Нам немає чим воювати? ЦАХАЛ використав у Газі снаряди 70-річної давності

У перші місяці нинішньої війни до ЦАХАЛу масово записувалися резервісти, а цивільні робили все можливе для посилення бойових підрозділів. Волонтери шукали для солдатів спорядження, таке як бронежилети, окуляри нічного бачення та сучасні шоломи. Але самі боєприпаси вони дістати не могли та й за законом не мали права.

Тим часом, проблеми з боєприпасами у ЦАХАЛу були, і особливо гостро вони відчувалися в артилерійських частинах.

Резервісти різних рангів розповідають про непередбачувані та нерегулярні поставки боєприпасів. Це створювало логістичний та оперативний кошмар, який значно підвищував ризик осічок та промахів по цілям.

«Снарядний голод» навіть змусив ЦАХАЛ використати боєприпаси 1950-х років, які перебували у поганому стані. Це тривалий час ускладнювало ведення вогню.

Гарматна артилерія ЦАХАЛу базується на різних моделях мобільних гаубиць. У регулярних частинах використовують “Доер” (Galloper) і “Дорес” (Trampler), в резервних – стару модель “Рохев” (Rider), а також гібридну “Дохран”. По суті, все це кілька поколінь однієї і тієї ж гаубиці – M109, яка вперше надійшла на озброєння США ще в 1963 році.

«Гармати, закуплені в армії США в 1970-х роках, досягли граничного терміну служби і, як очікується, остаточно зносяться протягом найближчого десятиліття», – писав 2021 року в журналі «Маарахот» підполковник Раз Хеймліх, колишній командир батальйону 411.

З молотком проти хаосу

«На початку війни панував хаос, – каже один із резервістів, який служив в артилерійській батареї на півночі країни. – Бракувало техніки, і не всі гармати, які у нас були, перебували в робочому стані. Деякі працювали, деякі були на останньому подиху».

Коли його запитали, як солдатам вдавалося їх використати, він відповів: «Розумієте, йдеться про доісторичну зброю. Тут ударив молотком, там додав мастила».

Ізраїльська артилерія стріляє 155-міліметровими снарядами. Це стандартний калібр, який використовують усі армії НАТО, а також здебільшого українська артилерія. У січні газета The Wall Street Journal повідомила, що з початку війни в Україні ціна 155-міліметрового артилерійського снаряду зросла вчетверо і досягла 8400 доларів.

У зв’язку з великим попитом багато країн прагнуть збільшити виробництво цих снарядів. Минулого року міністерство оборони Ізраїлю підписало контракт на чверть мільярда шекелів з ізраїльською оборонною компанією «Ельбіт» на виробництво десятків тисяч 155-міліметрових снарядів.

Сполучені Штати мають намір цього року випускати по 80 тисяч боєприпасів на місяць. Але процес цей непростий, а лише Україні на місяць потрібно 200 тисяч снарядів.

На початку 2023 року США почали відправляти в Україну сотні тисяч снарядів зі своїх складів в Ізраїлі. З початком війни у ​​Газі США почали відправляти до Ізраїлю величезні партії боєприпасів. 155-міліметрові снаряди склали значну частину величезного обсягу військової допомоги, яку доставили до Ізраїлю повітрям та морем з Америки.

Артилерія, як і раніше, «бог війни»

За останні десятиліття Ізраїль звик до затяжного конфлікту низької інтенсивності. У короткі раунди ескалації наземні війська зазвичай не діяли в густонаселених районах, таких як Газа. Тому ЦАХАЛ значно скоротив використання артилерії. Нинішня війна кардинально змінила цю ситуацію.

“Нові війни ЦАХАЛу ведуться не проти регулярних армій, а проти терористичних і партизанських сил, які діють зсередини цивільного населення. Вогонь противника – в основному ракети та снаряди – ведеться не з великих скупчень, таких як батареї, батальйони та підрозділи підтримки, а розосереджено – з кварталів, будинків або ваді”, – писав підполковник Цах Моше у 2014 році перед черговим конфліктом між Ізраїлем та Газою.

«На даний час немає заміни тим якостям, які привносить артилерія на поле бою, тобто швидкої та смертоносної концентрації вогневої могутності… Незважаючи на те, що ми живемо в епоху технологічного прогресу та прагнення до більшої точності, потреба у «статистичній» вогневій могутності для перемоги на тактичному рівні над будь-яким супротивником, на будь-якій території та у будь-якій формі бою практично ідентична тій, яка виникла 50 років тому», – стверджував він.

Нинішня війна показує, наскільки він мав рацію. З самого початку артилерійські підрозділи супроводжували бойові дії у всіх районах Гази та на півночі Ізраїлю. У деяких випадках їм доводилося входити до Гази, щоб надати ефективну вогневу підтримку силам, які перебувають усередині сектора.

«Гармати, закуплені в армії США в 1970-х роках, досягли граничного терміну служби і, як очікується, остаточно зносяться протягом найближчого десятиліття», – писав 2021 року в журналі «Маарахот» підполковник Раз Хеймліх, колишній командир батальйону 411.

Точність вимагає величезних зусиль

Розмови з артилеристами із різних підрозділів дають схожу картину. Вони докладають величезних зусиль для досягнення максимальної точності – як для запобігання дружньому вогню, так і побоюючись вразити цивільне населення або об’єкти критичної інфраструктури.

«Постійно існує розрив між запитами солдата на полі бою про вогонь по певній цілі та можливостями артилерії», – каже один із солдатів, з яким розмовляв журналіст газети «ХаАрец».

«Якщо є ймовірність, що снаряди потраплять за межі намічених кордонів безпеки, і я знаю, що можу зачепити обладнання, продовольство чи склад допомоги міжнародної організації, я скажу йому, що не можу стріляти, – пояснює він. – В артилерійському корпусі ми дуже, дуже обережні у цьому питанні».

Небагато деталей

Щоб зрозуміти, скільки зусиль потрібно для досягнення потрібної точності, треба поринути в технічні деталі.

На відміну від танкових снарядів, артилерійські боєприпаси є єдиним цілим. Сам снаряд поставляється окремо від реактивного заряду.

У старих моделях заряди пакують у кілька мішків, які зв’язують разом. Для кожного пострілу артилеристи повинні визначити, чи потрібен їм повний заряд вибухової речовини, або можна зняти частину мішків, а потім знову зв’язати заряди, які залишилися. У нових модульних зарядах тканина замінена корпусом на основі нітроцелюлози.

Артилеристи не бачать свої цілі і, звісно, не можуть взяти їх у прицільну сітку. Коли вони ведуть вогонь по цілям, які знаходяться на відстані від 14 до 30 кілометрів, навіть невелике відхилення може призвести до катастрофи.

При кожному пострілі артилерійської зброї тип снаряда та номер партії вносять до комп’ютерів управління вогнем і поєднують із даними про тип реактивного заряду. Туди ж додають специфічні дані, унікальні для кожного артилерійського ствола, та метеодані: температура, рівень вологості та багато іншого.

ЦАХАЛ береже снаряди для війни на півночі?

За словами солдатів, які розмовляли з «ХаАрец», проблеми зі снарядами частково пояснюються тим, що ЦАХАЛ береже боєприпаси на випадок війни на півночі.

«Виділялася мінімальна кількість снарядів, – каже офіцер-резервіст, який служив на півдні, – настільки, що іноді ми говорили: „У нас закінчилися боєприпаси“. Нам відповідали: „Скажіть їм [польовим військам], що ви стріляєте стільки, скільки вони просять, але стріляйте менше. Якщо солдат просить випустити десять снарядів, випустіть сім чи вісім, а йому скажіть, що ви випустили десять».

«Відносини між артилерією та підрозділами, які вона підтримує, дуже щільні. Рівень довіри має бути дуже, дуже високим. І раптом ви опиняєтеся в ситуації, коли доводиться трохи підбріхувати», – зізнається офіцер.

«Був період кілька днів, коли у нас не було боєприпасів для ведення „планового вогню“», – розповідає інший солдат. Цей термін означає запланований вогонь по цілі до або одночасно з введенням наземних військ – щоб допомогти їм нейтралізувати супротивника та мінімізувати ризик для солдатів.

У деяких випадках, каже артилерист, економія боєприпасів призводила до того, що потім доводилося використовувати більше снарядів, прикриваючи евакуацію ізраїльських військових.

Боєприпаси доводилося збирати звідусіль, де тільки можна, і це створювало неймовірний хаос, продовжує солдат. Снаряди прибували нерегулярно, іноді щодня, інколи ж лише раз на тиждень чи дві. Ніхто з резервістів, включно з ветеранами Другої ліванської війни, з таким раніше не стикався.

Ще одна проблема полягає в тому, що кожна нова партія снарядів або вибухівки вимагає калібрування кожної гармати окремо – навіть якщо снаряди або заряди такого самого типу, які вже використовували, але з іншої серії.

Для цього потрібно випустити з кожної зброї два-три «пристрілювальні» снаряди по відкритій місцевості, щоб визначити ступінь точності. Якщо в батальйоні 15 або більше гармат, на цей процес можуть знадобитися десятки снарядів.

«Щойно ви починаєте стріляти боєприпасами з певної серії, ви повинні продовжувати її до кінця. Якщо, наприклад, є 20 снарядів, але серед них із поточної серії – лише 15, я не можу використовувати ці снаряди. Такі речі траплялися з нами постійно, – додає солдат. – Коли військам доводиться обходитися однаковими зарядами з різних серій, це підвищує ризик того, що хтось заплутається та стрілянина спричинить катастрофу».

Військовим доводиться витрачати багато часу на контроль різних типів боєприпасів. 

«Нам доводилося займатися цим цілими днями. Перемістити десять снарядів сюди та десять зарядів туди, – каже один із резервістів. – Доводиться розбирати боєприпаси, збирати їх до купи, передавати до іншого підрозділу і дуже ретельно все відстежувати».

Через нестачу різних типів зарядів, кожен з яких має свою дальність стрілянини, артилерійським батальйонам доводилося постійно змінювати позиції.

«Раптом нам кажуть: „Тепер рухайтеся ближче до прикордонного паркану, а тепер – подалі від нього“, – залежно від типу снарядів», – згадує один із резервістів.

«А раптом отримуєш два комплекти модульних зарядів і тобі кажуть, що таких зарядів ще мільйони. Ти встигаєш порадіти, але за два тижні вони раптом закінчуються, – каже резервіст. – Ці заряди не вирішили всіх проблем, бо з ними ніхто раніше не працював. Артилерійським військам довелося вивчати їх із нуля. У комп’ютерах управління вогнем не було потрібних їм балістичних даних. Тож нам довелося виконувати розрахунки самостійно».

«Індійські снаряди»

Один підрозділ отримав партію снарядів із написом «тільки для навчання». Після звернення до командування з питанням, що з ними робити, солдати врешті-решт їх використали.

Потім був випадок із «індійськими боєприпасами». Ніхто точно не знає, чому вони отримали таку назву. Легенда свідчить, що це були американські боєприпаси, які надійшли зі складів екстрених запасів в Індії. Деякі були виготовлені в 1953 – за десять років до появи перших M109.

Звідки б вони не взялися, зрештою артилеристам довелося намагатися вести точний вогонь снарядами 70-річної давнини. За даними армії США, максимальний термін зберігання таких вибухових речовин становить лише 40 років – і то за оптимальних умов зберігання.

Артилерійським військам вдалося запустити ці снаряди та вразити ними цілі, але за це довелося заплатити. «Вони були у дуже зношеному стані. Грубо кажучи, нам довелося викинути 20 відсотків із них, бо мішки були порвані», – каже один із резервістів. За його словами, зазвичай непридатними є менше одного відсотка боєприпасів.

«Від них смерділо, а коли їх піднімали, вони розвалювалися, – каже інший. – Коли ними вистрілили, відсік наповнився димом. Кашляли навіть ті, хто стояв зовні. Снаряди залишали у стволах неймовірний бруд, і їх доводилося чистити набагато частіше».

Щоправда, резервіст, який служить у бригаді регулярних військ, розповідає про зовсім інший досвід. Командування наказало їм заощаджувати снаряди на випадок війни з Ліваном – але жодних суворих обмежень чи такого хаосу, як у бригадах резервістів, не було. За його словами, у ході війни його підрозділ теж отримував деякі снаряди 70-річної давності, але це були поодинокі випадки.

Прес-секретар ЦАХАЛу відмовився коментувати питання, які були порушені в цій статті, пославшись на «міркування безпеки».

Джерело: Одед Ярон, “ХаАрец”

Фото: AP Photo Leo Correa