Навіщо Ізраїль так підняв ставки у боротьбі з Іраном
Ескалація чи не ескалація – ось у чому питання. Існує два основні способи бачити та інтерпретувати мотивацію Ізраїлю та можливі наслідки приписуваної йому ліквідації в Дамаску 1 квітня іранського генерала Мохаммада Рези Захеді та кількох його соратників із сил «Кудс» – спецназу КВІР для закордонних операцій.
Перший підхід – це те, що Ізраїль зробив правильний та вкрай необхідний крок. Він остаточно і цілком обґрунтовано вирішив порушити іранську зону недоторканності та безкарності, зламавши те, що Іран самовпевнено вважав стримуванням.
Це одна з форм стратегічної пропорційності: Іран, а не його маріонетки, має відповісти за своє зухвале спонсорування тероризму, дестабілізацію Близького Сходу та активну підтримку «Хізбалли» та єменських хуситів.
Досі Ізраїль дотримувався негласних та неформальних правил таємної «тіньової війни», але тепер поклав цьому край. Удар по будівлі іранського консульства, в якому знаходилися командири сил «Кудс», які відповідали за операції в Сирії та Лівані, був прямим та явним ударом по Ірану.
Другий підхід: враховуючи контекст і обставини війни, яка триває в Газі, це був безрозсудний акт навмисної ескалації, який може не тільки призвести до значного розширення війни, а й залучити до неї Сполучені Штати (залежно від масштабів і термінів дій у відповідь Ірану).
Це ставить американців перед ризикованою дилемою про те, як досягти деескалації, хоча вони сподівалися, що ця проблема більше не буде актуальною. Але вона, як і раніше, присутня.
“Тіньова війна” (або “війна між війнами”, як її ще називають в Ізраїлі) мала неявний набір правил ведення бойових дій, які також включали стриманість як політику, спрямовану на запобігання тотальній ескалації. Завдавши настільки прямий удар по Ірану, Ізраїль, можливо, змусить Тегеран вжити заходів у відповідь. З погляду контурів таємної війни це був занадто далекосяжний крок.
Як, зрештою, і дії Ірану. Рішення «Хізбалли» – очевидно, схвалене і заохочуване Іраном, – постійно обстрілювати північ країни ракетами, зокрема протитанковими, і запускати безпілотники призвело до того, що Ізраїль евакуював близько 80 тисяч громадян з міст та сіл вздовж кордону з Ліваном. “Хізбалла” фактично створила буферну зону безпеки всередині Ізраїлю, і з точки зору Ізраїлю це неприпустимо.
Виступ президента США Джо Байдена у Білому домі 10 жовтня минулого року, в якому він сказав «не треба цього робити», опосередковано застерігаючи Іран та «Хізбаллу» від ескалації війни, був достатнім, щоб стримати іранців.
Руйнування в Газі переконали «Хізбаллу» в тому, що ескалація, можливо, погана ідея. Але ні Байден, ні Насралла не очікували, що Ізраїль стане ініціатором ескалації у стилі балансування на межі війни.
Іран це заслужив, але питання в тому, чи розумна подібна політика Ізраїлю, враховуючи, що він не має жодного уявлення про політичну мету або бажаний кінцевий результат.
Оскільки атаки «Хізбалли» тривали, Ізраїль завдав ударів у відповідь як у Лівані, так і в Сирії, розширюючи зону військових дій на північ Лівану, долину Бекаа, але уникав прямих ударів по настільки високопоставлених іранських цілях. До 1 квітня. Таким чином, ми приходимо до чотирьох можливих сценаріїв розвитку подій після точкових вбивств у Дамаску.
Перший полягає в тому, що Іран дотримується своєї давньої політики, не роблячи негайних дій у відповідь, а терпляче вичікуючи, щоб помститися, ретельно обравши час, місце і ціль, пропорційно символічній і реальній шкоді, завданій ізраїльською атакою. Старшинство та популярність цілей, політичний резонанс у Тегерані, який вимагає відплати для відновлення честі та стримування, і репутація самого Ірану серед його клієнтів роблять цей варіант важким, але все ж таки правдоподібним.
Другий припускає, що Іран не має іншого вибору, окрім як реагувати швидко і пропорційно, і тому його ціллю стануть ізраїльські судна, посольства або окремі особи за кордоном. Це базується на розвідданих та можливостях – двох елементах, які Іран, швидше за все, має. Проблема з цим варіантом полягає в тому, що він запускає процес кроків у відповідь, які за визначенням є ескалацією.
Третій варіант – піти на повну ескалацію через «Хізбаллу» в Лівані та відкрити проти Ізраїлю другий фронт, набагато більш смертоносний і дорогий, ніж у Газі.
Цей варіант порушує критичне питання про рівень іранського контролю та важелів впливу на «Хізбаллу». Чи зможе Тегеран змусити терористичну організацію розпочати війну, яка посіє хаос у Лівані? Чи може “Хізбалла” кинути виклик Ірану і не підкоритися?
Четвертий сценарій – це «сценарій Судного дня»: розгніваний і принижений Іран лютує і атакує не лише критичні об’єкти Ізраїлю, а й цілі США в Перській затоці.
Такий варіант здається неправдоподібним і нераціональним, але ескалація має звичку жити власним життям, і те, що може бути ненавмисним на початку, здатне швидко перерости у ширший конфлікт.
Головним інтересом США після 7 жовтня було запобігання ескалації. Робоча гіпотеза в тому, що «горизонтальна ескалація», тобто розширення географії, може втягнути Сполучені Штати у конфлікт. Саме тому знамените “не треба цього робити” Байдена адресувалося Ірану та “Хізбаллі”, але непрямо стосувалося і Ізраїлю. Саме тому американці направили до Середземного моря дві ударні групи авіаносців.
Тепер Сполученим Штатам доведеться зіткнутися з перспективою ескалації в той момент, коли їхня політика щодо Гази зайшла в глухий кут, їхня готовність використовувати важелі впливу на Ізраїль сумнівна, а підозри в тому, що прем’єр-міністр Біньямін Нетаніягу прагне зробити їх співучасником і втягнути в конфлікт тільки посилюються.
Щодо Ізраїлю, то ліквідація може бути виправданою та обґрунтованою, але не можна ігнорувати контекст. Це не вплине на зміну поведінки Ірану. Для цього необхідні політичні рамки – те, що Ізраїль навіть не бажає розглядати.
Джерело: Алон Пінкас, «ХаАрец»
На фото: плакат із портретом Мохаммада Рези Захеді на вулиці Тегерана словами на івриті: «Ти будеш покараний нашими хоробрими людьми, і ми змусимо тебе пошкодувати про це».
Джерело: AP Photo/Vahid Salemi
