Мораль і практика: яких стратегічних помилок припустився Ізраїль у війні

Мораль і практика: яких стратегічних помилок припустився Ізраїль у війні

Після провалу 7 жовтня ізраїльський уряд і особливо його керівник припустилися двох стратегічних помилок. Перша, найголовніша і найвагоміша, – це початок наземного наступу без спроби спершу повернути всіх заручників додому. У той страшний день було викрадено 240 дітей, дівчаток та хлопчиків, жінок та чоловіків, літніх людей.

Коли почалася військова операція, більшість із них були ще живі. 

Загальнонаціональним та моральним обов’язком було спробувати повернути їх додому за всяку ціну. Це було найвище і найважливіше завдання. Це був борг держави після того, як вона не змогла захистити своїх громадян, яких викрадали з їхніх домівок.

Такою є думка Ехуда Ятома, колишнього начальника оперативного відділу ШАБАКу, екс-депутата кнесета від «Лікуд».

Пряма провина та відповідальність лежить на уряді, який мав ухвалити негайне рішення повернути заручників додому, поки вони живі, і визнати той факт, що ми програли бій і першою перемогою буде повернення викрадених, вважає він.

Необхідно було відмовитися від его, від «лідерства» і навіть від справедливого бажання помститися, завдати вирішального військового удару по організаціях убивць, а потім дочекатися повернення заручників. Особи, які ухвалюють рішення, зробили інакше.

Бажання загладити свій важкий провал привело їх до критично неправильного рішення, помилки, яка переслідує нас вже близько восьми місяців і постійно скорочує кількість живих заручників. Потреба помсти, повної військової перемоги, у знищенні ХАМАСу у якості головної мети переважили національний інтерес і моральні цінності.

Страшне рішення для викрадених та членів їхніх сімей, болісне для бійців на фронті, серед яких, на жаль, щодня є втрати, і для біженців з півночі та півдня, евакуйованих зі своїх домівок, причому ніхто не прогнозує термінів їхнього повернення.

Але краще запізно, ніж ніколи. Замість того, щоб посилювати конфлікт з нашим найважливішим партнером США та багатьма іншими дружніми країнами, замість того, щоб брати під свій контроль Рафіах, замість того, щоб продовжувати йти самогубним шляхом, кабінет міністрів повинен ухвалити рішення і негайно повернути викрадених додому, хоч би чого це не коштувало. За будь-яку ціну, зараз, пропонує Ятом.

Друга і критична стратегічна помилка, на думку Ехуда Ятома, полягає у тому, як проводилася сухопутна операція в Газі. Ізраїль мав вести війну на двох напрямках одночасно. Тобто увійти на півночі в місто Газу та на півдні в Рафіах на початку маневру, коли весь світ був із нами та підтримував беззастережно. Розбити бригади та батальйони вбивць в обох містах одночасно і звідти рушити до Хан-Юнісу та таборів центральної частини сектора. Такий військовий хід був би хвалений усім світом і запобіг би санкціям, накладеним на нас сьогодні США, і люті світу, антисемітизму, антиізраїльським голосуванням в ООН і т.д.

Шок, розгубленість та втрата контролю над собою – ось що характеризувало ізраїльських керівників у перші дні після провалу; було зроблено багато помилок, але ці дві помилки привели нас до безпорадності, нерішучості та втрати надії щодо досягнення тих цілей війни, які визначили лідери Ізраїлю близько восьми місяців тому.

***

Якщо Ехуд Ятом вважає, що ЦАХАЛу не вдалося досягти успіху в Газі, то є й інші думки. Судячи з даних, представлених у ЗМІ, зокрема, за повідомленнями прес-служби ЦАХАЛу, складається враження, що, незважаючи на зниження інтенсивності бойових дій, армія перебуває на шляху до досягнення своєї мети.

Але чи є цифри вірним шляхом до «повної перемоги», запитує Єгуда Бланга, експерт з арабського світу з факультету Близького Сходу Університету Бар-Ілан.

Військовою мовою шкоду, завдану озброєному противнику, називають «підрахунком тіл» (body count). Це часто розглядається як помста, але стратегія, що лежить в основі цього методу, спрямована на досягнення «переломного моменту», щоб зламати ворога.

Тобто на якомусь етапі кількість жертв противника перевищуватиме його можливості щодо набору та навчання нових кадрів. Саме так стратегія «підрахунку тіл» вписується у цілі війни «Залізні мечі»: ліквідація військової інфраструктури ХАМАСу та припинення його влади у секторі Газа.

Перші ознаки використання цього терміну Ізраїлем можна виявити в тих раундах конфронтації, які почалися після виведення ЦАХАЛу з сектору Газа у 2005 році, але головним чином під час Другої ліванської війни. Наприкінці терміну повноважень начальника Генштабу Гаді Айзенкота виникла стратегія підрахунку вбитих. У березні 2018 року Айзенкот заявив: «За останні два роки тільки в Юдеї та Самарії був вбитий 171 терорист… армія діє точним та агресивним чином, де це необхідно, вона ініціює та діє».

Його наступник на цій посаді Авів Кохаві продовжив використовувати цю саму термінологію. Влітку 2020 року після відвідування навчань командирів десантної бригади він заявив, що мірилом бойового успіху є «смертоносність сил», і додав: «Наприкінці кожного етапу бою визначаються втрати супротивника та знищені цілі, а не лише заняття території».

Герці Халеві, який очолив ЦАХАЛ на основі принципів Айзенката та Кохаві, не відступив від курсу, визначеного його попередниками. Застосування цього ми бачимо і сьогодні.

Цей термін винайшов не Ізраїль. Під час Другої світової війни і особливо під час Корейської війни американці використовували підрахунок убитих як мірило військового успіху. Піка цього показника досягли під час війни у ​​В’єтнамі. Але Ізраїль – це не Америка, а Газа – не В’єтнам. Прем’єр-міністр Нетаніягу кілька разів називав війну «Залізні мечі» «другою війною Ізраїлю за незалежність». І якщо це справді так, нинішній метод боротьби їй не підходить.

З 1948 по 1982 рік Ізраїль вів свої війни в межах дій, спрямованих на перемогу над ворогом з одночасною окупацією територій та контролю над нею. Це поклало на нього відповідальність за цивільне та військове управління на територіях, і показники успіху та невдачі були зрозумілі.

Але метод «підрахунку тіл» не працює проти ХАМАСу – так само, як він не працював у американців проти В’єтконгу. По-перше, тому що Ізраїль не прагне контролю над територією чи передачі влади іншій інстанції як альтернативі ХАМАСу. Тобто після завершення місії «знайти і знищити» ЦАХАЛ йде з зони бойових дій і залишає по собі порожнечу, яка відразу заповнюється ХАМАСом. По-друге, Ізраїль точно не знає, скільки саме в секторі Газа бойовиків ХАМАСу. За деякими винятками, більшість терористів не мають форми.

Політичний ешелон та ЦАХАЛ повинні вивчити альтернативи для досягнення своїх цілей. Одна з них – необхідність створення альтернативи ХАМАСу у секторі Газа, яка забезпечить ізраїльський контроль над сферою безпеки при співпраці з іноземними силами у цивільних справах. Підрахунок тіл – не рецепт перемоги. Не частковий і точно не «абсолютний».

Фото: AP Photo Jehad Alshrafi