«Ніч розстріляних поетів»: життя і смерть Давида Гофштейна

Гофштейн Давид Наумович

(24.06.1889 — 12.08.1952)

Доля видатного єврейського поета і перекладача Давида Наумовича Гофштейна (1889–1952) втілила в собі трагічні колізії єврейської історії XX століття. Його життєвий шлях — від релігійного містечка Коростишів до розстрільних підвалів Луб’янки — відображає не лише особисту трагедію талановитого митця, а й долю цілого покоління єврейської інтелігенції, яке потрапило в жорна сталінських репресій.

Гофштейн належить до числа творців сучасної літератури ідишем; його творчість органічно поєднувала універсальні художні цінності з глибокою національною самосвідомістю. Поет, перекладач, громадський діяч, він став однією з центральних постатей єврейського культурного відродження у Східній Європі першої половини XX століття. Його коротке перебування в Палестині в середині 1920-х років і подальше повернення до СРСР заради возз’єднання з дітьми демонструють складність вибору, що стояв перед єврейською інтелігенцією того часу.

Вивчення долі Гофштейна має особливе значення для розуміння трагедії радянського єврейства та політики державного антисемітизму, що досягла свого апогею наприкінці 1940-х — на початку 1950-х років.

Поетичний дебют

Давид Гофштейн народився 24 червня 1889 року в єврейському містечку Коростишів на Київщині в сім’ї столяра Нехемії Гофштейна та домогосподарки Алти-Хаси Холоденко. Родина була простою й досить релігійною. Дід Гофштейна по материнській лінії — відомий у XIX столітті клезмер Арн-Мойше Холоденко, також знаний як Педцер, який, на думку хасидів, своєю скрипкою міг «відкривати таємниці Тори». У сім’ї, крім Давида, було ще шестеро дітей. Одна з сестер поета — Шифра Холоденко — теж стала єврейською поетесою та перекладачкою.

Після навчання в хедері Давид деякий час учителював у селі Барткова Рудня на Житомирщині, куди на той час переїхала його родина. У 1912 році його призвали на дійсну військову службу, яку він проходив на Кавказі. Там юнак, спраглий до знань, екстерном склав іспити на атестат зрілості. Після армії Гофштейн навчався у Київському комерційному інституті, водночас відвідуючи лекції з філології в Університеті Святого Володимира, а пізніше й у Петербурзькому психоневрологічному інституті.

Вірші Давид Гофштейн писав із самого дитинства: спочатку івритом, згодом також російською та українською, а з 1909 року — й рідною мовою, ідишем. У переломному 1917 році Давид Гофштейн почав друкуватися. Його дебют відбувся в київській газеті «Найе цайт» («Нове время»), друкованому органі єврейської соціалістичної робітничої партії «Фарейнікте», з якою тоді співпрацював як журналіст. Одразу після першої збірки він випустив ще одну книжку віршів, а разом із нею — збірку п’єс для дітей.

У 1918 році Гофштейн працював у єврейському відділі Української Центральної Ради. Там само, в Києві, окрім роботи в «Найе цайт», він брав участь у редагуванні збірників «Ейгнс», а також працював у видавництві «Відер-вукс», де керував випуском книжок початківців-поетів. 1919 року в Києві вийшла його перша збірка віршів «Бай вегн» («У доріг»).

Перші суперечності з радянською владою

Радянська влада обіцяла розвиток єврейської культури та повну ліквідацію національної нерівності. Давид Наумович у 1920 році переїхав до Москви, де приєднався до літературного гуртка єврейських письменників «Штром» і став одним з редакторів однойменного літературного щомісячника, який вони видавали. Поява журналу майже відразу викликала різку критику з боку літераторів, що стояли на більшовицьких позиціях. Ця боротьба між «пролетаризованою» єврейською культурою та прихильниками Гофштейна тривала до січня 1924 року. Давид Гофштейн разом з кількома іншими діячами культури надіслав на ім’я голови ЦВК Калініна листа, у якому відкрито критикувалися гоніння на іврит. Це стало приводом для відсторонення Гофштейна від редагування журналу. Утім, кадрова перестановка не врятувала «Штром» від подальшого закриття.

Єврейський поет був змушений виїхати з Москви до Берліна. У Німеччині Давид Гофштейн продовжив співпрацювати з єврейською пресою, а в квітні 1925 року здійснив одне з головних відкриттів у своєму житті — Ерец-Ісраель. Разом із дружиною, Фейгою Семенівною Біберман, вони прибули до Палестини на відкриття Єврейського університету в Єрусалимі. І залишилися.

Невдовзі Давид Наумович влаштувався на роботу в мерію Тель-Авіва (за іншими даними — у місцеве відділення Єврейського національного фонду «Керен Каемет ле-Ісраель»). Окрім чиновницької служби, він активно друкувався івритом у місцевій пресі. Там, на історичній батьківщині, у Давида та Фейги народилася донька — Левія. За спогадами дружини поета, цього року в Палестині Гофштейн був по-справжньому щасливий. На службу він їздив велосипедом, не боячись спеки й хамсину, вбираючи в себе барви, запахи та краєвиди улюбленої країни.

Назад у СРСР

Однак щасливі дні на землі предків невдовзі закінчилися. Від першого шлюбу у Гофштейна залишилося двоє синів — Шамай і Гілель, які жили в Києві. Їхня мати, Гінда-Гітл Хаїт, померла ще 1920 року, а діти залишилися під опікою батьків Гофштейна. Сильно тужачи за хлопцями, Давид Наумович вирішив повернутися до СРСР. Пригнічувало його й те, що писав він переважно мовою ідиш, яку в Палестині всіляко намагалися забути. 1927 року Давид Наумович повернувся до Києва. Фейга Семенівна змогла приїхати до чоловіка з Палестини з підрослою донькою лише за кілька років.

Наприкінці 1920-х років у Радянському Союзі про свободу творчості вже особливо не згадували. Хочеш працювати в літературній сфері — вступай до єврейської секції Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Гофштейн став членом бюро цієї організації, а 1928 року почав працювати в редколегії її журналу «Проліт». Однак уже за рік поет відмовився підтримати цькування свого друга, поета ідишем Льва Квітка, і одразу ж вилетів зі Спілки письменників.

Згодом Гофштейна «пробачили» й відновили в єврейській секції Спілки радянських письменників. У 1935–1937 роках він опублікував у Москві кілька збірок, а 1939 року навіть отримав орден «Знак пошани». Гофштейн активно займався перекладами з української, російської та грузинської мов, друкував власні твори в радянській пресі. Також літератор встигав викладати в єврейській профспілковій школі та на режисерському відділенні Театрального інституту в Києві.

У роки Великої Вітчизняної війни Давид Наумович був членом Єврейського антифашистського комітету. Наприкінці червня 1941 року він встиг евакуюватися з Києва до Уфи, але його батьки, брат Аківа, дід по батькові Шамай і бабуся Гітл, багато друзів і колег залишилися в місті. Усі вони загинули від рук гітлерівських катів у Бабиному Яру. Поет тяжко переживав цю жахливу трагедію. В евакуації він активно писав: про майбутню перемогу над «коричневою чумою», про героїв-партизанів, про народи СРСР, що билися до останньої краплі крові.

Під «ковпаком» НКВС

Попри патріотичну позицію поета, інформатори та агенти ходили за ним по п’ятах. Так, за донесенням НКВС, у 1942 році, під час відрядження до Москви, Гофштейн у численних розмовах із колегами висловлювався в сіоністському дусі. Сіоніст — це все одно ворог народу, навіть якщо він антифашист.

Після донесення майора Герсонського з Москви 2 жовтня 1944 року надійшов наказ — активізувати розробку «націоналіста» Гофштейна, усе документувати й збирати компромат для підготовлюваного арешту. Чекати довго не довелося. 26 березня 1945 року 2-м управлінням НКДБ УРСР було заведено агентурну справу «Круг» на низку єврейських письменників, що мешкали в Києві. Справу доручили досвідченому чекісту, начальнику 3-го відділу на прізвище Шевко. Окрім Давида Гофштейна, фігурантами справи стали письменники та поети Ісаак Кіпніс, Абрам Коган і Ріва Балясна.

Гофштейна почали «обробляти» кваліфіковані агенти-євреї: Серафимов — відомий журналіст, працівник Управління у справах мистецтв під кличкою Адміністратор, і письменник із Чернівців Кант. Останній ще 1938 року доповідав до НКВС, що Гофштейн є автором «ультранаціоналістичного» твору «Пісня моєї байдужості», надрукованого в журналі «Штром» під впливом «розперезаних непманів». Кант стверджував, що, живучи в Палестині, Гофштейн не лише друкувався в місцевій пресі, а й розсилав по всьому світу статті з закликом братися за насадження лісів в Ерец-Ісраель. Перу Канту належить і аналіз творчості Гофштейна, виконаний для спецслужбістів. На думку «експерта», рання творчість Давида Гофштейна справді була високохудожньою, а далі пішла шаблонна рима, халтура, що може свідчити лише про одне — нещирість із радянською владою. Материй злочинець!

Ще один агент, під кличкою Семенов, викладач Київського державного університету, перекладач, завербований 1935 року для стеження за іноземними туристами, у листопаді 1945 року повідомив, що Гофштейн нарікав на становище єврейського народу в Радянському Союзі.

Колега й приятель літератора, агент Серафимов, який часто заходив до гостинного Гофштейна на чай, у своєму донесенні зазначав, що Давид Наумович не лише позитивно висловлювався про сіонізм, а й сам називав себе сіоністом, виступаючи за створення єврейської держави в Палестині. «Якщо не в центрі Москви, то на Маросєйці знайде собі місце представництво Палестини. Що ж до мене, то у моєму творчому господарстві Палестина посяде своє місце», — цитував Серафимов Гофштейна.

«Іврит — батько, ідиш — мати»

Уся кореспонденція Гофштейна перехоплювалася й ретельно вивчалася співробітниками відділу «В» НКДБ УРСР. У листуванні поет відкрито висловлював свої погляди на єврейську культуру. В листівці, надісланій у січні 1946 року Іцику Кіпнісу, Гофштейн писав: «Іврит для мене — батько, за яким я чимало тужу, а ідиш — мати, частина мене і окраса».

16 листопада 1946 року, на неофіційній нараді єврейських письменників, Давид Наумович виступив проти ліквідації кабінету єврейської культури при Академії наук Української РСР. І не просто виступив, а й висунув зустрічну пропозицію: усім присутнім звернутися до ЦК партії з приводу необхідності відкриття окремого Інституту єврейської культури та надання дозволу на дослідницьку роботу в галузі івриту. Присутні Гофштейна не підтримали, але Міністерство держбезпеки негайно надіслало відповідного листа про «витівку» Гофштейна партійному керівництву України.

Серафимов передавав «куди слід», що Давид Гофштейн поширює серед інтелігенції чутки: після визволення України євреїв не пускають до багатьох великих міст, намагаються не брати на відповідальні посади.

Після війни літератор написав п’єсу «Мати», що відображала його переживання щодо становища єврейського населення в СРСР. Дискримінації не бачили тільки сліпі, але всі мовчали. Поет мовчати не міг і бачив вихід із ситуації: «П’єса похмура, але що ви від мене хочете? Хочете, щоб я кричав “ура”? … Якби це залежало від мене, я б дав їм можливість поїхати в Палестину…».

Коли наприкінці квітня 1946 року до Києва прилетів Гольдберг, редактор американської газети «Дер Тог», його всюди супроводжував Давид Гофштейн, і це теж одразу зафіксували в МДБ. Мовляв, він тенденційно подавав Гольдбергу інформацію про наступ на єврейську культуру та постійно відпускав сіоністські репліки. Також чекістів цікавила зустріч Гофштейна з редактором єврейської газети «Морген фрайгайт» Полом Новіком.

Навесні 1947 року, під час творчого відрядження до Чернівців, Давид Наумович необережно висловився про велику кількість антисемітів у радянських організаціях та критикував переселення євреїв до Біробіджана. «Що ви там маєте? Завод колісних ободів? — запитав єврейський письменник. — А в Палестині — промисловість і розквіт культури». Присутні буквально оніміли від почутого. Один місцевий учитель зауважив, що за такі слова можна легко потрапити до в’язниці. Його слова стали пророчими…

Один з перших заарештованих

Після арештів цілої низки київських інтелігентів Давид Гофштейн не побоявся клопотати перед високим начальством про пом’якшення їм покарання. 16 вересня 1948 року сам Гофштейн, за матеріалами 5-го управління МДБ УРСР, був заарештований. Заарештували б раніше, але поет тяжко хворів, тижнями лежачи в ліжку. Щойно йому полегшало — одразу забрали. Гофштейн став одним із перших заарештованих у справі Єврейського антифашистського комітету.

Наступного дня після арешту, 17 вересня 1948 року, Гофштейн визнав, що через релігійне виховання дотримувався націоналістичних поглядів, які постійно виявлялися у його творчості. Поет був змушений детально зупинитися на періоді своєї роботи в департаменті освіти Української Центральної Ради та при Директорії, на зв’язках із членами руху «Цеїрей Ціон», репресованими ще на початку 1920-х років.

Як і планували слідчі МДБ, Гофштейн зізнався у критиці національної політики СРСР і підтвердив, що допускав негативні висловлювання щодо закриття єврейських шкіл. Від пильного ока «сусідів» не вислизнув навіть епізод, коли єврейським письменникам не дозволили відкрити у Коростишеві дім-музей поета Ошера Шварцмана. Тоді Гофштейн різко обурювався відмовою чиновників. Шварцман був його двоюрідним братом, революційним поетом, який загинув за радянську владу. Тепер ця влада відмовляла поету у праві на пам’ять через його національність.

Під час наступних допитів слідство встановило, що літератор, окрім зв’язків з іншими членами Єврейського антифашистського комітету, постійно спілкувався з єврейськими релігійними діячами. А 1944 року він передав Київській єврейській релігійній громаді 46 молитовників давньоєврейською мовою зі спеціального сховища. На думку слідства, Гофштейн систематично отримував грошову допомогу від пов’язаних з Америкою «релігійників». Спершу — від київського рабина Шехтмана, згодом — від голови правління єврейської громади Львова на прізвище Друзь. Грошова допомога, звісно, призначалася не лише Гофштейну, а й іншим київським літераторам, які перебували у скрутному матеріальному становищі.

Сіоністські погляди Гофштейна не потребували жодного додаткового підтвердження. Агентура постійно фіксувала висловлювання літератора про його прихильність до ідеї створення єврейської держави в Палестині. До справи підшили запис розмови Гофштейна з агентом Семеновим. Поет пояснював, що керівники Єврейського антифашистського комітету Фефер і Міхоелс нічого не досягли б у США без дозволу Хаїма Вейцмана. У липні 1945 року поет казав іншому співрозмовникові, що замість Фефера до США спочатку планували послати його, але в останній момент у виїзді відмовили: «…мене ж не можна було послати. Адже я шукаю синтез між сіонізмом і комунізмом. Я б міг спершу порадити перше, а потім подивимось». «Сіоністи — це вершки єврейського народу та найбільш освічені його кадри», — так Гофштейн коментував включення відомого польського сіоніста Зоммерштейна до складу польської Крайової Ради Народової (Державної національної ради).

Надія, що обернулася трагедією

Після визнання Радянським Союзом Держави Ізраїль поет радів. У телеграмі, надісланій ним на ім’я директора Інституту літератури при Академії наук України Білецького, Гофштейн висловлював надію, що невдовзі іврит повернеться і в радянську науку та літературу.

У листопаді 1948 року Давида Наумовича етапували до слідчої частини з особливо важливих справ МДБ СРСР у Москву. Прямо напередодні етапу, пізно ввечері, до дружини поета Фейги Семенівни прийшов наглядач із київської тюрми. «Сьогодні вночі я відвожу вашого чоловіка, Давида Гофштейна, до московської тюрми. Він здоровий. Просить трохи грошей, щоб купити йому їжі в дорогу… Не хвилюйтеся, він скоро буде вдома». Навіть співробітники радянської пенітенціарної системи, за визначенням безжальної, пройнялися повагою до цього інтелігентного літнього єврея. Який він злочинець? – це точно помилка!

Але під тиском, якого не витримували навіть молоді та фізично міцні, Давидові Гофштейну довелося взяти на себе відповідальність за скоєння неймовірних злочинів. На допиті 30 червня 1949 року Давид Наумович заявив, що, прибувши 1944 року в Україну з Уфи, одразу ж узявся за єврейську націоналістичну роботу. Наказ, за його словами, нібито віддавали керівники ЄАК: Фефер, Міхоелс і Епштейн. Так тривало протягом усього слідства — три довгі роки.

Один зі слідчих, підполковник Лебедєв, перекручував свідчення так, що навіть організація єврейської школи в Чернівцях, де мешкало багато дітей, які розмовляли ідишем, кваліфікувалася як державний злочин. «Спочатку в цій школі навчалася незначна група єврейських дітей, і ми докладали всіх зусиль, щоб розширити школу, залучити якомога більше учнів…» — розповідав Гофштейн. Лебедєв одразу записував у протокол: «Щоб виховувати молодь у націоналістичному дусі!».

У московській тюрмі Лефортово Гофштейн сидів в одній камері з генерал-лейтенантом Василем Терентьєвим, людиною з оточення Жукова, та молодим публіцистом Марленом Коралловим, заарештованим за «замах на Сталіна». Кораллов згадував, що після кількох тижнів карцеру Гофштейн ледве тримався на ногах. Та все ж, різко змарнілий, у брудній сорочці, поет продовжував читати співкамерникам свої вірші, намагаючись усяко їх підтримати.

Репресії торкнулися не лише самого Давида Гофштейна. 1951 року Бориславський відділ МДБ узяв у «розробку» Гілеля (Іллю) Давидовича Гофштейна, сина видатного єврейського поета й перекладача. У тюрмі Давида Гофштейна допитували, намагаючись з’ясувати, «чи знав його син про його антирадянську діяльність». Поет рішуче заперечував будь-яку обізнаність сина.

Поки Давид Гофштейн перебував у застінках Луб’янки в очікуванні смертного вироку, органи МДБ здійснили спробу зайти з іншого боку — завербувати його сина Гілеля. Радянська каральна машина, не задовольнившись однією жертвою, прагнула перетворити сина на знаряддя проти власного батька та єврейської громади. І цього разу — марно.

Суд, розстріл, реабілітація…

Суд над Давидом Наумовичем та іншими членами Єврейського антифашистського комітету відбувся 11–18 липня 1952 року в Москві. Військова колегія Верховного суду СРСР у закритому судовому засіданні визнала Гофштейна та ще 12 членів ЄАК винними у вчинених ними злочинах на підставі ст. 58-1 п. «а» КК РРФСР. Зрада Батьківщині. Вирок – розстріл із конфіскацією всього майна.

На суді Давид Наумович сказав головуючому, що під час слідства був близький до божевілля: «…тоді, на слідстві, у мене був такий стан, що я просто не усвідомлював, що підписую, що роблю». У своєму останньому слові поет рішуче відкинув усі звинувачення: «Я вже висловив суду прохання на додаток до судового слідства – хочу сказати, що не можу визнати себе винним у цих обвинуваченнях». Показання, вибиті силою та сфальсифіковані, не можуть вважатися доказом. Але для сталінських сатрапів це не мало значення. Перед ними стояло цілком конкретне завдання – знищити цвіт національної єврейської інтелігенції, і для його виконання підходили будь-які засоби.

Вирок щодо єврейського поета Давида Гофштейна було приведено у виконання 12 серпня 1952 року. Невдовзі органи зацікавилися сім’єю поета. Його дружина, донька Левія та сини Шамай і Гілель опинилися в сибірському засланні. Повернулися лише через три роки. Згодом Гілель став професором археології, Шамай, як і його батько, зайнявся письменницьким ремеслом. Левія – як і її прадід – стала відомою скрипалькою.

1958 року в Москві вийшла збірка віршів розстріляного поета в перекладі Максима Рильського. Після цього Гофштейна видавали в Радянському Союзі ще кілька разів. Упорядниками збірок стали той самий Рильський, вдова поета Фейга Семенівна та його сестра Шифра Холоденко. 1997 року твори Давида Гофштейна були видані в Єрусалимі – у місті, де він колись брав участь у відкритті першого єврейського університету і куди 1973 року переїхали Фейга Семенівна та Левія. І твори Гофштейна, і його родина повернулися на Святу землю. Тут і досі бережуть пам’ять про тих, хто став жертвою зла.

Фреді Ротман

Співробітники проекту «Єврейські герої» працюють в архівах країн, розташованих на території колишнього Радянського Союзу. Автори: Анна Невзлін, Фреді Ротман. Їхня мета – увічнити імена євреїв, чий вчинок був незаслужено стертий з людської пам’яті. У цій рубриці «Деталі» продовжать публікувати розповіді про життя євреїв, чий внесок у цивілізацію та боротьбу з різними формами тоталітаризму став фактом історії. Для контакту з проектом ви можете звернутися на сторінку «Єврейські герої» у Facebook, читати в Telegram @Jewishheroes або надіслати листа на електронну пошту [email protected]