Не варто брехати самим собі: «наступне 7 жовтня» вже тут
Відеокадри, що надходять із сектору Газа, — наприклад, церемонії повернення заручників та тіл загиблих або примус полонених ізраїльтян спостерігати за цими церемоніями — змушують кров кипіти. ХАМАС, знімаючи все це, переслідує власні цілі як на внутрішньому, так і на зовнішньому, панарабському рівні. І, звичайно, ці пропагандистські акції спрямовані проти нас, ізраїльтян. Проте на цьому напрямку ХАМАС навряд чи зможе отримати якусь користь.
Адже навіть найпереконаніші прихильники миру, які були б задоволені поверненням заручників і тимчасовим затишшям, зараз готові погодитися зі своїми правими співгромадянами, які стверджують, що в секторі Газа майже немає непричетних до терору «мирних жителів».
Це важливий зсув у суспільній свідомості, який пояснює, чому залишки лівого табору вишикувалися за відставним генералом Яіром Голаном у надії створити на руїнах «МЕРЕЦу» та «Аводи» нову партію — більш успішну, ніж партії Яіра Лапіда, Авігдора Лібермана і навіть Бені Ганца, який донедавна сприймався як реальна й негайна альтернатива Біньяміну Нетаньягу.
Іншими словами, лівий табір на наших очах розлучається, якщо не з надією на настання миру, то принаймні зі спробами досягти його в найближчому майбутньому. Щоправда, на його периферії ще залишаються діячі, які намагаються воскресити гасла 60-х років (виглядають вони так само смішно, як старий із косяком марихуани). Однак більшість тверезомислячих людей, які вірили, що наша боротьба за незалежність має завершитися політичним врегулюванням, і сподівалися на поміркованих палестинських лідерів та різні «мирні ініціативи», зараз із відразою спостерігають за загальнонародною підтримкою ХАМАСу. Принаймні, у розмовах між собою ці люди визнають правоту тих, хто казав, що нам нема з ким і нема про що говорити.
Досить говорити гаслами
Колись у лівому таборі існувало крило, яке особливу увагу приділяло питанням безпеки. Так само зараз нам потрібні раціональні праві. Адже радикали, які представляють цей табір, є дзеркальним відображенням крайніх лівих (у їхньому випадку релігійний расизм замінив ненависть до самих себе) і не здатні до раціонального мислення.
На кого ж можна покластися? На розсудливих людей, які звертаються до уряду та ЦАХАЛу з вимогою добити ХАМАС, але при цьому відчувають незручність, слухаючи войовничі промови двох «славетних воїнів» — Бен-Гвіра та Смотрича.
Вони абсолютно серйозно заявляють, що другий етап угоди наблизить наступне «7 жовтня». Можна було б сказати, що це цілком логічно: під час «угоди Шаліта» ми звільнили понад тисячу терористів, більшість із яких повернулися до терору, а деякі увійшли до керівництва ХАМАСу і безпосередньо організували напад на Ізраїль у «чорну суботу».
Чому я кажу «можна було б сказати»? Тому що 7 жовтня у різних проявах супроводжує народ Ізраїлю з того моменту, як він вирішив повернутися на землю своїх предків. Уже понад сто років ми боремося з погромниками, які не бажають змиритися з нашим існуванням у цій країні. Згадайте, що відбувалося тут у 1921, 1929, 1938 роках.
Те, що ми називаємо різаниною, насправді є війною, яка, то згасаючи, то спалахуючи з новою силою, триває з кінця 1947 року. Ми, звісно, пишаємося силою і могутністю ЦАХАЛу, але блискуча перемога у Шестиденній війні не запобігла шоку війни Судного дня. Так само, як мирний процес не зміг запобігти наступним війнам.
Прослуховування переговорів бойовиків ХАМАСу 7 жовтня показує, що між жителями Хеврона, убитими у 1929 році, і жителями кібуців Нір-Оз, Беері та Кфар-Аза, убитими у 2023 році, немає жодної різниці. Убивці не шукали виборців «Лікуду» чи «Релігійного сіонізму», або ж «Аводи» та «МЕРЕЦу». Вони шукали євреїв. Поселенський рух, який вони хочуть знищити, — це не «Гуш Емунім», це сам сіонізм.
Хто знає, як можна змінити національні прагнення арабів Ерец-Ісраель, підживлювані радикальним ісламом від Лівії до Ємену і від Ірану до Алжиру, нехай скаже. Якщо таких немає, то настав час розлучитися з дорогоцінною мрією про мир у наших виноградниках або, навпаки, спрямуватися до повної перемоги у майбутній війні Гога і Магога.
Наступний провал вже тут
Я не збираюся тут формулювати стратегію сіоністського руху на наступне століття, але закликаю відмовитися від інфантильних або, щонайменше, наївних ідей.
Необхідно зрозуміти, що ефективна політика Ізраїлю завжди буде спиратися на сильну армію. У нашому регіоні, де розуміють лише таку мову, цю силу потрібно демонструвати. Що ж до політичної перспективи — найкраще майбутнє можна запропонувати тим, хто не лише висловить готовність жити з нами в мирі, але й виховуватиме своїх дітей у такому ж дусі.
А поки що ми маємо усвідомити: триваючий конфлікт неможливо вирішити ні політичними угодами, ні «повною перемогою». У нас були й ще будуть вражаючі успіхи — від Шестиденної війни до «операції пейджерів». Але нас також чекають нищівні поразки, які коштуватимуть життів мирним громадянам і солдатам.
Це, однак, не означає, що ми маємо прийняти наступне «7 жовтня» як неминучість. Ми зобов’язані розслідувати і зрозуміти цей провал — як політиків, так і генералів, щоб мінімізувати шкоду від наступного удару. Тому що він станеться — це частина конфлікту, що триває тут уже понад сто років.
Фото: AP Photo Jehad Alshrafi
