Нетаньягу залишає всі варіанти відкритими та виграє час
Якщо існує маневр із метою захоплення міста Газа або решти сектору, то це маневр, який Біньямін Нетаньягу проводить між двома опорами своєї коаліції.
На відміну від жорсткої ультраортодоксальної лінії, очолюваної впертими литовськими рабинами та розлюченою хасидською династією Гур, яким Нетаньягу не зміг і не зможе дати бажане, каханістський фронт простіше задовольнити переконливим наративом.
Міністр фінансів Бецалель Смотрич уже довів, що готовий приймати найвитонченіші «йогічні» пози, аби лишитися в уряді («жодна крихта не потрапить до Гази так, щоб дісталася ХАМАСу»). Немає причин, щоб він не продовжував у тому ж дусі.
У політичній системі побутує думка, що Нетаньягу насправді не планує реалізовувати свій план захоплення Гази, скільки б показових конфліктів він не влаштовував із начальником Генштабу Еялем Заміром — напряму, через свого непередбачуваного сина або через «говорячу ляльку» Ісраеля Каца.
З іншого боку, високопоставлені члени коаліції, знайомі з роботою кабінету, стверджують, що Нетаньягу серйозний і твердо налаштований «спробувати врятувати тих, кого можна, у межах проміжної угоди, а якщо не вийде — піти до кінця». Довгий політичний досвід Нетаньягу дозволяє з часткою скепсису сприймати категоричність цих заяв.
Протягом років прем’єр демонстрував доволі прозору модель поведінки: він начебто намагається просунути радикальний крок, у який сам не вірить і якого не хоче, передаючи «стоп-кран» іншому органу — Верховному суду, начальнику Генштабу або іншій інстанції — щоб той став мішенню для нападок його електорату.
Єдина важлива заувага — його спроба після 7 жовтня позбутися образу боягуза та нерішучого політика в очах правих. Цей образ, цілком заслужений, у перші місяці після різанини викликав на нього смертельну критику за події 7 жовтня.
Нинішній інтерес, що стоїть за різкими посланнями, очевидний: повернути ХАМАС за стіл переговорів і нав’язати йому бажаний для Нетаньягу «план Уіткоффа» (звільнення частини заручників із збереженням опції відновлення війни), а також зміцнити коаліцію на крайньо правому фланзі на тлі «розбитого корита» в ультраортодоксальному таборі.
Навіть якщо зараз йдеться переважно про словесну кампанію з театральними нюансами і навіть якщо в результаті не буде реалізована «дурість», схвалена кабінетом минулого тижня, потенційна небезпека велика. Будь-яка військова операція — схожа за духом на провальні «Колісниці Гідеона» або більш масштабна — погіршить і без того тяжке становище заручників, забере життя деяких із них та загострить гуманітарну кризу в секторі Газа. Вона також перетворить Ізраїль на «вигнанця» російського масштабу — за обсягом і суворістю санкцій, що можуть бути накладені на країну, її громадян, економіку, науку, мистецтво, культуру, спорт та інші сфери.
Наповнення дискурсу посланнями про фіктивну «перемогу» в Газі, загрози начальнику Генштабу з одного боку та просування повідомлень про відновлення переговорів із ХАМАС з іншого — усе це слугує Нетаньягу не лише для підтримання коаліційної стабільності. Він виграє додатковий час, протягом якого протилежні варіанти нібито залишаються відкритими.
Поряд із нібито драматичним планом захоплення існує й інший сценарій, шанси на реалізацію якого, ймовірно, вищі. Це продовження того самого «топтання на місці», навіть якщо його оформлять як якусь «оперативну» кампанію, із відчайдушною спробою укласти ту саму часткову угоду, яку Нетаньягу безуспішно намагається просунути з березня.
Равіт Хехт, “ХаАрец”
Фото: Abir Sultan Pool Photo via AP
