На сирійській арені шанси на успіх має не лише Ізраїль

«Я люблю тебе надто сильно. Так, надто сильно — ось чому ми так багато даємо», — саме такими словами Дональд Трамп обсипав компліментами наслідного принца Саудівської Аравії Мухаммеда бін Салмана під час візиту до Ер-Ріяда в травні.

Хоча бін Салман і не співав любовних пісень президенту США, він добре знає, як робити подарунки. Найважливішим із них стало обіцяння інвестувати понад трильйон доларів у Сполучені Штати під час президентства Трампа. В обмін принц отримав історичне рукостискання між Трампом і президентом Сирії Ахмедом аш-Шараа та обіцянку зняти санкції, накладені на Сирію з 2011 року.

У понеділок Трамп виконав свою обіцянку і підписав указ про зняття санкцій з «установ, що мають важливе значення для розвитку Сирії, функціонування її уряду та відновлення соціальної структури країни», як зазначило Міністерство фінансів США.

Це дозволить Сирії розпочати тривалий процес економічної реконструкції, укладати угоди з іншими державами та інвесторами, які досі уникали роботи в Сирії, окрім надання гуманітарної допомоги, повернути близько семи мільйонів біженців, що залишили країну, та переселенців — у їхні домівки.

За найскромнішими оцінками, Сирії знадобиться допомога та інвестиції на суму 250–300 мільярдів доларів для відновлення економіки. Частину цієї суми профінансують Саудівська Аравія, Катар, Об’єднані Арабські Емірати та Туреччина, інше — міжнародні фінансові інститути у вигляді грантів і довгострокових кредитів.

Зі зняттям санкцій Сирія отримує статус нової «країни можливостей» на Близькому Сході — не лише в очах аш-Шараа. Туреччина вже почала процес повернення сирійських біженців — понад трьох мільйонів, які проживають на її території. Єгипет сподівається постачати їй газ, а Катар заявив про плани експортувати газ через Йорданію.

Йорданія планує продавати електроенергію до Сирії, а звідти — до Лівану. Ірак та Ліван розглядають можливість відновлення та запуску нафтопроводу від Кіркука через Сирію до Тріполі. Ліван також готується повернути понад півтора мільйона біженців додому, відновити сухопутні торговельні маршрути з Сирією, Йорданією та країнами Перської затоки, а також реанімувати банківську присутність у Сирії.

Тим часом іноземні нафтові компанії, переважно американські, сподіваються отримати доступ до родовищ на півночі Сирії, які наразі контролюють курдські сили. Відповідно до угоди між аш-Шараа і курдським лідером Мазлумом Абді, ці родовища буде передано під контроль сирійської держави.

Однак ця економічна «жила золота», поки що суто теоретична, залежить від результатів політичної й дипломатичної боротьби, а також від вирішення конфліктів, які визначать, чи стане Сирія регіональним хабом. На думку експертів, ключові питання — це домовленості, які Сирія укладе з Ізраїлем, та вплив Туреччини на ці процеси.

Після повалення режиму Асада президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган наполягав на тому, щоб Ізраїль припинив військові операції в сирійському повітряному просторі та залишив усі захоплені території на схід від Голанських висот і на півдні Сирії. Пік напруження між Туреччиною й Ізраїлем припав на квітень минулого року, коли Ізраїль завдав ударів по базах у Сирії, поруч із районами, де Туреччина мала наміри розміщуватись. Потім Азербайджан виступив посередником у створенні механізму військової координації, що знизило градус конфлікту, однак підозри й напруга не зникли.

Туреччина, яка стала впливовим гравцем у сирійському президентському палаці, вже допомагає аш-Шараа формувати національну армію. Вона пообіцяла надати зброю й боєприпаси, а також, за даними турецьких джерел, планує збудувати заводи з виробництва озброєння в Сирії — на додачу до інвестицій у будівництво та інфраструктуру.

Обговорення у дипломатичних колах і медіа можливого приєднання Сирії до «авраамових угод», а ще раніше — до «проміжних угод» у сфері безпеки з Ізраїлем, викликає занепокоєння в Анкарі. Це пов’язано з побоюваннями щодо постійної ізраїльської присутності в Сирії, налагодження тісних зв’язків з друзькою меншиною на півдні країни й встановлення патронажних відносин між Ізраїлем і курдами на півночі.

«Ердоган починає усвідомлювати, що втрачає статус єдиного господаря в Сирії, — каже колишній турецький дипломат в інтерв’ю Haaretz. — Водночас він розуміє, що наразі не може протистояти політиці Трампа, яка просуває домовленості між Сирією та Ізраїлем. Важливо пам’ятати, що цей процес підтримують Саудівська Аравія та ОАЕ, які допомогли Ердогану вийти з економічної кризи, інвестували мільярди в Туреччину і тепер очікують політичної компенсації в Сирії».

На цьому тлі змінюється й риторика самого Ердогана — останнім часом він утримується від критики нормалізації між Сирією й Ізраїлем. За словами дипломата, Ердоган «розраховує отримати за це відповідну компенсацію від Трампа».

Такою компенсацією може стати повернення Туреччини до проєкту винищувачів F-35, з якого її виключили у 2020 році після закупівлі російських систем ППО С-400. Цю можливість обговорював посол США в Анкарі Том Барак, який також є спецпредставником Трампа по Сирії та Лівану.

В інтерв’ю турецькому агентству Anadolu Барак сказав: «Я думаю, президент Трамп і президент Ердоган доручать держсекретарю США Марко Рубіо й міністру закордонних справ Туреччини Хакану Фідану знайти шлях до вирішення — і це може відбутися до кінця року».

Туреччина також запропонувала Трампу взяти на себе керівництво війною проти «Ісламської держави» в Сирії замість курдських сил. Ердоган таким чином «звільнить» США від необхідності подальшої підтримки й фінансування сирійських курдів — питання, що викликало серйозні розбіжності між Вашингтоном і Анкарою.

На думку турецького дипломата, «Ердоганова павутина розрахунків у сирійському питанні має два полюси: ворожість і недовіру до Ізраїлю з одного боку, та прагнення стати ключовим гравцем у формуванні близькосхідної політики Трампа — з іншого».

«Позитивним результатом, — додає він, — може стати покращення або навіть відновлення відносин між Туреччиною й Ізраїлем в обмін на політичні дивіденди від партнерства з Трампом». Втім, ще зарано затамовувати подих в очікуванні такого оптимістичного сценарію — спершу слід дочекатися остаточного оформлення угод із Сирією.

Хоч аш-Шараа і є важливим партнером у формуванні нової регіональної карти, його політичні рішення залежать від могутніших зовнішніх сил. З іншого боку, окрім угод між Сирією та Ізраїлем, він може зіграти ключову роль у вирішенні прикордонного конфлікту між Ізраїлем і Ліваном.

Відповідно до нещодавньої угоди про припинення вогню, обидві країни погодилися розпочати процес демаркації сухопутного кордону — зокрема 13 спірних точок, включно зі статусом так званих ферм Шебаа.

Згідно з позиціями Ізраїлю та ООН, ці ферми належать Сирії, натомість Ліван наполягає, що це його територія, і вимагає від Ізраїлю залишити її. Багато років ліванські уряди просили Башара Асада надати офіційний документ про належність ферм Лівану, однак марно. Очікується, що питання знову стане предметом переговорів між Ліваном і Сирією — і саме аш-Шараа матиме вирішальне слово.

Цві Барель, «ХаАрец». Фото; Bandar Aljaloud / Saudi Royal Palace via AP