«Окрема держава ізраїльська» у ЗСУ: київські євреї на захисті України
Двоє друзів, випускників єврейської релігійної школи з Києва, допомагають Україні відбивати російську агресію. Ігор (Яків Давид) Тиш (29 років) та Аківа Олександр Гільгур (36 років) товаришують з дитинства. Через різницю у віці вони схожі на молодшого та старшого братів, і так само ставляться один до одного.
Їх об’єднала єврейська гімназія №299 «Орах Хаім» в Оболонському районі Києва — перша державна школа з вивченням єврейської мови та традицій юдаїзму, яка працює в Україні з 1990 року. Харитон Гільгур, батько Аківи Олександра, разом з рабином Яковом Довом Блайхом створював цю школу, яку багато років підтримує Єврейська Конфедерація України та місцеве міністерство освіти.
«Ігор Тиш з п’яти років жив у пансіоні нашої єврейської школи, з сімейних причин; його мама живе у передмісті Києва. Він виріс у школі — симпатичний малюк, який бігав у нас на очах, усім допомагав. Поїхав після школи до Ізраїлю, повернувся після служби у ЦАХАЛі до України. Вирішив піти добровольцем у ЗСУ після нападу Росії 24 лютого 2022 року, і склав другу присягу», — розповідає Гільгур про свого друга і, майже, молодшого брата.
Тиш боровся понад два роки на передовій у складі 23-го стрілецького батальйону ЗСУ на різних ділянках фронту на Донбасі. Гільгур у цей час налагодив у Києві масове виробництво безпілотників для української армії, водночас працюючи директором громади карлін-столінських хасидів у столичному районі Поділ. У вересні 2024 року Ігор Тиш, командир взводу в СУ, отримав тяжке поранення, прикривши собою двох своїх солдатів від удару російського дрону. Він втратив половину лівої руки. Вийшов із медикаментозної коми у київській лікарні — і побачив поряд свого друга дитинства Аківу Олександра.
«Ми намагаємося, щоб друзі відвідували Ігоря не всі відразу, а щодня, поступово», — каже мені телефоном Гільгур, який взяв на себе організацію громадської допомоги пораненому.
Командир взводу ЗСУ
Я розмовляю з Ігорем Тишем, коли він перебуває у київській лікарні «Феофанія».
«Після школи я знав, що хочу відслужити в армії, тому я у 2012 році поїхав до Ізраїлю, вивчав іврит півроку, трохи попрацював, а у листопаді 2014 року призвався до армії оборони Ізраїлю. Там пройшов курс спеціальної підготовки в артилерійській розвідці, бо хотів потрапити до елітного бойового підрозділу, відслужити там та повернутися до України».
Він служив у цьому підрозділі 2,5 року, до 2017 року. Здобув звання старшого сержанта ЦАХАЛу. Брав участь у контртерористичних діях в Юдеї, у районі Ткоа. «Але основне наше завдання було на півночі Ізраїлю. Нас навчали маскуванню та рейдам для заходів на ворожу територію у Лівані та Сирії. Рівень моєї підготовки можна порівняти з рівнем спецназу ГУР МО України. Я міг виконувати будь-яке завдання», – каже Ігор.
Проте його досвід ЦАХАЛу не був затребуваний безпосередньо в українській армії. «Я потрапив не до артилерії. У перші дні війни панував безлад, і я стояв у черзі з приблизно двохсот чоловік у військкомат. Мені сказали — як у казино крутиться барабан, так і тут — кудись пощастить, туди й потрапиш. Так мене розподілили на стрілецький батальйон. Довелося перебудовуватись на екс-радянську зброю. Втім, я був готовий до всього».
Батальйону Ігоря не довелося брати участь в оборонних боях за Київ наприкінці лютого — на початку березня 2022 року, бо його частина тоді лише формувалася. Але вони були першими, хто заходив до Бучі.
«Російські пішли за день до цього. Бачив убитих на вулицях. Люди почали виносити тіла загиблих та розчищати завали. Ще валялися тіла російських солдатів та вбитих ними собак. Місцеві розповідали про звірства та грабежі, які чинили російські солдати з Бурятії та Далекого Сходу», — згадує Ігор Тиш. Його батальйон патрулював кордони Київської області у разі другої спроби атаки російських військ.
«Через три місяці нас відправили вперше на Донбас — під Мар’їнку біля села Новомихайлівка. Стояли там із червня 2022 року на лінії фронту. Ми маємо повір’я у військових, що «якщо потрапив один раз на Донбас — то там уже будеш завжди». Так воно й вийшло.
Ми були шоковані тим, з якою силою росіяни поливали тоннами вогню, палили літаками та артилерією, рухалися технікою і піхотою — і з якою люттю наші війська відбивали всі їхні штурми. Ми тоді були свіжим батальйоном, було важко, батальйон спочатку не був готовий ні технічно, ні логістично, але згодом усе організувалося. Ми одними з перших почали використовувати наземні дрони, машини для мінування та для підриву укриттів росіян. Було багато втрат, без ротацій стояли рік і дев’ять місяців, боронилися і самі ходили в штурми.
З вересня 2023 року передислокувалися до району Павлівка-Новодонецьке. У 2024 році тримали фронт у Серебрянському лісі у бік Кремінної, поряд з нами воював полк «Азов», ми були їхнім лівим флангом».
Запитую Ігоря — чи знали українські солдати поруч із ним, що він приїхав з Ізраїлю і має бойовий досвід ЦАХАЛу?
«Спочатку були жарти — «дивіться, він після ЦАХАЛу», і на мене дивилися як на дивину. Потім питали, хто має бойовий досвід — я назвав себе, мене поставили командиром відділення, а потім командиром взводу. Я розумів, що можу допомогти своїм ізраїльським досвідом людям тут. Навчав своїх солдатів, віддавав правильні накази, і завоював довіру людей. Хлопці навіть жартували: «У нашого взводу окрема держава ізраїльська». Зараз я сержант, чекаю на звання лейтенанта».
Тяжке поранення Ігор отримав за два дні до виходу батальйону з позицій у Сріблянському лісі.
«Я прийшов до хлопців поміняти їх на посаді, запитав, чи працює система РЕБ (радіоелектронної боротьби проти безпілотників – Ш.Б.). Мені кажуть: “Сів акумулятор, командування знає, але нічого не робить” – і відразу чую, що летить дрон. Усі залягли. Я стрибнув, щоб спробувати увімкнути РЕБ. І в момент відскоку назад прилетів дрон із вибухівкою. Двох солдатів я, виходить, закрив собою в цьому стрибку, а ще один солдат, що стоїть за рогом, загинув від осколків».
Ігор Тиш вважає, що масове використання дронів обома сторонами докорінно змінює перебіг військових дій. Але російські війська мають більше дронів і людей на потрібних їм ділянках. «Ми бачимо дуже багато БПЛА, безпосередньо заточених під вбивство людей. Це війна знищення. У наших — дронів менше», — ділиться враженнями сержант двох армій, ЦАХАЛу та ЗСУ. — «Уявлення про те, що вздовж усієї лінії фронту сидять тисячі операторів і запускають один одного дрони — не зовсім вірне. Є ділянки фронту з меншим чи більшим числом дронів. Не всі підрозділи мають свої групи ударних безпілотників.
Ми щодня чули прольоти дронів — проти нас працювали групи із 4-6 операторів дронів. Але правильно збудована оборона із засобами радіоелектронної боротьби з безпілотниками дозволяє протистояти їм. Українська армія зараз має більший досвід війни дронів та антидронових дій, ніж Армія Оборони Ізраїлю», — упевнений Ігор Тиш.
Донбаський фронт
Запитую Ігоря про ставлення його товаришів до ЗСУ — до Ізраїлю та євреїв.
«У мене залишилося в Ізраїлі багато друзів і товаришів по службі по ЦАХАЛу. Ми підтримуємо зв’язок під час війни з Росією. Вони надіслали два великі мішки з медикаментами, чим дуже допомогли і мені, і моїм хлопцям. Українські солдати дуже хвалять ізраїльські турнікети для зупинення крові та бандажі для першої допомоги під час поранення. Багато хто розповідає про ізраїльських інструкторів у якихось частинах ЗСУ.
Я постійно чую, що ізраїльтяни допомагають. Ні разу ніхто не говорив погано про Ізраїль. Мене питали, чому я виїхав звідти з такої розвиненої країни. Прояви антисемітизму? Взагалі, нікому не було справи до того, що я єврей і служив в ізраїльській армії. Я став командиром, показав себе добрим командиром, і люди пішли за мною.
Коли ми тримали фронт поряд із полком «Азов», я дізнався, що в них воює командир відділення — єврей, який відслужив у ЦАХАЛі. Третя Штурмова бригада, що відокремилася від «Азова», дуже шанобливо ставиться до євреїв та інших нацменшин. Вони карають за погані висловлювання про якісь національності».
Перебиваю Ігоря: мовляв, я чув, що у Третій Штурмовій бригаді багато ультранаціоналістів… Але тут Ігор перебиває мене у відповідь, відповідаючи дуже емоційно і навіть різко: «Я теж ультранаціонально налаштований! Я за те, щоб Україна перемогла, за те, щоб більше загинуло російських солдатів. Я єврей, я людина, яка живе в Україні, і вважаю її своєю країною. Якщо говорити про націоналізм із виділенням лише однієї нації, то у нас такого немає. У нас просто люблять свою країну. Це патріотизм».
Допомога нужденним і дрони для ЗСУ
Аківа Гільгур, директор карлин-столінської єврейської громади Києва на Подолі, обіймає Ігоря Тиша у лікарні, і каже йому: «Ти вже своє відвоював».
Як досвідченіший і «старший брат» у цій парі, Гільгур знає, що потрібно бути поряд із пораненим, коли після виходу з лікарні депресія може вдарити вдруге. Сам він має мирну спеціальність інженера-схемотехніка із дипломом від Київського Політехнічного інституту.
«Я з 2016 року захоплююсь дронами. У нас є своя лабораторія, в якій ми з початку війни клепали більше дрончиків і відправляли хлопцям на фронт. А зараз більше постачаємо не самі дрони, а розробляємо нові технології, які інші лабораторії можуть збирати у великій кількості. Наприклад, ми професійно займаємося розробкою балістичних дронів, а також дронів проти «шахедів» та дронів із самонаведенням.
Перший шлях: до мене звертаються безпосередньо бригади з фронту, коли їм потрібні конкретні моделі безпілотників. Іноді ми навіть робимо грошові збори для них та поставляємо до цієї бригади. Другий шлях – коли працюємо з ГУР та СБУ: ми постачаємо їм технологію, а далі вони самі «клепають» безпілотники», — розповідає Гільгур.
Паралельно з військовою індустрією, Аківа Олександр збирає людей на єврейські свята в релігійній громаді на Подолі, допомагає продуктовими наборами похилого віку і всім, хто потребує благодійного фонду.
«А по дронах — теж роблю, що можу. Спочатку сам паяв, зараз більше займаюсь організаційними питаннями. Від дронів до допомоги людям, від організації молитов та уроків Тори до допомоги української армії», – перераховує Гільгур широкий спектр своїх інтересів.
Запитую його: як же поєднується мирна робота та благодійність — із військовою та фронтовою активністю?
“Євреї можуть це пояснити – ми робимо дрон не для того, щоб він убив російського солдата, а для того, щоб він захистив українського солдата”, – вважає Гільгур.
Я загострюю питання: але за фактом ваші дрони вбивають російського солдата? – Так, так, але це засіб самозахисту, – не дуже впевнено, як мені здалося, відповідає Гільгур, намагаючись вирішити цю моральну дилему.
І він починає пояснювати свою позицію, говорячи щось дуже глибоке та особисте.
«Для мене важливо, що я, як єврей, захищаю Україну. Це країна, яка дала нам дах, у землі якої поховано багато наших цадиків. Так, у нас є деякі погані фрагменти історії українців та євреїв, але зараз ми маємо шанс це виправити.
Чую іноді закиди — мовляв, яка тобі справа до України? Я говорю — хлопці, так не можна, ми тут живемо. Коли настануть добрі часи в Україні, євреї почнуть приїжджати сюди, і коли їх не прийматимуть або з ними погано ставляться, то вони повинні згадати, як вони повелися, коли Україні було погано.
На це мені кажуть: ти згадай, що Україна зробила з євреями? Але хіба це написано в Торі, хіба це те, на що чекає від нас Бог — що ми повинні відповідати весь час злом на зло? Або ми повинні спробувати щось нарешті виправити? Якщо ми вважаємо себе обраним народом, то давайте покажемо українцям приклад — як можна любити ближнього, як можна бути добрим і як можна відстояти свою незалежність», — упевнений Аківа Олександр Гільгур.
Про заздрість і смуток
Про що ця стаття? Напевно, про вибір, який робить кожна людина у своєму житті.
За словами Гільгура, половина його однокласників уже репатріювалася, зробивши свій вибір на користь Ізраїлю.
Але я відчуваю якусь «білу заздрість» від того, що Ігор Тиш та Аківа Олександр Гільгур, обираючи між Ізраїлем та Україною, обрали захист країни свого дитинства, але не спільну батьківщину єврейського народу.
Розмовляючи з ними і поважаючи їхній особистий вибір, я не міг позбутися гіркоти: «Шкода, що ви зараз не з нами. Шкода, що солдати ЦАХАЛу воюють проти терористів у Газі та Лівані без вашої підтримки; новітні технології безпілотників і ваш досвід антидронової війни були б зараз дуже потрібні для захисту Ізраїлю».
Крім ноток такої доброї заздрості, мені було сумно усвідомлювати, що у війні Росії проти України євреї могли вбивати євреїв.
У ті ж дні, коли Ігор Тиш приходив до тями після поранення, російські соціальні мережі повідомили про загибель солдата-єврея — оператора безпілотників з російського боку фронту на Донбасі. Я розумію, що такі збіги бувають тільки в голлівудських фільмах, але що якщо цей оператор-єврей запустив дрон, щоб убити сержанта-єврея ЗСУ?
Перша Світова війна зняла в єврейській пам’яті масові випадки таких трагедій, коли єврей з Парижа колов багнетом єврея з Берліна, а єврей з Києва стріляв у єврея з Відня — і навпаки.
Ідея сіонізму проросла крізь политі братньою кров’ю поля на Соммі та пагорби Галичини, зробивши зрозумілим для всіх висновок: євреї повинні створити та захищати свою власну державу на своїй Землі Ізраїлю, щоб перестати вбивати один одного у чужих мундирах ворожих армій.
І ось знову через 110 років після 1914 року ця внутрішньоєврейська трагедія повторюється через варварську агресію Путіна проти України.
Друзі пораненого сержанта двох армій Ігоря Тиша швидко зібрали в Україні, Ізраїлі та США засоби для його протезування. Зараз вирішується, в якій країні відбуватиметься подальша медична реабілітація Тиша, і чи витягуватимуть уламок, який досі сидить у його тілі.
Київський рабин Яків Дов Блайх передав для Ігоря нові тфілін для покладання правої, здорової руки. «Ми пишаємося, що виховали такого гарного хлопця. Він дуже позитивний хлопчик, з яким кожен хоче себе ідентифікувати», — каже мені рів Блайх телефоном.
Ілля Ліф — однокласник Аківи Олександра з єврейської гімназії №299 — нині воює на найскладнішому Покровському напрямку на Донбасі, а його старший брат Леонід Ліф — випускник тієї ж київської єврейської школи, воює нині в лавах ЦАХАЛу, захищаючи Ізраїль.
Такі приклади — це не лише переплетення доль людей, а й переплетення доль України та Ізраїлю.
Найсправедливіші війни, які нині ведуть Україна та Ізраїль за свободу, незалежність і фізичне виживання своїх народів, — це не дві відірвані одна від одної війни. Це північний і південний фронти глобальної війни проти світової вісі Зла в особі путінської Росії, режиму фанатичних аятол Ірану в компанії інших диктаторів.
Іранські безпілотники, якими російська армія б’є містами України, робляться на тих же заводах, що й дрони, які ліванська терористична організація «Хізбалла» — союзниця Путіна, запускає проти мирних міст Ізраїлю.
Зараз Ігор (Яків Давид) Тиш проявляє силу волі і щодня ходить до спортзалу для зміцнення тіла. Довгу війну ще не закінчено. Він не хоче залишати армію України та сподівається стати бойовим інструктором для молодих солдатів ЗСУ.
На всіх осінніх святах 2024 (5785) року я називав у нашій ізраїльській синагозі біля розкритого сувоя Тори ім’я Якова Давида, сина Яни, у молитвах за якнайшвидше одужання синів та дочок Ізраїлю.
Це найменше, що я міг зробити для допомоги хорошому єврейському хлопцю, який поєднав Україну та Ізраїль у своєму серці.
Фото: Facebook
