«Ми хочемо бути жертвами». Росія вигадає свій геноцид

На початку вересня 2024 року в російській Громадській палаті відбулося обговорення законопроекту про увічнення жертв «геноциду радянського народу». У коментарі для національного Центру історичної пам’яті при президенті РФ заступник директора Інституту російської історії РАН Сергій Журавльов сказав:

«Сьогодні у світі безперечним злочином Гітлера <…> визнано геноцид євреїв — Голокост, під час якого було знищено близько 6 мільйонів радянських євреїв. Насправді більшість громадян СРСР у той час своєю головною ідентифікацією вважали приналежність до єдиного радянського народу. Тому є всі підстави говорити про те, що і Голокост був частиною більш загального геноциду — геноциду щодо радянського народу».

Що стоїть за цим і чому російська держава захопилася спотворенням Голокосту, залучаючи до цього професійних істориків, — у статті історика Голокосту та кандидата політичних наук Костянтина Пахалюка. У 2010 — на початку 2020-х років він працював у Російському військово-історичному товаристві, близькому до Адміністрації Президента, виступаючи проти цього «ідеологічного нововведення». У березні 2022 року це стало одним з аргументів для його звільнення, а через два роки Костянтина Пахалюка визнали «іноземним агентом».

Історія як рентний ресурс

Російська держава приблизно з середини 2000-х років почала проявляти підвищений інтерес до історії. Чому? Відповідь проста. Політики завжди потребують ціннісної мови, а звернення до минулого дуже зручне: можна говорити про що завгодно і не брати зобов’язань. Після масових протестів 2011-2012 років влада вирішила: нехай у публічному полі обговорюються не питання розвитку, економіки, соціальної сфери, а культура, історія та релігія. Нехай росіяни все більше сперечаються про Сталіна, обурюються танцями Pussy Riot у храмі або тим, що хтось там, на Заході, сказав «не те» про російську історію. Іншими словами, нехай у їхньому полі зору буде побільше «загальних питань», які не стосуються їхнього життя безпосередньо.

Навколо цього і вибудовувалася політика пам’яті, в якій брали участь близько 20 різних відомств і спеціально створених організацій. У їхній оптиці ситуація була іншою. Одні політики у зверненні до минулого бачили спосіб публічно заявити власну значущість, показати, що вони не просто чиновники та керівники, а справжні державні діячі, які спираються на «тисячолітню традицію». Для інших історія перетворювалася на спосіб отримання прибутку у вигляді бюджетних потоків на її «захист».

На шляху до геноциду

Поява наративу про «геноцид радянського народу» пов’язана з двома організаціями, підпорядкованими різним управлінням Адміністрації Президента. Перша — «Пошуковий рух Росії» Олени Цунаєвої, завдання якого було, без сумніву, благородним: на місцях боїв знаходити останки солдатів і організовувати їх перепоховання. Поховання цивільних осіб не належать до їхньої сфери відповідальності, а значить, з’являється спокуса змінити ситуацію і залучити додаткові бюджети. Так у 2018 році з’явився проект «Без строку давності».

Друга організація — Фонд «Історична пам’ять» Олександра Дюкова, який був створений ще в 2008 році для ведення «воєн пам’яті» у Східній Європі та дискредитації всіх, хто намагається героїзувати колишніх колабораціоністів. Власну корисність треба доводити чиновникам, а оскільки вони прохолодно ставляться до науки та просвітництва, то потрібні гучні викривальні кампанії.

Рубежем став 2019 рік, коли ПАРЄ ухвалила декларацію в пам’ять про пакт Молотова-Ріббентропа, заявивши, що сталінський і гітлерівський режими несуть відповідальність за розв’язування Другої світової. Оскільки декларацію ухвалили з подачі польських депутатів, Путін виступив з відомою промовою, де виставив міжвоєнну Польщу розпалювачем світової війни.

«Ми головна жертва»

На цьому тлі образ «геноциду радянського народу» отримав підтримку. Як мені пояснював високопоставлений чиновник з Адміністрації Президента:

«Нас звинувачують у рівній відповідальності за Другу світову, хоча ми країна-переможець. Євреїв ніхто не звинувачує, оскільки вони жертви. Тому і ми повинні представити себе головними жертвами».

Я залишу читачеві можливість самому проникнутися «логікою» цієї заяви.

Здавалося б, що заважало розповідати про жахи окупації, трагедії тих самих спалених сіл або військовополонених? Адже людей насамперед чіпляють історії та образи! Але це складніше, ніж займатися пропагандою. «Геноцид радянського народу» дуже швидко перетворився на черговий рентний ресурс цілої купи організацій і відомств, включаючи силовиків. ЗМІ дали вказівки розповідати про будь-які нацистські злочини на території СРСР як про геноцид. Пошуковий рух почав розкопки. На їх основі слідчий комітет заводив справи про «геноцид». Все це також мало медійне підсвічування. Звичайно, були й корисні речі: наприклад, масова публікація документів про окупацію з центральних і регіональних архівів. Наукова спільнота, побачивши гроші, в масі обмежилася кулуарним бурчанням.

Чи розуміли чиновники безглуздість «геноциду радянського народу»? Як людина, залучена до внутрішніх обговорень, скажу прямо: так. Бентежили їх дві речі. Перша: реальність існування радянського народу. Друга: не хотіли ображати євреїв, щоб не потрапити до числа заперечувачів Голокосту. У 2010-ті роки російська влада активно експлуатувала єврейську трагедію для «воєн пам’яті» у Східній Європі, і відмовлятися від цього «ресурсу» не хотіла.

Після початку повномасштабної агресії проти України в 2022 році, що обернулася затяжною і вже конвенційною війною, тема «геноциду радянського народу» виявилася затребуваною вдвічі. В умовах невдач цей образ потрібен, щоб росіяни вважали себе історичними жертвами, оточеними ворогами. Плюс можна грати і на зовсім вже абстрактних паралелях: «Тоді проти нас влаштували геноцид радянського народу, а зараз ми запобігаємо геноциду росіян на Донбасі». Більше того, в нових умовах відносини з Ізраїлем для Росії не відіграють особливого значення, а значить, немає сенсу займатися «захистом Голокосту».

Всередині Росії трагедія євреїв інкорпорується до складу «геноциду радянського народу», на зовнішньому полі, навпаки, поняття Голокосту трактується як таке, що не стосується лише євреїв. Сенс таких риторичних вправ досить простий: провокація, конкуренція жертв, міфологізація історії та виховання у росіян почуття жертв.

Не лише пропаганда

Безсумнівно, наратив про «геноцид радянського народу» — це пропаганда. Однак вона працює. Чому?

По-перше, загальна звичка будь-яке масове насильство називати «геноцидом».

По-друге, нечутливість багатьох російських інтелектуалів до теми масового насильства і нерозуміння відповідних академічних дискусій за кордоном. Так, якщо звертатися до Конвенції ООН 1948 року, то геноцид визначається як навмисне повне або часткове знищення народу як такого (as such). Оскільки поняття «народу» досить туманне, то «расові, релігійні, етнічні та національні групи» — це вказівка на те, як конструюються народи. Якщо домінують економічні або політичні причини, то перед нами теж жахливі злочини, але не геноцид. Можна використовувати поняття «злочин проти людяності». Або говорити про «акти геноциду» (якщо масштаб обмежений, як у Сребрениці).

По-третє, в Росії завжди були проблеми з увічненням жертв нацистських злочинів. Образ тотального терору існує, розуміння того, що за ним стояло — туманне. Ситуація поступово змінювалася з 1990-х років. Завдяки єврейським організаціям (ФЕОР, РЕК, Центр «Голокост») встановили понад сотню пам’ятників на місцях розстрілів євреїв, створили музей. В окремих регіонах, як Смоленськ і Тула, вже місцеві музейники в середині 2010-х років включали історію Голокосту до складу постійних експозицій. У середині 2010-х років держава вклалася в прославлення Олександра Печерського і, в принципі, прихильно ставилася до заходів до 27 січня.

Дивовижне інше: щодо інших груп жертв нацизму аналогічної за масштабом роботи не велося. Що там цигани або особи з інвалідністю — багато в чому ігнорувалися і військовополонені, і жителі спалених сіл. Ніхто так і не написав книги на тему «Нацисти і росіяни», щоб розібратися в ситуації. Власна безпам’ятність тепер розгорнута проти прихильників збереження пам’яті про Голокост: «Ви тут зі своїми євреями носитеся, а страждали всі».

Уроки для Ізраїлю

По-перше, з авторитарними лідерами краще не розмовляти про Голокост. Сьогодні вони визнають трагедію євреїв, а завтра – спотворюють. Можна одночасно сумувати про долі євреїв і відпускати антисемітські заяви (як Лавров, кажучи про єврейське коріння Гітлера). «Геноцид радянського народу» потрібен політично, і поки російсько-українська війна йде, його будуть просувати. Це не означає, що не треба викривати історичні дурниці та некомпетентність, але основна «лінія оборони» проходить зараз через наукове співтовариство: наскільки професіонали будуть залучені до підтримки цієї ідеологічної лінії.

По-друге, противники пам’яті про Голокост у Росії навмисно експлуатують образ тотального терору на окупованих територіях. Відповідно ключове питання: як увічнювати різні групи жертв. Ускладнюється це браком наукових робіт і відсутністю детального розуміння стратегії нацистів щодо слов’ян. Підтримка таких досліджень і пов’язаних з ними публічних проектів стала б для Ізраїлю інструментом «м’якої сили», принаймні, у повоєнний час.

По-третє, історія війни йде в минуле, вона все менш емоційно сприймається новими поколіннями. Тому необхідно з усією серйозністю поставити питання: «Що значущого для себе не-євреї можуть отримати з історії Голокосту?».

Так, у Росії історія Олександра Печерського набула популярності, тому що вона – про дуже пересічну людину, яка в складних умовах здійснила подвиг. Багато лівих і лібералів захопилися Голокостом завдяки Ханні Арендт, оскільки ця тема дозволила глибше зрозуміти тоталітаризм, обговорити теми провини та відповідальності. Після 24 лютого 2022 року ці дискусії вийшли на перший план в антивоєнній риториці, а тому, влаштувавши відповідні гоніння, влада вдарила і по Голокосту: надто вже очевидні паралелі, що кидаються в очі.

Працюючи в Російському військово-історичному товаристві, я приблизно з 2018 року навмисно просував тему Голокосту з огляду на прості міркування: Росія дуже різноманітна культурно та соціально, а тому, якщо розповідь про єврейську трагедію змушує співчувати жертві, то це веде до зростання емоційного інтелекту, а значить, вміння розуміти іншого, «інакшого», не такого, як ти. Звідси і сприйняття нацизму – це не про засудження «поганих хлопців, які завойовували країни і вбивали євреїв», а про неприйняття того світогляду, де агресія, мілітаризм і переслідування інакшості вважаються припустимими.

І останнє. В Ізраїлі досить поширені побоювання, що зіставлення з іншими геноцидами або масовими злочинами принижує унікальність Голокосту. Право, цим дискусіям вже не одне десятиліття. У науці порівняння – це один з базових методів, головне, щоб «порівнювати» не перетворювалося на «зрівнювати». У публічному полі паралелі, так, використовуються, м’яко кажучи, провокаторами. Але гідна відповідь: навчитися говорити про різні трагедії, підкреслюючи і схожість, і відмінність. Це складніше, це не пропаганда, але, їй-Богу, такий підхід куди корисніший, якщо мета в тому, щоб співучасники культурної роботи вчилися розуміти і приймати іншого.

Автор: Костянтин Пахалюк, історик Голокосту — спеціально для сайту «Деталі».

На фото: підписання пакту Молотова-Ріббентропа.

Фото: AP