Людина, яка завжди була поруч: чи стане Рон Дермер ізраїльським Віткоффом?
Для багатьох ізраїльтян відставка міністра Рона Дермера стала несподіванкою: ім’я людини, яка нібито з’явилася нізвідки, щоб стати поруч із Нетаньягу у його найважчу годину — а заразом і, можливо, у найскладніший момент для Держави Ізраїль від часу її заснування.
Насправді їхній зв’язок сягає ще першого прем’єрського терміну Нетаньягу у 1996 році, тобто майже тридцяти років тому, з яких понад двадцять Дермер провів, працюючи під його керівництвом — спершу коли Нетаньягу був міністром фінансів, а потім — прем’єр-міністром.
Короткий огляд його діяльності — як минулої, так і останніх років — свідчить не лише про ідеологічне партнерство з тим, кого він вважає своїм наставником, а й про просування спільних інтересів та про кілька цікавих точок перетину, де тісно переплітаються політичні, дипломатичні та навіть економічні інтереси.
Попри певну схожість між Нетаньягу та Дермером, у його резюме бракує найважливішого — «ізраїльського» розділу, необхідного для самостійної політичної кар’єри.
Інакше кажучи, малоймовірно, що ми побачимо Дермера, який боротиметься за «реальне місце» у списку «Лікуд».
Та чи означає його вихід із уряду кінець громадської діяльності? Зовсім ні. Навпаки — можна припустити, що все лише починається.
Деякі механізми, які намагається впровадити Нетаньягу, є прямим запозиченням із «трампістської» моделі, тож цікаво буде побачити, чи перетвориться Рон Дермер із міністра на особливого посланця та партнера прем’єр-міністра — за прикладом Стіва Віткоффа.
Можливо, звільнення від міністерського крісла потрібно для написання наступного розділу — не лише в біографії самого Дермера, а й у історії Біньяміна Нетаньягу.
На перехрестях великих грошей
Політична діяльність Рона Дермера не раз перетиналася з «грошовими потоками». Почалося все, як неважко здогадатися, за дорученням Нетаньягу, коли той обіймав посаду міністра фінансів у уряді Аріеля Шарона. У 2004 році Дермера було призначено економічним аташе Ізраїлю у Вашингтоні, і він вступив на посаду в 2005-му.
Частина його роботи була спрямована на переконання міжнародних фондів не інвестувати в Іран, інша — на просування інтересів ізраїльських компаній у США. Зокрема, він активно працював у фармацевтичній сфері, допомагаючи компанії «Тева».
На наступній посаді — посла Ізраїлю у США (з 2013 року, при Нетаньягу) — також знайшлося місце фінансовим епізодам. Так, разом із тодішнім головою Моссаду Йоссі Коеном він намагався домогтися зняття американських санкцій з бізнесмена Дана Герцлера, якого підозрювали у виплаті сотень мільйонів доларів хабарів за права на видобуток корисних копалин у Конго.
Його участь у просуванні «Угод Авраама» також мала економічний вимір. Та, мабуть, найнеочікуваніший комплімент він отримав від глави Pfizer Альберта Бурли — за внесок у забезпечення Ізраїлю мільйонами доз вакцин від COVID-19.
Світ бізнесу, особливо на стику зв’язків, влади та прибутку, Дермер знає добре. Після завершення роботи у Вашингтоні він став партнером консалтингової фірми Exigent, заснував власну компанію стратегічного консалтингу й володів 10% акцій у соціологічному інституті «Мігдам».
Після призначення міністром він швидко продав свою частку компанії, але було погоджено, що виплати він отримуватиме до 2029 року.
Модель Віткоффа
Сказати, що Дермер близький до Нетаньягу, — означає не сказати нічого.
Його стосунки з родиною Нетаньягу набагато глибші. Як і всі, хто багато років утримувався поруч із прем’єром, він має чудові відносини з Сарою Нетаньягу.
Який характер цих стосунків? Точно невідомо. Є думка, що Нетаньягу бачить у Дермері багато спільних рис, хоча той молодший на ціле покоління.
Чи може Дермер стати спадкоємцем Нетаньягу? Малоймовірно. Тут більше кидається у вічі не схожість, а відмінність:
Нетаньягу народився і виріс в Ізраїлі, служив в елітному підрозділі ЦАХАЛу, він — брат одного з найвідоміших бійців в історії країни.
Ці біографічні факти допомогли йому, після багатьох років у США, повернутися додому і відразу зайняти керівні позиції у таборі, який він згодом очолив.
Дермер же, попри сіоністські мотиви алії та відмову від американського громадянства (під час призначення до Вашингтона), сприймається радше як «підсилення складу» — як натуралізований баскетболіст в ізраїльській лізі: навіть ті, хто цінує його роботу, не вважають його «своїм», тим паче — лідером.
Що далі?
Що спонукало Дермера залишити посаду менш ніж через три роки?
За офіційною версією — обіцянка, дана родині: не обіймати посаду довше ніж два роки (строк затягнувся через війну, за словами самого Дермера). Водночас за останні місяці він на власному досвіді переконався, що участь в ізраїльській політиці має і свою ціну — у його випадку це протестні пікети сімей заручників біля його дому.
Навіть якщо прийняти цю версію як основну причину відставки, залишається питання — куди тепер прямуватиме Дермер.
Не виключено, що він стане чимось на кшталт «ізраїльського Стіва Віткоффа» при Нетаньягу: неформальним радником, представником, партнером і посередником без офіційної посади.
Поживемо — побачимо, чи справдиться цей сценарій. Варто лише нагадати: у стосунках між Трампом і Віткоффом подібна модель виявилася надзвичайно вигідною — і в політичному, і у фінансовому сенсі — для обох сторін.
Нір Кіпніс, Walla
Фото: Дані Шем Тов / Кнесет
