Навіть після війни Іран продовжує заробляти на нафті
Поки тривають запеклі суперечки про те, наскільки удари США та Ізраїлю справді завдали шкоди іранській ядерній програмі, один факт є очевидним: найважливіший для економіки Ірану сектор — нафтогазовий — майже не постраждав.
Це особливо важливо, адже саме доходи від продажу нафти та газу є основним джерелом валютних надходжень режиму, пише агентство Bloomberg.
Згідно з оприлюдненими даними, у 2024 році Іран досяг найвищого за останні 46 років рівня видобутку нафти. А статистика за перші місяці 2025 року показує, що видобуток і далі зростає. Це підкреслює, що жодні військові удари чи санкції не зупинили розвиток іранської нафтової промисловості.
Зростання пояснюється не лише збільшенням видобутку традиційної сирої нафти, а й активним розвитком так званих конденсатів і зрідженого природного газу (ЗПГ), зокрема етану, бутану та пропану. Ці продукти довгий час залишалися поза увагою великих нафтових угод, але приносять Ірану дедалі більше прибутків.
На цьому тлі розмови Вашингтона про «максимальний тиск» виглядають усе більш формальними. Попри заяви президента США Дональда Трампа, що санкції діють і можуть бути зняті лише в обмін на зміну політики Ірану, на практиці іранська нафта продовжує відносно вільно знаходити покупців. У 2023 році експортні доходи Ірану від енергоносіїв зросли до 78 мільярдів доларів — це максимум за 12 років, тоді як у 2020-му, на тлі пандемії, вони становили лише 18 мільярдів.
Санкції США проти іранської нафти діють з 1979 року, коли президент Джиммі Картер запровадив перші обмеження після захоплення американського посольства в Тегерані. Вони пом’якшувалися після звільнення заручників у 1981-му, знову посилювалися при Рональді Рейгані у 1987-му, при Біллі Клінтоні у 1996-му і особливо при Бараку Обамі після 2010 року.
Проте всі ці роки пріоритетом для США залишалася стабільність світового нафтового ринку та стримування цін на нафту. Іноді це призводило до показової гнучкості. Наприклад, після вторгнення Іраку в Кувейт у 1990 році Мінфін США дозволив американському трейдеру Оскару Уайетту закуповувати іранську нафту — тому що тоді головною загрозою вважався Саддам Хусейн.
В останнє десятиліття Іран зробив важливий стратегічний крок: почав розвивати саме ті напрями нафтогазової галузі, які раніше майже не цікавили США — конденсати та ЗПГ. Розробка цих родовищ і будівництво переробних заводів відбувалися без участі західних компаній. Санкції змусили Тегеран задіяти внутрішні ресурси та компанії, багато з яких контролює Корпус вартових ісламської революції (КВІР).
Так, будівельний конгломерат Khatam-al Anbiya, що належить КВІР, став ключовим підрядником. Він побудував інфраструктуру, яка дозволяє переробляти конденсати та газоконденсати у цінні експортні продукти. Це дало вражаючий результат: у 2024 році Іран видобував близько 4,3 мільйона барелів сирої нафти на день плюс приблизно 725 000 барелів на день інших рідких вуглеводнів (конденсатів та ЗПГ) — загалом майже 5,1 мільйона барелів щодня. Такий рівень видобутку востаннє фіксувався у 1978 році — останньому році правління шаха Пехлеві.
Доходи від цих нових експортних напрямів також значні. Наприклад, торік експорт пропану приніс Ірану 3,6 мільярда доларів, а бутану — 2,2 мільярда. Міністерство нафти Ірану відверто назвало інвестиції у виробництво ЗПГ не просто вигідним бізнесом, а стратегічною необхідністю для поповнення валютних резервів країни.
Щоб реалізувати все це й обійти американські санкції, Тегеран вибудував складну експортну схему у співпраці з Китаєм. Китай став головним покупцем іранської нафти — на нього припадає близько 90% усього експорту. Пекін забезпечив поставки, захищені від санкцій США: танкери, перевалка «судно-судно», розрахунки у валютах поза доларом і використання компаній, недосяжних для американських регуляторів.
При цьому адміністрація попереднього президента США Джо Байдена фактично закрила очі на цю співпрацю. Білий дім прагнув утримати світові ціни на нафту від різкого зростання, особливо після того, як сам запровадив жорсткі санкції проти російської енергетики у відповідь на вторгнення в Україну в 2022 році. У цьому контексті американська стратегія щодо Ірану виявилася парадоксальною: формально санкції зберігалися, але фактично дозволяли Тегерану і Пекіну торгувати.
Показово, що навіть нещодавня 12-денна війна між Ізраїлем та Іраном, у яку частково були втягнуті США, майже не вплинула на нафтову галузь Ірану. Ізраїльські авіаудари пошкодили лише кілька нафтових об’єктів, які швидко відновили. Більше того, Білий дім свідомо втрутився, аби не допустити ескалації конфлікту, яка могла б зачепити енергетичний сектор.
Це залишає Тегерану чудові можливості не лише для подальшого зміцнення своєї нафтової економіки, а й для відновлення ядерної програми.
Олександра Аппельберг, «Деталі», Фото: Depositphotos.com
