховав від тих, хто його делегував, деякі деталі цього документа. Відповідно до нього Панама зобов’язалася передати США у вічне користування майбутній канал і прилеглу до нього територію завширшки 16 кілометрів. Крім того, США у разі потреби отримали право анексувати додаткові земельні ділянки, острови та територіальні води.
До розчарування панамських сепаратистів ця угода виявилася ще жорсткішою за ту, яку свого часу відкинув колумбійський Сенат. Таким чином, формально незалежна Панама фактично виявилася американським протекторатом, а Зона Панамського каналу перейшла під ексклюзивний суверенітет США.
Зона Панамського каналу, що межує зі столицею республіки, Панама-сіті, була оточена загородженнями та контрольно-пропускними пунктами американської армії. Вхід туди громадянам Панами було заборонено. Незабаром Зона припинилася в дратівливий місцевих жителів американський анклав із приватними будинками, зеленими галявинами, плавальними басейнами та штучними джунглями. Зона Панамського каналу не тільки мала екстериторіальність, вона ще й стала американським економічно-культурним острівцем у латиноамериканській країні. Її існування сприяло посиленню антиамериканських настроїв у Панамі.
Не така трагедія, як стверджував Трамп
Інша неточність, допущена Трампом, стосується кількості людей, які поклали свої життя на будівництво каналу. Їх було багато, і це, безумовно, трагедія, але все ж таки загиблих було менше, ніж говорив обраний президент США. За весь час будівництва каналу, з 1881 по 1941 рр., французи та американці використовували працю 75 000 робітників. Число загиблих перевищило 25 000. Тільки п’ята частина з них були громадянами США – здебільшого білими. 75% загиблих були чорношкірими жителі країн Карибського басейну.
За офіційними даними, після передачі проекту США на будівництві Панамського каналу загинули 5845 людей. Наприклад, в 1914 році, коли американським лікарям вдалося здобути перемогу над комарами, що розносять різні інфекції, число летальних випадків різко знизилося. Тоді загинули 353 чорношкірі та 61 білий робітник – в основному, це були емігранти з Іспанії та Італії. Показники смертності серед чорношкірих робітників були набагато вищими. Тому очевидно, що США не втратили 38 000 людей під час реалізації цього монументального проекту.
Але, незважаючи на високе значення каналу, і через багато років угода зі США про його експлуатацію залишалася національною травмою Панами. 1958 року, у розпал холодної війни, панамські студенти влаштували масові заворушення і навіть прорвалися до Зони Панамського каналу, де змінили американські прапори на прапори своєї країни. Через рік, невдовзі після революції на Кубі, в Панамі спалахнули хвилювання, що призвели до загибелі 22 людей. 19 з них були місцевими жителями та троє – громадянами США.
Заворушення 60-х років показали американцям, що панамці сповнені рішучості повернути собі канал та національну гідність. Спроби досягти компромісу ні до чого не призвели. У 1977 році президент США Джеймс Картер та його панамський колега Омар Торріхос підписали договір про поетапну передачу Панамі контролю над каналом. 1999 року цей процес було завершено. З того часу канал повністю належить Панамі. Варто зазначити, що певні частини Республіканської партії США ніколи не погоджувалися із цим станом справ, і останні заяви Трампа, мабуть, падають на плідний ґрунт. Однак очевидно, що надмірної щедрості по відношенню до Панами США ніколи не виявляли.
Фото: AP Photo/Alex Brandon
