Нетаніягу мав шанс, який він відмовився використати
Він мав чудовий шанс. Він підвернувся йому в жахливий час, але трохи здорового глузду – і ним можна було б скористатися. Для цього потрібно було вивести з уряду міністрів фінансів і національної безпеки, які не впоралися зі своїми обов’язками, приєднати до коаліції Яіра Лапіда і Авігдора Лібермана, закрити десяток непотрібних міністерств, викинути з кнесета депутатів, котрі пробралися туди завдяки «норвезькому закону», скасувати роздачу коаліційних грошей і висловити програмну промову, сказавши: “Я залишу свою посаду. Не має значення, хто винен, я відповідаю за все. Зараз, коли в мене не залишилося політичних інтересів, весь час на посаді прем’єр-міністра я присвячую управлінню війною”.
Під час війни він дав би американцям згоду (що нічого не означає) на створення демілітаризованої палестинської держави. Це принесло б йому (і нам) нормалізацію відносин із Саудівською Аравією, урочисту церемонію у Білому домі, створення блоку поміркованих арабських держав на противагу радикалам. Одночасно з цим він міг би висловити беззастережну підтримку начальнику Генерального штабу та керівнику ШАБАКу, допомогти їм, змусивши замовкнути тих, хто на них нападає. Аміхай Еліягу (і йому подібних) він відправив би у відставку відразу ж, як тільки той заїкнувся про атомну бомбу. На закуску він дав би інтерв’ю всім ізраїльським каналам (зокрема журналістам, недружньо налаштованим до нього), взяв би на себе відповідальність за провал 7 жовтня та пояснив би, як після закінчення війни ми збираємось будувати краще майбутнє.
Такий Нетаніягу зійшов би зі сцени як Голда, зганьблений і ненавидимий частиною еліти, але про нього можна було б сказати: після 7 жовтня він схаменувся і під час війни поводився як треба. Через 50 років про Голду Меїр були написані книги і зняті фільми, що очищають її добре ім’я. Але, судячи з того, як поводиться Нетаніягу, і через 50 років продовжуватимуться демонстрації проти нього біля сквері в Ор-Йегуді, названого за чиєюсь забаганкою його ім’ям.
Незабаром щодо нього підніметься найпотужніша хвиля протесту в історії держави. Демонстрації проти судового перевороту видадуться порівняно з нею просто репетицією. На вулиці вийдуть мільйони, які вимагатимуть: йди. Вони не розійдуться, вони продовжуватимуть сидіти на шосе. Їхні лави очолять резервісти, які ризикували життям і втратили друзів, рідні викрадених. Навіть підтримка Бен-Гвіра не зможе змусити поліцейських розганяти такі демонстрації.
Це буде важко і некрасиво, супроводжуватиметься сплесками насильства, а життя в державі, яка зализує повоєнні рани, час від часу завмиратиме. Його євнухи та глашатаї продовжать бійку, частково в ім’я ідеї, а в основному – заради заробітку. Вони будуть говорити йому, що все пройде, що це політичні підступи, оплачені американською адміністрацією, що за демонстраціями протесту стоїть Іран, що це те саме, що було на Каплан. Перша леді впаде в буйство і зателефонує Аялі Бен-Гвір, Нетаніягу поговорить з Ітамаром і, можливо, з генеральним інспектором поліції. Вони будуть кричати, погрожувати, викидати отруту. Яір зі своїх висот розсипатиме чарівний порошок, а Іцхак Гольдкнопф скаже, що все це дурниці.
А Нетанігу продовжуватиме займатися своїми звичними маніпуляціями. Він створить державну слідчу комісію і сфотографується з суддею Верховного суду, який його очолив. Він пообіцяє прийняти всі висновки комісії та «візьме на себе відповідальність», але йому вже нічого не допоможе. Усе це закінчиться. Зрештою, людина, яка похваляється своєю слоновою шкірою, буде змушена здатися. Він піде у відставку найганебнішим чином, принижений і кинутий усіма. Його запам’ятають як найгіршого прем’єр-міністра в історії Держави Ізраїль.
У багатьох уже закінчується терпіння, вони хочуть вийти на вулиці прямо зараз. Але час для цього ще не настав. Нетаніягу обіцяє «беззаперечну перемогу», Бені Ганц та Гаді Айзенкот ще в уряді. Побоювання, що рух протесту вичерпається, перебільшено. Він просто має відновитися, коли керівники армії та ШАБАКу підуть у відставку , Ганц та Айзенкот повернуться в опозицію, і Нетаніягу залишиться єдиним, хто не заплатив за рахунками. Не потрібно намагатись призначити точний час. Громадський гнів надто сильний, щоб хтось зміг його зупинити.
Джерело: Равів Друкер, “ХаАрец”
Фото: Офер Вакнін
